- •1. Самодержавство
- •2. Особливості розвитку промисловості
- •3. Особливості селянського суспільства
- •4. «Робітниче питання»
- •1. Ліберали
- •2. Революційні і національні рухи
- •3. Криза 1900-1903 рр.
- •1. Від російсько-японської війни до Кривавої неділі
- •2. Два шляхи революції
- •3. Підйом революційного руху і Жовтневий маніфест
- •4. Поразка соціальної революції і повернення до консерватизму
- •5. Перша Дума і кінець парламентських ілюзій
- •6. Друга Дума - доказ неможливості політичного оновлення
- •II. Столишнські реформи: невдача просвіченого консерватизму
- •1. Основи «оновлення» країни
- •2. Політичні й ідеологічні переваги
- •3. Економічні переваги
- •4. Помилки Столипіна
- •5. 1912-1914 Рр.: політичний застій і соціальне бродіння
- •2. Нищівні поразки на фронті, розвал економіки, політичне безсилля
- •3. Розкол опозиційних рухів
- •II. Лютнева революція та падіння царизму
- •1. Лютневі дні
- •2. Встановлення «двовладдя» і зречення Миколи II
- •1. «Двовладдя» або багатовладдя?
- •2. «Звільнення» слова
- •4. Коаліційний уряд і зростання соціальної напруженості
- •5. Криза літа 1917 р.
- •6. Крах державних інститутів і розпад суспільства
- •7. Взяття влади більшовиками
- •1. Перші декрети
- •2. Робітничий контроль і початок націоналічації
- •3. Витіснення Рад і розпуск Засновницьких зборів
- •II. Брест-литовський договір та
- •III. Громадянська війна та іноземна інтервенція
- •1. На фронтах громадянської війни
- •2. Іноземна інтервенція
- •IV. «військовий комунізм»
- •1. Створення Червоної Армії
- •2. Націоналізація та мобілізація економіки
- •3. Встановлення політичної диктатури
- •4. Кінець громадянської війни: чому більшовики перемогли?
- •5. Народження Комінтерну
- •V. Криза «військового комунізму»
- •1. Економічна відсталість і соціальна деградація
- •2. Зміни і криза в партії
- •3. Кронштадтське повстиннії
- •4. X партійний з'їзд - вирішальний поворот
- •1. Право на самовизначення: теорія і реальність
- •2. Спроби союзного об'єднання
- •3. Яким бути Союзу?
- •4. Як створити «новий соціум смільної долі»?
- •5. Політика в області культури та релігії
- •II. «союз робітників і селян»
- •1. Неп у сільському господарстві
- •2. Неп у промисловості
- •3. Суспільне невдоволення
- •4. Суперечки про шляхи розвитку країни
- •III. Політична боротьба
- •1. «Остання ленінська битва»
- •2. Перші битви за владу
- •3. Ленінська спадщина
- •4. Розкол «трійки»
- •5. «Об'єднана опозиція»
- •6. Роздуми над невдачею
- •IV. Кінець непу
- •1. Зима 1927-28 р., хлібозаготовча криза
- •2. Розгром «правої опозиції»
- •3. Уперед без оглядки
- •2. Перша п'ятирічка: Індустріалізація. Культурна і соціальна революція
- •3. Партія і «великий перелом»
- •II. Розрив і змова (1934-1939 рр.)
- •1. XVII з'їзд партії. Початок розриву
- •2. Вбивство Кірова. Втілення ідеї змови
- •3. Рік 1935-й, вирішальний
- •4. Значення першого Московського процесу
- •5. Єжовщина. Боротьба з бюрократією, терор та економічна криза
- •6. XVIII з'їзд партії. Початок розрядки?
- •III. Підсумки вирішального десятиріччя
- •1. Становлення моделі економічного розвитку
- •2. Суспільство зруйнованих структур
- •3. Демонізм, «соціалістична законність», націоналізм і повернення до етичних підвалин
- •II. Основні напрями радянської зовнішньої політики в роки непу (1921-1928)
- •3. Німеччина як головний партнер у Європі
- •2. Складності в радянсько-британських і радянсько-фрашіузьких відносинах
- •3. Китай як головний партнер в Азії
- •III. Боротьба проти «соціал-фашизму» і «загострення капіталістичних протиріч» (1928-1933)
- •1. VI конгрес Комінтерну: крутий поворот
- •2. Міф про «капіталістичне оточення»
- •3. Розширення радянської диплома пічної діяльності
- •IV. Радянська дипломатія і «колективна ьезгїека» (1934-1939)
- •1. «Новіш курс» радянської дипломатії
- •2. Срср і війна в Іспанії
- •3. Крах політики «колективної безпеки»
- •V. Ера радянсько-німецького пакту та його наслідки (1939-1941)
- •1. Радянсько-німецький пакт
- •2. Секретний протокол в дії
- •3. Погіршення радянсько-німецьких підноснії
- •1. План «Барбаросса»: успіх і невдача «бліцкригу»
- •2. «Розстріляна Червона Армія»
- •3. Евакуація і перебудова країни на військовий лад. Солідарність союзників
- •II. Поворот у війні (літо 1942 - літо 1943)
- •1. Військові поразки срср влітку 1942 р.
