Наддніпрянська україна у другій половині XIX а. Кримська війна та п наслідки для України

У середині XIX ст. російський уряд висунув ідею розділу Туреччини, претендуючи на Чорноморські протоки. На боці Туреччини виступили Англія і Франція, що призвело до війни, яка дістала назву Східної, або Кримської (1853—1856). Основні бойові дії цієї війни точилися у Криму, де було висаджено англо-франко-турецький десант з метою захопити базу російського чорноморського флоту Севастополь. Оборона Севастополя тривала майже рік — з вересня 1854 до серпня 1855 р. Незважаючи на мужній опір російської армії, він був узятий штурмом. 1856 р. Росія змушена була підписати тяжкий для себе мирний договір. Поразка у цій війні була зумовлена політичною і економічною відсталістю Російської імперії.

Важливим наслідком поразки у Кримській війні стало піднесення антифеодального селянського руху як в усій імперії, так і в Україні зокрема. Одним із проявів цієї боротьби став рух під назвою «Київська козаччина». Коли серед селян кількох повітів Київської губернії поширилися чутки, що цар нібито створює для участі у війні козацьке ополчення, учасникам якого давалася воля з наданням землі, почалися масові заворушення. Селяни перестали коритись поміщикам, оголошуючи себе козаками, створювали власні органи самоврядування. У лютому 1855 р. цей рух охопив 8 із 12 повітів Київської губернії. На придушення «козаччини» були кинуті війська.

Селянські заворушення не припинялись і в подальшому. Активізувався і суспільно-політичний рух, особливо серед молоді. З'явилися численні таємні студентські організації, члени яких вели антиурядову пропаганду серед народних мас. Однією з них була Харківсько-Київська, що складалася 13 студентів університетів цих міст. її учасники намагались вести революційну пропаганду шляхом створення недільних шкіл для селян, поширення творчості Т. Шевченка, який 1857 р. повернувся із заслання.

Підготовка і проведення селянської реформи 1861 р.

Ситуація вимагала від царського уряду негайного скасування кріпацтва. Для детальноїпідготов-ки реформ у Петербурзі був створений Таємний комітет, а на місцях губернські комітети, що мали розглядати різні варіанти скасування кріпацтва. Більшість українських поміщиків у своїх проектах висловлювались за те, щоб зберегти в своїх руках якомога більше землі, оскільки тут земля була найбільш родючою і давала найбільший прибуток.

Після детального опрацювання пропозицій був підготовлений узагальнюючий документ—«Положення про селян» і маніфест, підготовлений 19 лютого 1861 р. Олександром II. Крім «Загального положення», що визначало головні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремих районів, у тому числі і для України. Вони визначали порядок звільнення селян від кріпосної залежності, який передбачав:

• ліквідацію особистої залежності селян від поміщика і їхнє право на земельний наділ, їхнє право бути власниками промислових, ремісничих і торговельних закладів, займатися торгівлею, найматися на роботу;

• порядок визначення розміру селянського наділу відповідно до закону і за узгодженням з поміщиком. Якщо до реформи селяни мали більше землі, ніж встановлювалося «Положеннями» від 19 лютого 1861 р., то поміщик міг вилучити надлишок на свою користь. Ці землі називалися відрізками;

• сплату викупних платежів за землю (20 % суми одразу; 80 % суми держава давала селянам у кредит на 49 років). До укладання викупної угоди селяни вважалися тимчасово зобов'язаними і повинні були відпрацьовувати панщину або сплачувати оброк (на розсуд поміщика).

Про долю дворових селян, тобто тих, що не мали наділів, в «Положеннях» нічого не говорилось, отже, вони звільнялися без земельного наділу.

В Україні проведення реформи мало певні особливості:

• на Лівобережжі і в Південній Україні наділ давався в 1,6 раза менший, ніж в інших районах імперії;

• на Правобережжі (на противагу польській шляхті, що прагнула відновлення Польської держави) уряд давав селянам на 20 % більше землі, але за підвищеними цінами;

• "в українських землях договори з поміщиками про викуп землі мали загалом особистий характер, тоді як в Росії покладалися на громаду;

• найкращі і родючіші землі відійшли у власність поміщиків.

Доля державних селян була визначена 1866 р. «Додатковими правилами», за якими вони отримали більші наділи і за нижчу ціну.

Загалом після реформи селяни стали особисто вільними, але економічно продовжували залежати від поміщиків. Близько 95 % селян отримали наділи менше 5 десятин, що було нижче за норму прожиткового мінімуму.

Реформа відкрила простір для розвитку капіталістичних відносин як у сільському господарстві, так і в промисловості.