2. Перша п'ятирічка: Індустріалізація. Культурна і соціальна революція

XVI партійна конференція (квітень 1929 р.), а потім V з'їзд Рад СРСР (травень 1929 р.) затвердили після неодноразового перегляду у бік підвищен­ня «оптимальний варіант» першого п'ятирічного плану. Цей план, який кри­тикувався «правими», що вважали його виконання нереальним, передбачав зростання промислової продукції на 136%, продуктивності праці на 110%, зниження собівартості промислової продукції на 35%. Великі будівництва, розпочаті в 1927-1928 рр. - передусім Дніпрогес і Турксиб, - повинні були бути завершені до 1930 р. Планувалося будівництво більш ніж 1200 заводів (зі слів одного з делегатів V з'їзду Рад, при затвердженні цих планів створю­валося враження, що Риков сидить па величезній скрині з грошима і роздає їх усім бажаючим). За планом пріоритет віддавайся важкій промисловості, яка отримувала 78% усіх капіталовкладень. їх об'єм повинен був зрости з 8,4 до 16,2% валового національного продукту. 11а початку 1930 р. планові по­казники були ще раз переглянуті і збільшені: тепер вже мова йшла про видо­буток до кінця п'ятирічки від 120 до 150 млн. т вугілля (замість 75 мли. т, передбачених спочатку), про виплавку 17-20 млн. т. чавуну (замість 10 мли. т), про видобуток 45 млн. т нафти (замість 22 млн. т), про виробництво 450 тис. тракторів (замість 55 тис), про будівництво більше 2 тис. нових заводів.

Газети в січні - лютому створювали міф про безгрошову соціалістичну економіку, в якій безпосередній обмін між виробниками замінить торгівлю. Наступав час колгоспів-гігантів і трудових комун на промислових підприєм­ствах, прибутки яких повинні були розподілятися порівну між працівника­ми.

XVI з'їзд партії (червень - липень 1930 р.) схвалив дії прихильників при­скорення темпів соціалістичного будівництва (п'ятирічку за чотири роки!). 11а цьому з'їзді Куйбишев заявив, що необхідно кожний рік подвоювати об'­єм капіталовкладень і збільшувати виробництво продукції на 30%! «Темпи вирішують усе!» Плани перетворювалися на свого роду «виклики», які пере­дові підприємства повинні були приймати, висуваючи зустрічний план, здій­снюваний через соціалістичне змагання між бригадами ударників.

Мові збільшені плани не відповідали реальним можливостям виробниц­тва, а сприяли його дезорганізації. Будівництво сотень об'єктів було розпо­чате і не завершене через нестачу сировини, палива, обладнання, робочої сили.

До кінця 1930 р. 40% капіталовкладень в промисловість були заморожені в незавершених проектах. Вони паралізували безліч матеріальних ресурсів, нестача в яких відчувалася в інших областях економіки. Невиконання планів зумовило ланцюгову реакцію розвалу економіки: один невиконаний проект служив перешкодою для виконання іншого і т.д. З метою подолання недоста­чі матеріальних ресурсів (проте, відносної, оскільки вона існувала лише по відношенню до явно нездійсненних показників першого п'ятирічного плану) постачання підприємств поступово повністю переходило в руки адміністра­тивних структур. Вони намагалися забезпечити централізований розподіл основних ресурсів і робочої сили, необхідних у промисловості, виходячи з ними ж визначеної важливості того або іншого підприємства. Діяльність під­приємств виявилася, таким чином, в сильній залежності від черговості отри­мання асигнувань, порядок якої визначався значенням підприємства. Систе­ма пріоритетів в розподілі сировини, обладнання, робочої сили розповсю­джувалася, передусім, на кшька ударних об'єктів, які ставилися в приклад всій країні (металургійні комбінати в Кузнецьку та Магнітогорську, тракто­рні заводи в Харкові та Челябінську, автомобільні заводи в Москві та Ниж­ньому Новгороді), Недостача ресурсів все зростала, і відповідно зросло чис­ло пріоритетних підприємств. Дуже скоро система пріоритетів привела до конфліктів між підприємствами, що викликало необхідність введення систе­ми надзвичайної черговості. Так адміністративний спосіб (спочатку тільки розподілу ресурсів) згодом підмінив собою планування, і йому призначено було па довгі роки стати однією з найважливіших особливостей радянської економіки.

