Політика Директорії

Політика нового режиму не була послідовною. На початку існування Директорії на розробку її політичної лінії активно впливав В. Винниченко, представник лівого крила УСДРП. Призначений головою Ради Міністрів В. Чеховський також був лівим українським соціал-демократом. С. Петлюра, що представляв помірковані кола УСДРП, був зайнятий військовими справами і помітного впливу на курс УНР не мав. Тому одразу ж після взяття Києва Директорія ухвалила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Уряд мав намір позбавити аграрну і промислову буржуазію політичних прав і встановити в Україні національний варіант радянської влади. Влада на місцях мала перейти до трудових рад селян, робітників і трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому конгресу, що обирався трудовим населенням без участі поміщиків і капіталістів.

Програма Директорії містила такі положення:

• Відновлення УНР без влади Центральної Ради;

• Проведення аграрної реформи, ліквідація приватної власності;

• Державний контроль над виробництвом і розподілом продукції;

• Відновлення дії закону УНР про національно-персональну автономію;

• Відновлення 8-годинного робочого дня;

• Право на діяльність профспілок та проведення страйків.

23 січня 1919 р. в Києві відбулося засідання Трудового конгресу, але він не змігухвалити якихось важливих рішень і припинив свою роботу.

Директорія не змогла на тривалий час втримати контроль над масами, що недавно допомогли їй скинути гетьманський режим і прийти до влади. Численні місцеві отамани перестали підкорятися урядові, що посилило анархію в Україні.

До того ж активізувалися помірковані елементи в Директорії і уряді, що схилялись до встановлення парламентської демократії та обережності у проведенні соціально-економічних реформ. Внутрішні суперечності паралізували республіканський режим. Через це жодне соціально-економічне питання не було ним вирішене. Так, у аграрній політиці, незважаючи на проголошення наміру, землію у поміщиків не конфісковували.

У зовнішній політиці Директорія розширила міжнародні зв'язки УНР, яку визнали Чехосло-ваччина, Голландія, Ватикан, Італія та деякі інші держави. Однак налагодити стосунки з радянською Росією їй так і не вдалося, бо та не бажала визнавати незалежності Української держави і продовжувала свою збройну інтервенцію з півночі.

Невдалою виявилась і спроба Директори порозумітися з Антантою, сили якої наприкінці 1918 р. висадились в Криму і на півдні України. Переговори з нею про антибільшовицький союз зайшли у глухий кут. Причини такі:

• по-перше, Антанта сприймала Директорію та її політику як різновид більшовизму, проти якого вона вела боротьбу;

• по-друге, вона підтримувала боротьбу білого руху, який у національному питанні відстоював відновлення «єдиної і неподільної Росії», а отже, була проти існування незалежної України.

Однією з умов переговорів з Директорією Антанта висувала вихід з Директорії та уряду УНР радикальних членів. Але навіть тоді, коли В. Винниченко та В. Чеховський пішли у відставку і на перший план в Директорії вийшов С. Петлюра, далі попередньої домовленості про боротьбу з більшовиками справа не пішла.