3. Кронштадтське повстиннії

У лютому економічне становище в Петрограді погіршилося: закрилися десятки заводів, хлібна норма робітників була знову урізана. Робітники ви­магали можливості вільно запасатися продуктами в селі, не боячись бути арештованими як мішочники. Власті їм відмовили. Почалися демонстрації, потім страйки. 24 лютого партійні власті Петрограда оголосили надзвичай­ний стан і арештували всіх меншовиків, які ще знаходилися на свободі та есерів, запідозрених у підтримці робітничих заворушень. ЦК партії дозво­лив робітникам їздити в село за продовольством, що зняло напруження в Петрограді. Тим часом заворушення досяглії Кронштадта. Ще влітку 1917 р. моряки цієї військової бази зарекомендували себе як найбільш неспокійний елемент більшовистської партії. У «липневі дні» вони в своїх діях пішли далі, ніж партійне керівництво. Спочатку вони були прихильниками терору, по­тім зблизилися з анархістами (деякі з них були родом з України, в топ час захопленої Махно) і почали критикувати «диктатуру більшовистських комі­сарів». 28 лютого 1921 р. екіпаж броненосця «Петропавловськ» проголосу­вав за резолюцію, яка повинна була стати хартією повстання. Основними вимогами були: переобрання Рад таємним голосуванням із попередніми дис­кусіями та вільними виборами; свобода слова і друку на користь «робітни­ків, селян, а також анархістів і лівих соціалістів»; звільнення всіх політв'яз­нів; зрівнювання пайків для всіх, крім «робітників гарячих цехів»; припинен­ня насильних конфіскацій, вільний труд ремісників, які не використовують найманих робітників; для селян - повна свобода «робити із своєю землею все, що бажаєш... і вирощувати худобу, при умові, що вони не застосовують най­ману робочу силу».

Ці вимоги, що виходили відразу від усіх соціалістичних і анархічних угру­повань, а не від якої-небудь окремої партії, в якійсь мірі повторювали тези Зинов'єва, надруковані в «Петроградській правді». Дізнавшись про прийн­яття резолюції моряків «Петропавловська», у Кронштадт виїхав Калінін, голова ВЦВК. Його випровадили звідти під улюлюкання 12 тис. моряків, до яких приєдналася, щонайменше, половина з 2 тис. комуністів Кронштадта. Центральний Комітет партії поспішив затаврувати повстання, як контрре­волюційну змову, підбурювану із Заходу білогвардійцями, керовану царсь­ким генералом і підтримувану кадетами, меншовиками та есерами. 2 березня бунтівники організували Тимчасовий революційний комітет, який повністю складався з матросів робітничого або селянського походження. Комітет очо­лив Петриченко - писар із «Петропавловська». Обидва військових комісари Кронштадта зазнали арешту, цим акти насильства обмежилися. Кілька вій­ськових офіцерів, які знаходилися на базі, не були згодні з Тимчасовим комі­тетом, і вже тим більше вони не стояли на чолі повстання, як затверджував ЦК партії. Офіцери хотіли б негайно встановити зв'язок із материком, щоб повстання перекинулося на столицю. Комітет із свого боку, наївно впевне­ний у правоті своєї справи, відмовлявся від застосування зброї, за винятком оборони у разі атаки. Радянський уряд направив Тимчасовому комітету уль­тиматум, в якому кожному, хто готовий був здатися, гарантувалося життя.

Для партії ситуація була дуже серйозною. Заклик повсталих до «третьої революції», яка «вигнала б узурпаторів і покінчила б із режимом комісарів», міг бути з радістю підтриманий не тільки петроградськими робітниками, але й на Україні і в центрі Росії, де ще не були придушені селянські бунти Махно й Антонова. Троцький доручив генералу Тухачевському придушити повс­тання. Для того, щоб стріляти в народ, герой польської кампанії набрав мо­лодих курсантів із військової школи, які не мали «революційного досвіду», і солдат із спеціальних військ ВНК. Військові дії почалися 7 березня, а через десять днів Кронштадт пав. Після захоплення морської військової бази реп­ресій зазнали тисячі людей. Офіційний процес над ними так і не відбувся.