Система пріоритетів була результатом імпровізації. Вона, правда, до­зволила уникнути повного паралічу, яким загрожувала недостача ресурсів, що різко збільшилася в найбільш важливих галузях виробництва. Але в дія­льності підприємств, які не увійшли в число «першорядних», вона тільки по­силила анархію. Ця система являла собою напівміру, яка дозволила ненадо­вго відстрочити вияв негативних наслідків тих протиріч, які існували між плановими показниками і реальною можливістю їх виконання. Ці протиріч­чя неминуче вели до значного посилення тиску як на економічні, політичні, культурні структури, так і на окрему людину. Не випадково зусилля, напра­влені на здійснення індустріалізації, підносилися як справжня революція. Все­редині країни це була «культурна революція», «війна класів» («... наші кла­сові вороги існують. І не тільки існують, але ростуть, намагаючись виступа­ти проти Радянської влади», стверджував Сталін в травні 1928 р.) і боротьба за виживання соціалізму в міжнародному масштабі («Ми відсталії від пере­дових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за десять ро­ків. Або ми зробимо це, або нас зімнуть», - говорив Сталін в лютому 1931 р.).

Всі направлені на здійснення індустріалізації зусилля робилися в рамках двох взаємопов'язаних тенденцій: з одного боку, здійснювалася нейтраліза­ція і ліквідація старих кадрів і фахівців, що не вступили в партію і скептично настроєних по відношенню до «великого перелому»; з іншого боку, робили­ся зусилля по висуненню «нової технічної інтелігенції», яка підтримувала радикальні зміни, викликані індустріалізацією, тому що вона отримувала від них найбільшу вигоду.

'Заява квітневого (1928 р.) пленуму ЦК про розкриття на шахтах Донба­су організованого «буржуазними фахівцями» саботажу знаменувала собою кінець розпочатого в 1921 р. періоду залучення на сторону радянської влади досвідчених фахівців - вихідців із старої інтелігенції. У постанові містився, з одного боку, заклик до посилення пильності по відношенню до фахівців, а з іншого - заклик до масового висунення на відповідальні пости робітників. У 1928 р. величезна більшість фахівців на підприємствах і в державних устано­вах все ще складалася з представників дореволюційної інтелігенції. І лише нікчемно мала частина з них (2%) були членами партії. Значення Шахтинсь­кої справи, організованої якраз напередодні прийняття п'ятирічного плану, ставало абсолютно ясним: скептицизм і байдужість по відношенню до вели­кої справи, зробленої партією, неминуче ведуть до саботажу. Сумнів вже озна­чав зраду. У 1928-1931 рр. була розгорнута широка кампанія проти «буржу­азних фахівців». Протягом 1928-1929 рр. тисячі співробітників Держплану, ВРНГ, Народного комісаріату землеробства, ЦСУ, Народного комісаріату фінансів були звільнені під приводом правого ухилу (занадто м'яке оподат­кування куркулів і пепманів) або приналежності до ворожого класу (з'ясу­валося, що 80% вищого керівництва з фінансових органів служили ще при старій владі). Загальне число взятих під контроль службовців за чотири роки становило 1256 тис. чоловік і, як вже говорилося, 138 тис. із них (11%) були усунені від виконання службових обов'язків (23 тис. з числа усунених були прираховані до «першої категорії» - «вороги радянської влади) і позбавлені громадянських прав. До 1933 р. було усунено ще біля 153 тис. службовців.

