13) Люблінська унія

Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia — союз) (пол. Unia lubelska; лит. Liublino unija; біл. Лю́блінская у́нія) — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.

Основні умови Люблінської унії • Об’єднання Польщі й Литви у федеративну державу, очолювану виборним монархом, який одночасно є польським королем і великим князем литовським. Він мав обиратися на спільному польсько-литовському сеймі й коронуватися в Кракові. • Створення єдиного сейму, грошової системи і ведення спільної зовнішньої політики • Збереження Польщею і Литвою свого державного статусу: окреме законодавство, судова система, центральний і територіальний уряди, військо і фінанси. Проте в Литві власний сейм ліквідувався. • Перехід до складу Польщі українських земель — Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини. Литовське князівство отримало статус автономії. Українські землі, що paніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі й поділялися на шість воєводств: Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське.

Наслідки Люблінської унії для України були величезні. Україна була розірвана: більша її частина перейшла до Польщі- Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. Після Люблінської унії почалося ополячення і окатоличення українського народу, що поставило під загрозу існування українців як окремої нації. Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап згортання політичного життя, економічних утисків, прогресуючої втрати національних традицій та культури.

Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили coбi окремий статус у політичній та соціально-правовій системі нової держави. • Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стало стрімке ополячення української шляхти. • Залучення України через господарський комплекс Речі Посполитої до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян, постійного зростання експлуатації підневільного населення, зосередження торгівлі в руках шляхти. Прагнучи інтенсифікувати сільське господарство і зорієнтувати його на потреби зовнішнього ринку, поляки утворювали власні господарства, що називалися фільварками (у перекладі з німецького — xyтip, ферма). Під фільварки відводилися кращі землі, a їx розвиток забезпечувався за рахунок панщини — примусової підневільної праці селян. Розгортання фільваркової системи зменшило селянські наділи, призвело до збільшення панщини, примycів і втрати селянами права вільного переходу від одного пана до іншого. • Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади, у містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі). • В установах панувала тільки польська мова та латина як мова ocвiти, судочинства, діловодства.

Тобто польські феодали досягли своєї головної мети, оволодівши за результатами Люблінської унії всіма українськими землями. Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на захист своїх інтересів. Найвизначнішими з них були захоплення влади в Галичині Дмитром Детком у 1340-х роках, коли згасла місцева династія князів, підтримка українцями Свидригайла у 1430-х роках і литовське повстання Глинського у 1508 р. Але чужоземне й насамперед польське панування породило нове явище — культурну асиміляцію української знаті панівною державою. Поступово ототожнюючи власні прагнення з потребами держави, що виявила готовність іти їй назустріч, українська шляхта втрачала здатність боронити місцеві інтереси