Українські землі у першій половині XIX ст. Політичний статус Наддніпрянської України та її населення у складі Росії

З кінця XVIII ст. українські землі Наддніпрянщини були перетворені на звичайну провінцію Російської імперії. На них був поширений загальноімперський адміністративний порядок. Наддніпрянщина була поділена на дев'ять губерній — по три в кожному регіоні: Харківська, Чернігівська і Полтавська — на Слобожанщині і Лівобережжі; Київська, Подільська і Волинська — на Правобережжі; Катеринославська, Херсонська і Таврійська — у Південній Україні. Крім того, кожен регіон був генерал-губернаторством — відповідно Малоросійським, Київським і Новоросійським.

Частина компактно заселених українцями земель опинилася поза межами дев'яти українських губерній. Це райони Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської та Могильовської губерній. У ці губернії увійшли також райони, де компактно проживало російське населення. Такий адміністративно-територіальний поділ був спрямований на посилення контролю над українцями та прискорення їх русифікації.

Національна політика царського уряду в Україні ґрунтувалася на вимогах перетворення українців на росіян. Вони були позбавлені права на вільне використання рідної мови; обмежувався вільний розвиток української культури.

Ліквідація автономії Гетьманщини різко погіршила соціальний стан місцевого населення. Українське селянство знову закріпачувалось. Найбільш поширеним було кріпацтво на Правобережжі. На Лівобережжі кріпацтво не набуло такого поширення, оскільки багато козаків Гетьманщини було перетворено на державних селян.

Політичний курс російського царизму стосовно України зумовив заселення українських міст переважно мігрантами: російськими чиновниками, купцями, робітниками, єврейськими ремісниками і дрібними торговцями, представниками інших національностей.

Україна і війни Російської імперії

У першій половині XIX ст. Російська імперія продовжувала вести активну зовнішньополітичну діяльність і була втягнута в цілу низку воєн. Деякі з них тією чи іншою мірою мали відношення і до українських земель. Так, 1806—1812 рр. велася чергова війна з Туреччиною, яка не залишала надії повернути під свій контроль Північне Причорномор'я. Війна негативно вплинула на життя в Україні, | що як найближчий тил російської армії, яка діяла у Молдавії і Волощині, мала забезпечувати військо припасами, посилати на війну ополченців. За умовами Бухарестського договору, що завершив цю війну, до складу Росії увійшла Бессарабія, в трьох повітах якої (Ізмаїльському, Аккерманському і Хотинському) кількісно переважало українське населення. Майже одразу після російсько-турецької війни розпочався похід на Росію французького імператора Наполеона. Певне місце в його планах посідала і Україна. Він дивився на українські землі як на розмінну монету, якою збирався розплатитись зі своїми союзниками. Правобережжя він обіцяв віддати полякам, Волинь — австрійцям, Північне Причорномор'я з Кримом — Туреччині. Решту території України передбачалось поділити на воєнно-адміністративні області під управлінням наполеонівських генералів, щоб забезпечити постачання матеріальними ресурсами наполеонівської армії.

В Україні, як і в усій Російській імперії, спостерігався великий патріотичний підйом, формувалося ополчення і козацькі полки, в які добровільно записувались українські селяни, оскільки сподівались, що після перемоги над французами вони отримають волю.

Основні битви відбувалися на Московському напрямку. В цих битвах відзначилися Малоросійський, Полтавський, Харківський, Сумський, Охтирський, Київський та інші піхотні і кінні полки, у яких служило чимало українців. Українці брали участь у партизанському русі. Серед командирів партизанських загонів були виходець із Сумщини Єрмолай Четвертак, уродженець Правобережжя Федір Потапов, що взяв прізвище відомого козацького полковника XVIII ст. Самусь, та ін. Починаючи з осені 1812 р. до складу діючої армії влилися українське ополчення і козацькі полки, які з наступаючою армією дійшли 1814 р. аж до Парижа.

Російсько-турецька війна 1828—1829 рр. вже не зачіпала українських земель, але мала певне відношення до України. Основною подією цієї війни, що стосувалась українського народу, став перехід козаків Задунайської Січі на чолі з отаманом Осипом Гладким на бік російської армії. Після цього їм було дозволено повернутися в Україну, де вони були поселені в ПриазовТ, діставши назву Азовського війська, яке проіснувало до 1865 р.