Введення нового законодавства на підприємствах поклало кінець розді­ленню влади між «червоним» генеральним директором (обов'язково членом партії, але, як правило, некваліфікованим: у 1929 р. 89% «червоних» дирек­торів мали тільки початкову освіту) і технічним директором («буржуазним фахівцем»). Управлінський трикутник, що складався із секретаря парткому, «червоного» директора і голови профкому, скасовувався. Відтепер вся влада на підприємстві належала виключно генеральному директору.

Манія саботажу, яка виникала всякий раз, коли відбувався нещасний випадок або пс викопувався план, робила положення кадрових працівників і «буржуазних фахівців» дуже нестійким. Тільки на підприємствах Донбасу в 1930-1931 рр. половину кадрових працівників було звільнено або арештовано. На транспорті протягом перших шести місяців 1931 р. було «викрито» 4500 «саботажників». Відбулися численні судові процеси. Одні проходили за закритими дверима (процеси над фахівцями ВРНГ, над членами Селянської трудової партії). Інші були відкритими (процес над Промпартією, в ході яко­го вісім обвинувачених «зізналися» у створенні великої підпільної організа­ції, що складалася з 2 тис. фахівців, які ставили своєю метою вести за вказів­кою іноземних посольств підривну діяльність в економіці). Ці процеси закрі­плювали міф про саботаж і виконували потрійну функцію. По-перше, був знайдений «винуватий» за зриви в економіці. По-друге, примушували мов­чати кадрових працівників, які пс підгримували політику прискореної індус­тріалізації. І по-третє, воші ставили в приклад іншим пильність та ефектив­ність нових пролетарських кадрів.

Одночасно з веденням боротьби проти старих кадрів уряд розвернув лі­том 1928 р. широку кампанію по висуненню на відповідальні пости робітни-ків-комуністів і формуванню в найкоротші терміни нової, «червоної» техніч­ної інтелігенції, добре підготовленої і пролетарської за духом. Вона була на­правлена на створення у деякої частини робітничого класу, і, передусім у наймолодших його представників, розчарованих повою економічною полі­тикою, яка не знищила безробіття і не відкрила досить широких можливос­тей для зросту, відчуття, що країна, нарешті, вступила в нову еру і простому трудящому відкриті всі дороги. Кілька цифрових даних кажуть про розмах цієї висуванської кампанії, що ставила однією із своїх цілей популяризацію політики прискореної індустріалізації. Між 1928 та 1932 рр. число місць на робітфаках збільшилося з 50 тис. до 285 тис. Більше 140 тис. робітників «від станка» були висуиені на керівні технічні та управлінські пости. До кінця першої п'ятирічки «практики» становили 50% керівних кадрів у промисло­вості. Біля 660 тис. робітників-комуністів (тобто велика їх частина) покину­ли цехи і перетворилися на службовців та управлінців або пішли на навчан­ня. На початку 1932 р. біля 233 тис. колишніх робітників проходили стажу­вання або який-небудь курс навчання, яке повинне було дозволити їм згодом швидко просунутися службовими сходами. Загальне число робітників, вису-нених таким способом під час першої п'ятирічки, досягло, щонайменше, 1 мли. чоловік. Студенти й учні технічних училищ - кілька десятків тисяч мо­лодих комуністів - складали основний контингент висуванців. Вони являли собою майбутню «народну інтелігенцію», яка прийшла згодом, в 1936-1937 рр., на зміну знищеним під час чисток колишнім «буржуазним фахів­цям» і представникам «старої гвардії більшовиків», які всього лише на 15 років були старшими за них.

