6. Роздуми над невдачею

Через десять років, аналізуючи причини розгрому опозиції, Троцький пояснював його «перемогою сталінської бюрократії над масою». Подібне пояснення не витримує перевірки фактами: «маса» була на стороні опозиції в 1926-1927 рр. не в більшій мірі, ніж на початку 20-х років, тобто до «перемо­ги сталінської бюрократії». Насправді в структурі партії (по визначенню, даному їй на X з'їзді), де меншина зобов'язана було підкорятися більшості, щоб уникнути обвинувачення у фракційності, зміна напрямів була справою випадку. Вона залежала від змін у складі партії; умов, у яких велися політич­ні спори в первинних організаціях, і від того, кому належали важелі управ­ління і структури влади всередині партії. У 20-і роки всі ці три чинники були проти опозиції і грали набагато важливішу роль, ніж тактичні прорахунки різних діячів опозиції.

Через десять років після Жовтневої революції в партії нараховувалося 1 мли. 300 тис. членів і кандидатів. Число «старих» більшовиків постійно ско­рочувалося (в 1927 р. залишилося всього 8 ніс. чоловік, що вступили в пар­тію до жовтня 1917 р.). Одночасно з цим йшов процес «плебеїзації» та оселя-нення партії. «Плебеїзація» - не те ж, що «опролетарювання». Незважаючи на масові кампанії по залученню робітників у партію («ленінський призов» 1924 р., «жовтневий набір» 1927 р.), тільки третину комуністів складали ро­бітники, 60% членів партії займалися частіше за все некваліфікованою, але не фізичною працею в гігантському державному бюрократичному апараті. Так само як і на початку 1920-х років, вступ у партію був основним способом піднятися соціальними сходами. Ось деякі характеристики партії, що розви­валася та набирала силу: великий відсоток молоді (85% комуністів молодші 40 років), нестача політичного досвіду (лише 2% секретарів парторганізацій вступили в партію до революції), низький освітній рівень (тільки 1% закін­чив вищі учбові заклади). Низький політичний рівень - переважна більшість членів партії на відміну від «старих» більшовиків ніколи не читала класиків марксизму (щонайбільше вони знайомилися з популярними теоретичними роботами на зразок «Азбуки комунізму» Бухаріна і Преображенського або «Основ ленінізму» Сталіна) - значно полегшував ідеологічну обробку пер­винних організацій райкомами та обкомами.

Стінограма звичайних партзборів, яка збереглася в Смоленському пар-тархіві, каже про те, що в 20-і роки рядовий комуніст не мав ніякого уявлен­ня про суть ідеологічних розбіжностей в партії. Відгуки суперечок, які стря­сали керівні кола, доходили до партосередків у спотвореному, навмисно спро­щеному вигляді, через подвійний фільтр курсів політграмоти і присланих зверху «інструкторів». Так, судячи із стінограми, суперечка між Сталіним і Троцьким зводилася до того, що перший хотів будувати соціалізм в СРСР, а другий не хотів. Коли в 1930 р. секретаря партосередку попросили дати ви­значення «правої позиції» Бухаріна, він дав наступну відповідь, дивну за своїм неуцтвом і наївністю: «Праве ухильництво - це ухил праворуч, ліве ухильни­цтво - це ухил ліворуч, а сама партія прокладає дорогу між ними». Сила ста­лінської позиції була в ідентифікуванні її з «центризмом», крайній простоті та неймовірному схематизму, що робило її доступною більшості неосвічених партійців. Будь-яка політична суперечка зводилася до боротьби «генераль­ної лінії» центру, рупором якої був ЦК, з різними ухилами. Комуністам по­стійно нагадували про загрозу капіталістичного оточення і, отже, про небез­пеку для радянської влади будь-якого конфлікту в керівництві партії, викли­каного політичними суперечками. Партії потрібно було згуртуватися навко­ло «генеральної лінії», яка визначалася не внаслідок дискусій, а Централь­ним Комітетом, єдиним гарантом єдності партії. Щоб зберегти його, партія повинна була бути не місцем дебатів, а полем дії. Якщо немає інструкцій -виникають «анархія» і «дискусії». Термін «дискусія» придбавав все більш принизливе забарвлення, по-перше, як протиставлення конструктивним і конкретним діям і, по-друге, внаслідок тієї концепції поняття «політична боротьба», яка склалася у низових комуністів. Десять років більшовистської влади не притупили гостроти внутрішнього і зовнішнього протистояння. Боротьба проти внутрішніх і зовнішніх ворогів партії і держави завжди за­лишалася насущною задачею комуністів, а політичним суперечкам відводи­лося дуже незначне місце. Дискусія завжди «нав'язувалася», до неї «приму­шували» опозиція та які-небудь ухильники. Розглянути яке-небудь політич­не питання означало, передусім, навішати ярлик на опонента (в 30-і роки - на «ворога»). Якщо суперечки не можна було уникнути, вона ретельно готува­лася і планувалася. Кожний новий напрям або зміна лінії партії ще до обго­ворення в осередках пояснювався і коментувався «інструкторами» і «пропа­гандистами», які на попередніх зборах або курсах політграмоти роз'яснюва­ли, хто правий, хто винен.

