2. Перші битви за владу

Через кілька тижнів після третього приступу, що знову вразив Леніна, відбувся XII з'їзд РКП(б). З'їзд ухвалив пропозиції Леніна про розширення складу ЦК і злиття Робітничо-селянської інспекції з Центральною контроль­ною комісією. Керував нею Куйбишев - людина, особисто віддана Сталіну. Доповідь з національного питання не викликала особливої критики, незва­жаючи на виступи грузинських комуністів, які заявили, що безглуздо вести мову про яку-небудь автономію республік, коли все вирішує центральна вла­да. Троцький вирішив не виступати з національного питання із замітками, переданими йому Леніним. У них різко критикувалася політика Сталіна, Дзержинського та Орджонікідзе в Грузії, що робило позицію Сталіна в цьо­му питанні особливо хиткою. Пізніше Троцький пояснював, що він не обна­родував ленінські вказівки, побоюючись, що подібний виступ міг бути ви­тлумачений як бажання розпочати боротьбу за ленінську спадщину ще за його життя. Мовчання Троцького, без сумніву, пояснювалося також боязню похитнути єдність партії та її апарату в той момент, коли катастрофічна еко­номічна ситуація в країні посилювала вплив «робітничої опозиції», що вже виявлялася в численних страйках і створенні підпільних груп («Робітнича правда», «Робітнича група»). Ці об'єднання, які зуміли розповсюдити свої листівки навіть серед делегатів з'їзду, викривали «нову буржуазію» - партій­них функціонерів - і закликали до створення достовірно робітничих органі­зацій у партії та профспілках, які могли б допомогти пролетаріату знайти класову самосвідомість, необхідну для оволодіння владою.

Замість того, щоб виступити з національного питання, Троцький гово­рив на з'їзді про економічну кризу. Нін блискуче визначив «кризу ножиць» і добився прийняття резолюції про необхідність поліпшити планування про­мислового виробництва. І Іезважаючи па зусилля 1 Гятакова, який намагався реалізувати резолюцію через ВРНГ, протягом кількох років це залишалося лише благим наміром. У результаті побоювання зруйнувати єдність партії зіграли на руку Сталіну, який отримав найбільшу вигоду від цього вичікува­льного з'їзду.

Уявна єдність, продемонстрована XII з'їздом, продовжилася недовго. На вересневому пленумі ЦК 1923 р. відбулася дискусія з проблеми «ножиць»: невеликою перевагою голосів було прийняте рішення про пониження цін на промислові товари. З питання про «партійну дисципліну» думки також роз­ділилися. Доповідач від підкомітету з «партійної дисципліни» Дзержинський запропонував деякі заходи по зміцненню ідеологічної єдності партії: напри­клад, зобов'язати кожного комуніста передавати ДПУ будь-які відомості про існування фракцій і ухилів. Ця пропозиція, сприйнята багатьма як справжня провокація, була подібна до рішення Троцького відправити 8 жовтня лист у ЦК, де він звинувачував «диктатуру апарату» в економічних труднощах у країні, а також в огидній обстановці всередині партії і оголошував про свій намір публічно висловитися про це на зборах активістів. Через тиждень ті ж ідеї з'явилися в платформі, адресованій Центральному Комітету і підписаній 46 ветеранами революції (Преображенським, Серебряковим, Бубновим, Сапроновим, П'ятаковим, Мураловим, Антоновим-Овсієнко та інш.). «Плат­форма 46-ти» звинувачувала «фракцію більшості в Політбюро» в гострій економічній кризі. Вона пояснювала «кризу партії» розривом, що постійно збільшується між верхівкою Секретаріату і рядовими членами, між чиновни­ками, призначеними зверху, і масою, яка не бере участі в партійному житті, вважала хибною практику призначення відповідальних осіб усіх рівнів ра­дянської ієрархії. Для Політбюро не склало труднощів затаврувати «декла­рацію 46-ти» як «акт фракційності» переважною більшістю голосів, викори­ставши загальне здивування тим, що Троцький, відомий своєю авторитарні­стю і бажанням підпорядкувати суспільство жорсткій дисципліні, раптом перетворився на «головного демократа». В той же час Політбюро вислови­лося за «демократизацію» партії, «яка затрималася виключно через грома­дянську війну» і «низький політичний рівень» комуністів. Протягом місяця сотнями публікувалися резолюції первинних партійних організацій про спо­соби подолання цих недоліків. 5 грудня 1923 р. Політбюро закрило вміло організовану дискусію, прийнявши документ, який повинен був задовольни­ти опозицію і в економічній, і в політичній областях. Не зовсім довіряючи цій заяві, складеній із суцільних загальних фраз, Троцький спробував закли­кати первинні парторганізації домогтися справжньої демократизації. 11 гру­дня була опублікована стаття «Новий курс», де Троцький пояснював, що ні­яка демократизація не може статися «зверху». Партія повинна взяти під кон­троль свій апарат, перетворивши його у виконавця колективної волі, і при­брати тих, хто не виносить ніякої критики. До того ж тільки демократизація дозволила б партії забезпечити дійовий контроль над роботою підприємств. Втручання в цю роботу партійного апарату, який не знає ні реального поло­ження справ, ні місцевих умов, може тільки дезорганізувати виробництво. З появою статті Троцького дискусія поновилася у засобах друку і партійних осередках.

XIII партконференція (16-18 січня 1924 р,), на якій Троцький був відсут­ній через хворобу, беззастережно засудила Троцького й опозицію, звинува­тивши їх в антибільшовистському ревізіонізмі та антиленінському ухильни­цтві. Щоб довести, що керівництво партії не потерпить ніякого вияву інако­мислення, з ініціативи Сталіна конференція обнародувала сьомий пункт ре­золюції про «Єдність партії», який був прийнятий на X з'їзді і до того часу залишався в таємниці: «З'їзд дає ЦК повноваження застосовувати в разі по­рушення дисципліни або відродження або допущення фракційності всі заходи партійних стягнень аж до виключення з парти, а по відношенню до членів ЦК переведення їх у кандидати і навіть, як крайню міру, виключення з пар тії». Виключення загрожувало й тим, хто буде розповсюджувати необі'рум товані чутки і заборонені документи (натяк на «ленінський заповіт», текс і якого, як і раніше, не був офіційно оголошений). Нарешті, конференція при­йняла резолюцію про еконо?,пчну політику, яка відкидала «індустріалістсь-ку» орієнтацію Троцького. Найбільш послідовних його прихильників висла­ли із столиці або відправили за кордон із дипломатичними місіями (Іоффе - в Китай, Крестинського - в Німеччину, Раковського - в Англію).