Політична роздробленість Київської Русі
Незважаючи на зусилля київських правителів, Київська держава не стала єдиною і монолітною. 4е була клаптикова країна без точного визначення кордонів, утворена з численних слов'янських неслов'янських племен, складена з кількох територій і політичних центрів, що суперничали між збою (Київ, Галич, Чернігів, Новгород та ін.). Про неміцність цієї держави свідчать прагнення різних пемен вийти з-під влади Києва і та міжусобна боротьба, яка велася між княжичами після смерті зятослава, а потім Володимира, та в пізніші часи. Спробу запобігти міжусобній боротьбі між кня-чми зробив Ярослав Мудрий, який ввів новий порядок престолонаслідування. Започатковане ним зршинство в межах родини — влада найстаршого з синів — запроваджувалося натомість старого іадкоємства «від батька до сина».
Згідно із заповітом Ярослава Київ переходив до старшого сина Ізяслава. Решта земель розподіля-ась за старшинством між іншими синами і племінниками: Чернігівщина відійшла до Святослава чославича. Переяславщину отримав Всеволод. Задум Ярослава полягав у тому, щоб кожний із інів по черзі обіймав київський престол; щойно в якомусь із князівств звільнявся престол, як від-валося пересування братів на щабель вище і ближче до Києва. Таким чином, надаючи кожному з /інів можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклої боротьби за одноосібну паду. Але насправді заповіт Ярослава поклав початок роздробленості руських земель.
Мирні стосунки між нащадками Ярослава Мудрого, який помер 1054 р., тривали недовго. Через 15 років по його смерті союз Ярославичів розпався. Це сталося 1068 р. Тоді на руські землі втор-іось нове плем'я кочовиків — половців, які розбили військо київського князя Ізяслава на річці пьта і поставили Київ перед загрозою нападу. Нерішучість і безпорадність князів обурила киян, сі, піднявши повстання з вимогою самотужки боротися з половцями, вигнали Ізяслава з Києва, зоголосивши київським князем полоцького князя Всеслава, який на той час перебував у полоні і спробу відділитися від Києва.
Ізяслав утік до Польщі і за підтримки польського короля посів київський престол удруге. Але взабаром спалахнула боротьба між Ізяславом та його братами Святославом Чернігівським і Все-злодом Переяславським, до якої долучились ще й онуки Ярослава Мудрого, які теж намагалися цстоювати свої права. Стосунки між князями ставали дедалі заплутанішими, а розбрат гострішим, скільки кожен за Ярославовим законом мав право на декілька столів, у тому числі й на київський, зозуміло, князівськими чварами користувалися половці, які посилили свій тиск на кордони Русі.
Покласти край князівським чварам, впорядкувати стосунки між князями, організувати їх спільну зротьбу проти половців був покликаний об'єднавчий з'їзд князів, що відбувся 1097 р. в Любечі. Князі, і прибули в Любеч, ухвалили припинити усобиці та скасували порядок престолонаслідування, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь мав володіти тими землями, які успадкував від батька. Проте Любецький з'їзд не зміг припинити ворожнечу між князями, і незабаром вона спалахнула знову, що ніяк не сприяло єдності Київської Русі, особливо в умовах половецької загрози і заворушень населення Києва та інших міст. Так, 1113 р., під час повстання у Києві, бояри і купці звернулися до переяславського князя Володимира Мономана (онука Ярослава Мудрого) з проханням посісти київський стіл. Це був дуже авторитетний на той час князь, особливо завдяки його походам на половців 1103,1109,1110 і 1111 рр., перемоги в яких надовго відкинули половців від кордонів Русі.
Дванадцять років правління в Києві Володимира Мономаха були для Русі часами миру і спокою. Вмілою політикою він підкорив своїй владі удільних князів, зокрема приборкав чернігівських князів Ольговичів, прибрав до рук найвіддаленіші руські землі. Одночасно Володимир Мономах «Уставом», що доповнював «Руську Правду», обмежив безконтрольну діяльність князівських урядників.
Зміцнилося знову міжнародне становище Русі, що відбилося на династичних зв'язках: сам Мономах був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька — за угорського короля.
По смерті Володимира 1125 р. спадкоємцем на київському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовжував політику батька. Проте його наступники знову почали боротьбу між собою за першість на Русі. Отже, її політична єдність була тимчасовою.
Зростання натурального господарства і розширення приватної власності на землю у Київській Русі, як і в інших державах середньовічноїЄвропи, зумовлювало поступове відособлення місцевих князівств і послаблення влади київського князя. Найзначнішими князівствами на території сучасної України були Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке і Волинське, а ті у свою чергу поділялись на уділи.
Київ тривалий час вважався державним і духовним центром: там знаходився великокнязівський стіл і кафедра митрополита. Але київські князі вже не мали влади над усією Руссю. Центри реальної державної влади перемістилися в землі-князівства, які не визнавали над собою зверхність Києва.
Київська земля була на Русі найбагатшою. Тут налічувалося 45 міст і з них найбільше—Київ. Це було найбільш заселене князівство, досить економічно розвинуте та найбільш укріплене.
За володіння Києвом між князями точилася постійна боротьба, оскільки він залишився символом великокнязівської влади і політичної першості. 1155 р. Києвом заволодів син Володимира Мономаха Юрій Довгорукий. Але через два роки він раптово помер, не встигши зміцнити великокнязівську владу. У подальшій боротьбі за Київ Київщина зазнала багато лиха. 1169 р. справжній погром у Києві вчинив володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський. Такі дії сприяли занепаду Київської землі.
У політичній залежності від Києва перебувало Переяславське князівство. Переяслав відігравав важливу роль у боротьбі з половцями. Укріплення, збудовані переяславцями, були захистом не лише для прикордонного міста, а й усієї Русі. У складних умовах, коли послаблювалось Київське князівство, переяславські князі підтримували політичні зв'язки з Володимиро-Суздальським князівством.
Найбільшим князівством Південної Русі було Чернігівське, де правила династія князів Ольговичів. У середині XII ст. від Чернігова відокремилось Новгород-Сіверське князівство, а згодом й інші, дрібніші. Ольговичі постійно претендували на київський стіл. Беручи участь у міжусобній боротьбі, часто залучали до неї половецьких ханів, з чиїми володіннями межувала Чернігівщина.
Однією з відомих подій другої половини XII ст. був похід проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича 1185 р., який закінчився поразкою. Він став сюжетом для давньоруського поетичного твору «Слово о полку Ігоревім».
Роздробленість Київської Русі призводила до послаблення центральної державної влади і єдності сил численних князівств, підривала міць Русі перед зовнішньою загрозою. В той же час прикметами того часу були процвітання ремесел і торгівлі, розквіт міст, піднесення матеріальної і духовної культури в окремих князівствах.