4. «Робітниче питання»

Одним із наслідків економічного розвитку 1890-х рр. стало утворення промислового пролетаріату. Під впливом перебільшеної оцінки Леніна, який вважав, що пролетарське і напівпролетарське населення міста і села складає 63,7 млн. чоловік, радянські історики, як правило, переоцінюють його чисе­льність. Насправді ж кількість робітників, зайнятих в різних галузях сільсь­кого господарства, промисловості і торгівлі, не перевищувало 9 мли. Що ж до робітників у повному розумінні слова, їх нараховувалося всього 3 млн., і вони становили відносно невеликий відсоток від загальної кількості «перед-промислової» бідноти - прислуги, поденників, дрібних ремісників.

Як би там не було, надзвичайно високий рівень промислової концентра­ції сприяв виникненню справжнього робітничого класу. Російський проле­таріат був молодим, з яскраво вираженим розподілом між невеликим ядром досить кваліфікованих робітників і переважною більшістю робітників, що недавно прибули із сіл і поверталися туди більш або менш регулярно. У робі­тничому середовищі одного й того ж міста класова свідомість була далека від єдності; так, наприклад, в Москві залізничники або робітники-металурги заводу Гужона вважали себе робітничою елітою в порівнянні із сезонними робітниками, що наймалися зимою на харчові або шкіряні підприємства. Те саме спостерігалося і в Санкт-Петербурзі, де путилівці і робітники корабле­будівних верфей, які більше двох поколінь жили на Виборзькій стороні, вва­жали себе вищими за робітників, які нещодавно прибули із села. У Баку етні­чні розбрати між вірменами, турками, персами, іншими кавказькими народ­ностями створювали перешкоди для будь-яких форм об'єднання робітників. Загалом в нещодавно створених промислових центрах робітниче населення було більш рухливим. Біля третини робітників жили за межами традиційних промислових центрів: навколо ізольованих заводів, що стояли вздовж шля­хів сполучення, або неподалік від джерел енергопостачання.

Російський пролетаріат зазнавав особливо жорстокої експлуатації. Ро­бочий день тривав довго (від 12 до 14 годин), заробітна плата була жебраць­кою, до того ж нерідко з неї утримували третину в рахунок незліченних штра­фів. Нещасні випадки на виробництві траплялися дуже часто (за один лише 1904 р. нараховувалося 50 загиблих і 5500 важкопоранених тільки серед залі­зничників). Умови життя робітників часто не піддавалися опису; так, на Укра­їні вони жили в землянках, у великих містах - у похмурих бараках, казармах, розташованих на околицях.

«На щастя, в Росії не існує, на відміну від Західної Європи, ні робітничо­го класу, ні робітничого питання», - заявив Вітте в 1895 р. «Дідусь російської промисловості», як його називали, вважав достатньою умовою гарантії миру і злагоди добре відношення роботодавця до своїх робітників, простоту і спра­ведливість у взаємовідносинах. Тільки подібними патріархальними відноси­нами можна пояснити примітивність існуючого трудового законодавства. У 1882 р. міністр фінансів Бунті спробував увести зачатки трудового законо­давства: обмеження робочого дня для підлітків молодших 15 років, заборону праці дітей молодших 12 років і створення особливого загону фабричних ін­спекторів. Але реакція заводських хазяїв була дуже різкою і Бунті довелося залишити свій пост. Згодом часто виникали розбіжності у відносинах між Міністерством фінансів, яке було тісно пов'язане із промисловцями і охоче йшло на поступки заводському начальству, і Міністерством внутрішніх справ, пройнятим патріархальним духом, і прагнучим насамперед до збереження суспільного спокою, але схильним вважати, що можна вирішити соціальні питання авторитарним поліпшенням життя робітників.