Політика висунення нових кадрів приводила до корінної зміни складу робітничого класу і його соціальної поведінки. Він міняв своє класове об­личчя. Заводи втратили найбільш досвідчених робітників, які могли б допомогти мільйонам новачків отримати належну професійну підготовку. За пе­ршу п'ятирічку кількість робітників у промисловості і в будівництві збіль­шилася з 3,7 мли. до 8,5 млн. чоловік. Безробіття серед робітників було лікві­доване протягом двох років. Значна частина нових робітників являла собою селян, які ще вчора ухилялися від колективізації. У 1930 р. в містах влашту­валося 3 млн. селян. У 1931 р. їх було вже більше 4 млн. У тому ж році ще 7 мли. селян «поглинули» сезонні будівництва. Підприємства, із слів Орджопі-кідзе, часто нагадували гігантські табори кочовиків. Не маючи ні коріння, ні кваліфікації, часто знаходячись на нелегальному положенні (йшли з колгос­пів без дозволу), нові пролетарі у пошуках кращих умов праці, більш високо­го заробітку і кращого харчування без кінця змінювали роботу. Заводські цехи заповнювалися безграмотними робітниками. їх потрібно було навчити користуватися технікою, привчити до незвичайної для них організації труда, навчити грамоті, прищепити їм повагу до влади, змінити їх поняття про час і привчити користуватися хоч би найпростішими атрибутами міського жит­тя. Все це вело до величезного соціального травматизму, розхитувало моно­літність робітничого класу і спричиняло сильне напруження між владою та субпролетаріатом, який прийшов із зневажуваного та приреченого на зник­нення середовища (доколгосппого села).

Болючий процес адаптації нових пролетарів спричиняв за собою цілий ряд негативних явищ. Почастішали невиходи на роботу, посилилася плин­ність кадрів, збільшилася кількість випадків хуліганства та поломок техніки, випуску бракованої продукції, різко виросли виробничий травматизм, алко­голізм і злочинність. Ці явища в не меншій мірі, ніж завищені плани і перебої в постачанні, посилювали дезорганізацію промислового виробництва в роки першої п'ятирічки. Три роки пролетаризації, культурної революції і, зреш­тою, соціалістичної утопії, відмічені наступом на старі кадри, прискореним висуненням па відповідальні пости робітників-комуністів, напливом мільйо­нів нових пролетарів, змусили керівництво партії визнати, що така політика вела до соціальної нестабільності, здатної викликати руйнівні наслідки для економіки. Підрив авторитету кадрів означав підрив авторитету і дисциплі­ни на виробництві. Дуже поспішне просування службовими сходами великої кількості робітників приводило, з одного боку, до виникнення кризи проле­тарської самосвідомості в середовищі робітничого класу, а з іншого - до фо­рмування погано підготовлених кадрових працівників. Застосування зрів-иювального принципу в оплаті праці означало скочування в «дрібнобуржу­азну зрівнялівку», не дуже сприятливу для ідеї соціалістичного змагання.

23 червня 1931 р. Сталін висунув свої знамениті «шість умов», які факти­чно поклали кінець форсованому здійсненню культурної революції. Він при­пинив висунення робітників, засудив зрівнялівку, «спецеїдство» і закликав до більшої турботи про фахівців старої школи, які остаточно вступили в союз із робітничим класом. Через кілька тижнів 40 тис. недавно висунеппх па кч-рі вні пости робітників були знову відправлені на виробництво. Була відмінена велика частина стипендій, а також щоденні дві години для робітників-учпів, що надавалися за рахунок підприємств. Були переглянуті розміри заробітної плати і відмінені дискримінаційні заходи по відношенню до старих кадрів. які виражалися, передусім в обмеженні доступу їх дітей до вищої освіти. Згі­дно із законом, виданим у липні 1931 р., об'єм соціальних благ був поставле­ний у пряму залежність від безперервності стажу на підприємстві. У вересні 1932 р. були введені обов'язкові трудові книжки, які підлягали пред'явленню робітниками на підприємствах. У них відмічалися всі колишні місця роботи. З метою зменшення плинності робочої сили була введена система прописки (діюча й понині). Нез'явлення на роботу суворо каралося згідно із законом від 15 листопада 1932 р., що передбачав негайне звільнення, позбавлення продовольчих карток і звільнення наданої житлової площі.