Соціально-еконоиічний розвиток Наддніпрянщини і зростання феодального гніту

У першій половині XIX ст. ринкові відносини продовжували поширюватись у всіх сферах господарства НаддніпрянськоїУкраїни. Найбільш енергійно включались в них великі землевласники, які вдосконалювали ведення господарства у своїх маєтках за рахунок впровадження нових досягнень агрономії і агротехніки, намагались використати сільгоспмашини. Але через те, що у багатьох поміщиків не було грошей на нововведення, бракувало кваліфікованої робочої сили, такі спроби часто закінчувались невдало.

Втягувались у ринкові відносини і селяни, які змушені були, щоб розплатитися з повинностями, шукати додаткового заробітку, наймаючись на різні місцеві підприємства, займаючись ремеслами і промислами. Деякі вирушали на заробітки в Степову Україну. Найбільш енергійні з них, накопичивши грошей, викупались на волю і продовжували займатись підприємництвом. Втягуючись у ринкові відносини, поміщики посилювали експлуатацію селян-кріпаків, головним чином за рахунок збільшення панщини. Вони активно застосовували урочну систему її виконання, тобто кожний кріпак отримував денне завдання («урок»), яке було, як правило, таке велике, що виконувати його доводилося два-три дні. Панщина часто сягала б днів на тиждень. Зростали і податі з селян.

Ще одним шляхом розширення поміщицького господарства було обезземелення селян. Поміщик міг позбавити селянина земельного наділу, примушуючи його обробляти лише поміщицьку землю за щомісячний продуктовий пайок («місячину»). Деякі поміщики віддавали селян у найм на підприємства або в услужіння. Все це врешті-решт підривало економічні можливості селян, на яких трималось поміщицьке господарство. Отже, й воно почало занепадати.

Разом із тим царський уряд вживав деяких заходів для того, щоб упорядкувати виробничі відносини між поміщиками й кріпаками. На Правобережній Україні, де кріпацький гніт був особливо нещадний, царські власті у 1847—1848 рр. провели так звану інвентарну реформу. В кожному помісті була заведена інвентарна книга, де записувалися норми панщини та інших повинностей. Але визначав їх сам поміщик. Селяни ж бачили в цій реформі ще одну спробу увічнити кріпацькі відносини і виступали проти неї.

Складним було і становище державних селян, яких в Україні налічувалася майже половина. Державні землі разом із селянами здавалися в оренду так званим посесорам разом із приписаними до них селянами, які, окрім того, що працювали на орендатора, не звільнялись від сплати державних податків, що забирали майже половину їх прибутку.

Таким чином, кріпосна система господарювання не могла ефективно функціонувати в умовах розвитку товарно-грошових відносин і економічно занепадала.

В Україні відбувався подальший розвиток промисловості. Поряд з підприємствами, заснованими на праці кріпаків, які поступово розорялися, виникали купецькі промислові підприємства, що були більш життєздатними і основувались на найманій праці. Починаючи з 1830-х рр. у промисловості почали застосовуватись парові машини, тобто почав промисловий переворот. Найбільш розвинутою галуззю промисловості було цукроваріння. Відбувався розвиток інших галузей переробки сільгосппродукції, зароджувалось машинобудування, виникла і швидко розвивалася кам'яно-вугільна промисловість у Донбасі.

Розміщення промислових підприємств у містах сприяло зростанню міського населення, чисельність якого у першій половині XIX ст. зросла втричі. Особливо швидко зростали приморські міста Одеса, Миколаїв, Херсон та ін., які стали портами загальноросійського значення.

Економічний розвиток супроводжувався розширенням внутрішньої торгівлі імперії. Політика царизму в Україні була спрямована на те, щоб перетворити Україну на ринок збуту російських промислових товарів. Україна ж була постачальником на ринок сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки. Що ж до місця України в зовнішній торгівлі Російської імперії, то вона виступала як основний постачальник зерна (зокрема пшениці), що вирощувалось головним чином у Степовій Україні і вивозилося в Європу через чорноморські порти.