Один за другим видавалися суперечливі закони: в 1885-1886 рр. була проголошена заборона на використання праці жінок і дітей в нічний час; введене правило, згідно якого суми, що стягуються як штрафи, повинні були йти на поліпшення умов праці. Одночасно приймалися закони, що йшли вро­зріз із цими положеннями. Незважаючи на оптиміс пічні заяви Вітте, перші конфлікти вибухнули ще до середини 1880-х рр. Найбільш значним був страйк у травні-червні 1896 р. Страйкувало 35 тис. робітників текстильної промис­ловості Санкт-Петербургу. Вони висували чисто економічні і соціальні вимоги: скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, скасування штрафів, відкриття вечірніх і недільних шкіл. Уряд, злякавшись розмаху і тривалості страйку, пішов на поступки. Закон 14 червня 1897 р. обмежив робочий день одинадцятьма з половиною годинами і зобов'язав дотримува­ти режим вихідного недільного дня. Подібно попереднім, даний закон пога­но дотримувався через відсутність належного апарату фабричної інспекції; в результаті він не призвів до істотних змін умов життя і праці промислового пролетаріату, вимоги робітників не знизилися, а, швидше навпаки, зросли.

У принципі всі види робітничих об'єднань і профспілок були під заборо­ною. Однак, щоб попередити можливі контакти між робітниками і «профе­сійними агітаторами», власті вирішили створити офіційні профспілки, які отримали назву зубатівських від імені С.В. Зубатова, що перейшов, подібно багатьом колишнім революціонерам, на службу до царської охранки. Ідея Зубатова була простою і цілком відповідала самодержавній ідеології, згідно з якою цар-батечко був природним захисником робітничого люду. Оскільки страйки та всі інші форми робітничого руху не дозволялися, уряду належало самому взяти в руки турботу про «законні» інтереси трудящих. Таким чи­ном, власті прагнули зміцнити традиційні вірнопідданські настрої в робіт­ничому середовищі й уникнути поступового переростання боротьби робіт­ників за свої права в революційну боротьбу проти існуючого ладу. Насправ­ді ж подібного роду організації, створені зверху, щоб перешкодити проник­ненню революційних ідей з робітниче середовище, виявилися досить небез­печною зброєю, бо на зміну колишньому типу робітника із селянського сере­довища, робітнику 1870-1890-х рр., прийшов новий, більш свідомий робіт­ник, здатний зрозуміти суть «зубатівщини», як це показав страйковий рух влітку 1903 р. на Україні, зокрема в Одесі.

В одному з донесень поліції в 1901 р. зазначалося: «З доброго малого робітник перетворився на своєрідного напівграмотного інтелігента, що вва­жає своїм обов'язком відкинути релігійні та сімейні устої, дозволяє собі ігно­рувати закони, порушувати їх або глумитися над ними». Радянські історики завжди перебільшували рівень класової свідомості і політичної зрілості ро­сійського пролетаріату. Вони особливо наполягали на ідеологічних розхо­дженнях між «дрібнобуржуазною», «утопічною» позицією народників і спра­вжньою класовою самосвідомістю робітників ще до появи перших соціал-демократичних груп. По суті справи, нелюдські умови життя робітничого класу, повна відсутність політичних і профспілкових свобод, викликали шви­дше глухе невдоволення і спонтанний протест, піднімали робітників на страй­ки, бунти і погроми, ніж сприяли створенню організованого профспілкового руху або зростанню політичної активності. Аж до 1905 р. контакти між робі­тничою середою і професійними революціонерами були дуже обмеженими. Проте, в 1902 р. один фахівець з робітничого питання писав, що країна зпаходиться на вулкані, готовому до виверження в будь-яку хвилину. І дійсно, революція 1905 р., на загальний подив, показала силу робітничого класу, який ще в липні 1904 р. «Іскра» - офіційний орган Російської соціал-демократич-ної робітничої партії - називала аморфною масою, позбавленою будь-якої класової свідомості.

ІІ. ОПОЗИЦІЙНІ РУХИ