Колективізація сільського господарства

Шлях суспільства до соціалізму радянське керівництво пов'язувало з переведенням сільського господарства на рейки колективного виробництва. На XV з'їзді ВКП(б) (1927) було взято курс на колективізацію сільського господарства. Потрібен був механізм безперебійного постачання держави хлібом. Ним мали стати колгоспи (колективні господарства). В умовах тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж багатьма мільйонами одноосібних селянських господарств. До того ж, відповідно до уявлень того часу, дрібнотоварний селянський уклад постійно породжував у селі капіталістичні відносини (шляхом розорення одних і збагачення інших), тому керівництво країни намагалось якнайшвидше побудувати тут соціалізм.

1928 р. Сталін висунув гасло суцільної колективізації. 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін впровадити колективізацію, показуючи приклад іншим радянським республікам. Виконуючи це розпорядження, керівництво КП(б)У прискорило темпи проведення колективізації. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то через два місяці їх стало вже 46. Становлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалось насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Забираючи майже все, селян заганяли до колгоспів, а «неугодних» репресували. На зламі 20—30-х рр. XX ст. 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру. На колективізацію хліборобів була спрямована і політика «ліквідації куркульства як класу». Ця частина селян була найбільше прив'язана до землі і не бажала її втрачати. Почалося «розкуркулювання» (тобто конфіскація майна). Внаслідок цього кількість заможних господарств уже наприкінці 1920-х рр. скоротилася з 200 до 72,8 тис. Від розкуркулення постраждало і чимало середняцьких господарств.

До кінця першої п'ятирічки було «колективізовано» 70 % селянських господарств. У роки другої п'ятирічки колективізація завершилась об'єднанням в колгоспи 90 % селянських господарств.

Над господарською діяльністю створених колгоспів був установлений жорсткий контроль. Праця колгоспників оплачувалась так званими «трудоднями». Іноді на один трудодень припадало 100—200 г зерна. За таких умов селяни втратили стимул до праці, недбало ставились до своїх трудових обов'язків. Аби запобігти втечі селян з колгоспів, 1932 р. була запроваджена паспортизація в містах. Селяни паспортів не отримали. Таким чином, держава фактично прикріпила їх до землі. Із колгоспів почали викачувати кошти на індустріалізацію, запровадивши централізовані хлібозаготівлі. Цілеспрямована політика хлібозаготівель стала основною причиною голоду в Україні. Кількість загиблих від голодомору ніхто не підраховував. Тому кількість його жертв, за різними джерелами, коливається від 3 до 9 млн людей.

Суспільно-політичне становище в України

У 30-ті рр. остаточно завершився процес утворення тоталітарної держави. Партійний апарат узяв на себе рішення практично всіх питань, підміняючи і ради, і господарські органи. Потворних форм набув культ особи Сталіна, якому приписувались всі успіхи Радянської держави.

Адміністративно-командна система базувалася на номенклатурному принципі управління суспільством. Призначення та переміщення кадрів усього державного апарату здійснювалися з волі партійної верхівки.

За таких умов 1936 р. було ухвалено Конституцію СРСР, що стала основою для розробки і ухвалення конституцій союзних республік, у тому числі й Конституції УРСР, ухваленої 30 січня 1937 р. Ці конституції розширювали права окремих категорій громадян, впроваджувалась досить Демократична система виборів до рад і народних судів. Вибори ставали загальними, прямими, рівними при таємному голосуванні. Визначалися права і свободи громадян, проголошувалася недоторканність особи, житла. Таким чином, утворився величезний розрив між декларованими правами та свободами і реальною політикою та практикою сталінського режиму.

У здійсненні національної політики виявилася чітка лінія на русифікацію. Процес українізації був оголошений проявом націоналізму. Почалося згортання діяльності національно-культурних закладів національних меншин. Обмежувалася сфера вживання українськоїмови. В «націоналкому-нізмі» було звинувачено М. Скрипника, який 1933 р. покінчив життя самогубством.

Політичне життя в Україні було підпорядковане «теоретичному» положенню Сталіна про зростання опору «ворогів народу» і класової боротьби в міру успішного просування до соціалізму, яке на практиці обернулося масовими безпідставними репресіями невинних людей. Створювалась атмосфера загальної підозри. Почався пошук «ворогів народу» та «буржуазних націоналістів». Оскільки таких не було, то справи фабрикувались. Уже 1930 р. в Харкові відбувся процес у справі «Союзу визволення України» (СВУ). На лаві підсудних опинилися 45 людей, переважно представники інтелігенції, серед них і С. Єфремов. Підсудних звинуватили у підготовці терористичних актів, у шкідництві, а головне — у підготовці до ліквідації радянської влади, відокремлення України від СРСР. За рішенням суду звинувачені одержали різні строки ув'язнення.

Наступною стала також сфабрикована справа так званого «Українського національного центру», який нібито очолював історик І. Яворський. До різних термінів ув'язнення засудили п'ятдесят осіб.

Нова хвиля репресій почалася 1933 р. Було «розкрито» «Українську військову організацію», «Польську військову організацію», «Блок Українських національних партій». Загалом в Україні у 1930—1940 рр. було «розкрито» понад сто таких організацій.

Пік репресій припав на 1937—1938 рр. Вони не обминули і керівного складу КП(б)У. Були заарештовані і розстріляні Є. Квірінг, X. Раковський, С. Косіор, П. Постишев та інші партійні керівники. Репресії знищили керівний склад Червоної армії. Було розстріляно командувачів Київського і Харківського військових округів Й.Якіра та І. Дубового, а з ними 150 осіб із вищого командного складу.

Головна трагедія полягала в тому, що найбільше постраждали від репресій трудящі. Десятки тисяч людей були розстріляні без суду або відправлені до таборів, де також були приречені на загибель. Звичайними стали такі ганебні суспільні явища, як доноси, зрадництво. Це було свідченням моральної деградації суспільства того часу.