Заходи, спрямовані на збільшення продуктивності праці (що знизилася в 1928-1930 рр. па 28%), не обмежувалися цими діями. Значно розширювали­ся повноваження директорів підприємств. Була введена нова система оплати праці - відрядна, розміри якої залежали від виробітку і від темпів праці. За Марксом, ця система оплати являла собою найпримітивнішу форму капіта­лістичної експлуатації.

Всі ці вищеназвані заходи відкривали новий період - період «відновлен­ня порядку». Вони знаменували собою перехід до політики захисту в соціа­льній сфері (названий соціологом М.Тимашевим «великим відступом»). Ме­тою нової політики була стабілізація та консолідація розбитого соціального організму, що перетворився, за визначенням Моше Левіна, на «суспільство сипучих пісків». її здійснення повинне було відбуватися шляхом впровадження в суспільство таких соціальних цінностей, як дисципліна, влада, законослух­няність, патріотизм.

На початку 1933 р. було заявлено, що п'ятирічний план виконаний че­рез 4 роки і 3 місяці після його затвердження. Підводячи підсумки, Сталін лукаво оперував цифрами первинного варіанту плану, прийнятого в квітні -травні 1929 р., а не затвердженого трохи пізніше (в 1930 р.) набагато сміливі­шого варіанту. Фахівці досі по-різному оцінюють підсумки першої п'ятиріч­ки. У різних дослідників показник щорічного приросту продукції коливаєть­ся від 10,5 до 21%, в залежності від того, чи обчислюється він по об'єму або по вартості (в останньому випадку важливо також встановити, про які ціни йде мова: про оптові або роздрібні). Однак, ие вдаючись глибоко в полеміку з приводу цифр, можна сказати, що сьогодні більшість як західних, так і ро­сійських вчених сходиться в оцінках за наступними пунктами:

Зростання виробництва обладнання, напівфабрикатів важкої промис­ловості, видобутку сировини і виробництва електроенергії було досить значним, але не досягало показників, запланованих в 1929 р. (вугілля - 64 млн. т замість 75; чавун - 6,2 млн. т замість 10 млн. т за планом 1929 р. або 17 млн. т за планом 1930 р.; електроенергія - 14 млрд. кВт/год замість 20).

Виробництву товарів легкої промисловості і народного споживання не приділялося належної уваги (план був виконаний приблизно на 70%).

Були зроблені величезні капіталовкладення в промисловість (об'єм ка­піталовкладень у промисловість по відношенню до валового національного продукту за п'ять років збільшився в 3,5 рази). Правда, за рахунок зниження рівня життя народу.

Необхідність капіталовкладень в соціальну і культурну сфери постійно ігнорувалася.

Індустріалізація проводилася екстенсивними методами, з величезними витратами. Вона супроводжувалася високого інфляцією (збільшення грошо­вої маси на 180% за п'ять років, зростання па 250-300% роздрібних цін на промислові товари), що привело до зниження приблизно на 40% купівельної спроможності робітників.

Продуктивність праці, яка за планом повинна була збільшитися на 110%, залишилася па колишньому рівні і (за даними Р.В.Деі'шіса і ('.Г.Віткрофта) знизилася па 8%, що саме по собі вже говорить про те, наскільки великими були труднощі першої п'ятирічки і якш'і опір зустрічали проекти прискоре­ного розвитку.

Безладна, «вакханальна» (за висловом М.Ясного) індустріалізація, під­владна нескінченним імпровізаціям («переломи» квітня - травня 1929 р., січ­ня - лютого 1930 р., червня 1931 р.), навантажила країну в перманентний стан загальної, як на війні, мобілізації і напруження, тому що плани, як правило, були нездійсненними. Вона посилювала ступінь економічного хаосу і суспі­льного безладдя. Вона викликала все більшу необхідність політичного кері­вництва економічною сферою. Адміністративно-командна система заміню­вала собою закони ринкової економіки. Риси, властиві цій системі, спосіб її функціонування і система економічних пріоритетів, які затвердилися в ході першої п'ятирічки і підлеглі постулату побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні, дають про себе знати досі.