Ситуація на Правобережжі під час Руїни

На Правобережній Україні у 60—80-х рр. XVII ст. ситуація продовжувала загострюватись. Туреччина і Кримське ханство, скориставшись Руїною, посилили наступ на українські землі з півдня. Цьому сприяло те, що П. Дорошенко, який після Андрусівського перемир'я розчарувався у союзі із Польщею і Росією, прагнучи об'єднати Українську державу під своєю владою, уклав договір з Туреччиною і визнав себе васалом султана. Він виступив проти Польщі та її ставленика на Правобережжі гетьмана М. Ханенка, що контролював північну Київщину. 1672 р. 250-тисячна турецька армія вторглась на Поділля і, розгромивши поляків під Тернополем, просувалася на Львів. Польський уряд змушений був просити миру. За Бучацьким договором 1672 р. Поділля стало турецькою провінцією, а решта Правобережної України — самостійною державою під владою П. Дорошенка і турецького протекторату.

Вимушеною відмовою Польщі від Правобережжя вирішив скористатися царський уряд Росії. Майже вся Правобережна Україна 1674 р. була окупована царськими військами і лівобережними полками. М. Ханенко передав повноваження І. Самойловичу. П. Дорошенко був оточений в Чигирині і деякий час тримався тільки завдяки підтримці турок і татар. Його політика провалилась. Край знелюднів внаслідок турецько-татарських набігів. Від П.Дорошенка відвернулись усі соратники і 1676 р. він склав булаву перед Самойловичем і воєводами.

Втративши Дорошенка, Туреччина 1677р. проголосила гетьманом Ю.Хмельницького, що опинився в її руках під час одного з татарських набігів. Величезна турецько-татарська армія у 1677—1678 рр. здійснила два походи на Чигирин, зрештою захопила його, але далі просунутися не змогла через стійкий опір російських військ і лівобережних полків. Ю. Хмельницький правив, спираючись на турецько-татарські загони, фактично безлюдним краєм і запам'ятався лише безмежною жадібністю та великою жорстокістю. 1681 р. турки, переконавшись у непотрібності Ю. Хмельницького, його стратили.

Багаторічна війна за Правобережжя виснажила всіх її учасників, а зруйнований край втратив привабливість. Були укладені договори: Журавневський 1676 р. — між Польщею і Туреччиною, Бахчисарайський 1681 р. — між Росією і Туреччиною, «Вічний мир» 1686 р. — між Росією і Польщею. За цими договорами Росія залишала під своїм контролем Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, південна частина Правобережної'України відходила до Туреччини, а північна — до Польщі. Крім того, значні території вздовж правого берега Дніпра і на півдні не повинні були заселятися жодною стороною, залишившись нейтральною зоною. Звичайно при цьому поділі про інтереси українського народу не йшлося.

Соціально-економічне і політичне становище в Україні у другій половині XVII ст.

ЛІВОБЕРЕЖЖЯ І СЛОБОЖАНЩИНА

Лівобережжя було складовою частиною Московської держави і дістало назву Малоросії, або Гетьманщини. Верховна влада в краї належала цареві і здійснювалася через спеціально створений 1662 р. Малоросійський приказ. Однак зберігались і залишки автономії, головою якої був гетьман, підпорядкований царю. При ньому була старшинська рада, що складалася з осіб, які відали окремими галузями управління і призначалися гетьманом за згодою царя. Зберігся полковий адміністративний устрій. Полковників за погодженням з царським урядом також призначав гетьман. У системі управління Лівобережжям головна роль належала козацькій старшині і українській шляхті.

Після Визвольної війни кріпацтво було скасовано, багато селян і міщан перейшли в козацький стан. Але з часом право такого переходу було обмежене.

Відбувався процес захоплення старшиною земель, разом з цим поступово відновлювалась і феодальна експлуатація селянства новими панами. Погіршувалось становище рядових козаків. Селяни і міщани мали також утримувати власним коштом царські війська, постачали їх продовольством, сплачували податки гетьманській адміністрації. Але панщина ще не була поширена, а більшість повинностей становили різні податі.

У другій половині XVII ст. відбувався процес заселення Слобідської України. Сюди з середини XVII ст. переселилися біженці з Лівобережної України, яка були ареною бойових дій. Російський уряд, що володів цими землями, надавав українським переселенцям пільги — слободи (звідки й назва «Слобідська Україна»). Переселенці заснували тут низку міст — Чугуїв, Харків, Суми, Охтирку та ін. Вони перенесли на Слобожанщину з України козацький адміністративний устрій. Тут було засновано п'ять полків (Харківській, Чугуївський, Сумський, Охтирський і Острогозький). Однак полковники підпорядковувались не гетьману, а білгородському воєводі. Часто полковничі посади успадковувались.

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ

1686 р. Запоріжжя перейшло під контроль Московської держави. Хоча офіційно воно підпорядковувалося гетьману, кошові часто спілкувалися безпосередньо з царським урядом. Це підривало авторитет гетьманської влади і завдавало шкоди українській державності. На Січі знаходились загони російських військ. Як наслідок Визвольної війни значно зросла кількість земель, підпорядкованих Січі. Як і в інших районах України, старшина, що мала владу, зосереджувала в своїх руках багато земель, на яких працювали рядові козаки. Але на Запоріжжі не було кріпацьких порядків, і сюди стікалися всі, хто був незадоволений феодальними утисками. Запорожці продовжували свої походи проти турків і татар, неодноразово виступали проти присутності в Україні росіян і поляків. Видатним кошовим Запорозької Січі був Іван Сірко, який успішно воював проти турків, татар і поляків. Значну роль він відігравав у повстанні на Слобожанщині 1666 р., за що був заарештований царським урядом і засланий у Сибір, але згодом його звільнили.

Однак плата за участь у походах, військова здобич були вже не основним джерелом існування запорозьких козаків. Багато козаків займалися промислами і торгівлею з Україною, Росією, Польщею, Туреччиною і Кримом.

ПРАВОБЕРЕЖНА І ЗАХІДНА УКРАЇНА

Землі Правобережної України, на яких тривалий час точилися воєнні дії, були спустошені і знелюднені, тому поляки заселяли їх заново. Для цього козакам було дозволено знову селитися на Правобережжі із збереженням традиційного самоуправління. Сюди, починаючи з 1680-х рр., почали повертатися біженці, а з подальшим заселенням краю й польська шляхта, яка відновила кріпацькі порядки. Панщина на Правобережжі становила А—5, а в Галичині до 6 днів на тиждень. Посилювались утиски православного населення. Одночасно занепадали братства, що активізувало роль уніатської церкви. З цього часу починається масовий перехід українців Галичини в унію.

Українці Північної Буковини перебували під подвійним гнітом — з боку Молдавії та Туреччини, васалом якої було Молдавське князівство. Окрім панщини і податей на користь молдавських феодалів, вони сплачували податки на користь турецького султана. На зідміну від Правобережної України і Галичини, в Північній Буковині релігійні утиски чинилися у формі переслідування християн з боку мусульманського духовенства. Така сама ситуація була і в Закарпатті, яке входило до складу Трансільванії, також підвладної Туреччині.