У 20-і роки посилився контроль вищестоящих організацій за низовими: під час обговорення важливих питань на зборах був присутнім представник райкому з функціями фіскала, якому було доручено стежити за найменшими відхиленнями від «генеральної лінії». В особливо «важких» випадках па міс­це присилали інструкторів з Оргрозподілу, що підкорювався безпосередні,о Секретаріату. Оргрозподгл був створений в 1924 р. внаслідок злиття Оргбю­ро і Навчрозподілу і перетворився у головний відділ Секретаріату, на який покладалися обов'язки по управлінню партійними органами і призначенню

кадрів.

У 1926 р. вийшла нова постанова, яка встановлювала порядок призна­чення на той або інший партійний пост. Кандидати на 5500 найбільш важли­вих партійних посад (загальна кількість партійних постів становила 25 тис.) призначалися безпосередньо Оргрозподілом і ЦК. Інші рекомендувалися райкомами та обкомами, які мали власну номенклатуру. Теоретично всі від­повідальні пости вважалися виборними, але насправді ці вибори завжди «го­тувалися» інстанцією, якій був підпорядкований цей пост. Партійні власті спробували скласти досьє на всіх комуністів. Це досьє (неповне і з великими труднощами) було зібране тільки до кінця 30-х років. У 20-х роках почала набирати силу Центральна контрольна комісія, на чолі якої стояли соратни­ки Сталіна: до 1926 р. її очолював Куйбишев, потім Орджонїкідзе. За Стату­том 1924 р. функції ЦКК і місцевих контрольних комісій полягали в послідо­вній боротьбі проти всіх угруповань і фракційних рухів всередині партії, си­стематичному спостереженні за нездоровими явищами в області ідеології, чистці ідеологічно шкідливих або морально розбещених елементів. Кожний рік контрольна комісія викликала 4-6% комуністів за різними мотивами, в основному за пияцтво (25-30%), політичну пасивність (25%) - частіше, ніж за «активну опозицію» (5-6%), за різні вияви кар'єризму, зловживання владою, бюрократизм (18-20%), неприкриту крадіжку (10%), віру і! Бога (5-6%), при­належність до соціально далекого класу (2-4'/,)- Пр" непі контрольні комісії обмежувалися «легкими чистками» (попередженнями, осудом, рідко - виклю­ченнями: в 1924-1927 рр. щорічно виключався тільки 1% усіх комуністів), ста­раючись зберегти більш або менш гідний образ партії і караючи тільки за найбільш волаючі порушення. Однак з 1927 р. нами пнися зміни, які потім призвели до чисток всієї партії і державного апарату 1929-1932 р. Цього разу під лозунгом «ідеологічної монолітності» ставало біліли суворим відношен­ня до політичної опозиції (тисячі троцькістів були виключені з партії наступ­ного дня після закінчення роботи XV з'їзду). Зв'язки між ДПУ і контрольни­ми комісіями, що стежили за найменшими відхиленнями в будь-яку сторону, стали більш тісними.