- •2. Сталінград і Курськ: дві вирішальні перемоги срср
- •III. Роздуми про крутий поворот
- •2. Роль допомоги союзників
- •3. Нацистські звірства і невдача «східної політики»
- •4. Патріотизм, пом'якшення режиму і соціальний консенсус
- •IV. До перемоги (ліго 1943 - травень 1945 р.)
- •1. Тегеранська конференція
- •2. Великий наступ 1944 р.
- •3. Ялтинська конференція і перемога
- •1. Дискусія про основні напрями
- •2. Нездійсненна сільськогосподарська реформа
- •3. Повернення до передвоєнної політики
- •II. Посилення контролю у всіх сферах
- •1. Обмеження національностей
- •2. Жданівщина
- •3. Апогей системи концтаборів
- •1. Нове співвідношення сил в Європі: від Потсдаму до Паризької конференції
- •2. Біполяризація світу і «холодна війна».
- •3. Радянеько-югославськиії розрив та його наслідки
- •4. Апогей «холодної війни».
- •V. «розвинений» сталінізм
- •1. Специфіка структур влади
- •2. Політичні конфлікти і альтернативи
- •3. Повна трансформація партії
- •4. Остання «змова».
- •1. Реорганізація владних структур
- •2. Економічні та політичні дискусії: народження хрущовських реформ
- •3. «Відлига» у зовнішній політиці
- •4. XX з'їзд: початок керованої десталінізації
- •5. Від XX з'їзду кпрс до усунення антипартійної групи
- •II. Межі та перегини хрущовських проектів (1958-1964)
- •1. «Наздогнати та перегнати Америку!».
- •2. Межі культурної відлиги
- •3. Економічні «пробуксовки» та міф про комунізм
- •4. XXII з'їзд кпрс та його наслідки
- •5. Волюнтаризм зовнішньої політики
- •6. «Законна» відставка
- •1. Політичний консерватизм та економічна реформа
- •2. Консенсус і розбіжності
- •3. Персоналізація влади та інституційний плюралізм
- •4. Брежнєвська конституція
- •5. Консервативні тенденції та невдала спроба реформ
- •II. Криза «розвиненого соціалізму»
- •2. Криза організації праці
- •1. Демографічні зміни
- •2. Урбанізація та її наслідки
- •3. «Міський мікросвіт» і «неформальні с груктури».
- •4. Заохочення і контроль суспільної активності
- •5. Форми незгоди й відсторонення
- •IV. Срср у світі
- •2. Розрядка напруженості та її межі
- •3. Радянська присутність у світі та кінець «розрядки».
- •V. «міжцарів'я».
- •1. Внутрішні аспекти
- •2. Зовнішні аспекти
- •1. Гласність і десталінізація
- •2. Повернення до джерел
- •3. «Видатки» гласності
- •II економічні реформи
- •1. Спроби реформ: розвиток самостійності підприємств
- •2. Спроби реформ: розвиток приватної ініціативи
- •III. Політичні реформи
- •1. Зміна дійових осіб
- •2. Цілі та етапи політичної реформи (1985-1990)
- •3. Правова держава і політичний плюралізм
- •4. «Нове мислення» і поворот у зовнішній політиці
- •5. Розпад Радянського Союзу (осінь 1990 - зима 1991)
III. Громадянська війна та іноземна інтервенція
1. На фронтах громадянської війни
Громадянська війна почалася в листопаді 1917 р. Після кількох днів збройних зіткнень, які спричинили сотні жертв, влада в Москві перейшла до більшовиків. У провінції за класифікацією Д.Кіпа, захоплення влади більшовиками відбувалося трьома способами. У містах і районах зі старими робітничими традиціями, де робітничий клас був відносно однорідний (Іваново, Кострома, шахти Уралу), Ради і заводські комітети ще до Жовтня складалися в основному з більшовиків. У цих містах революція виразилася просто в мирному узаконенні цієї більшості в нових революційних установах, наприклад у комітетах народної влади (місцевих варіантах ПВРК). У великих промислових і торгових центрах (Казань. Самара, Саратов, 1 Іижпій Новгород), соціально менш однорідних і наповнених біженцями, в Радах переважали есери і меншовики. У жовтні там була створена більшовистська, друга влада, частіше за все на базі гарнізону або заводського комітету. Після недовгої боротьби ця влада брала верх, що не виключало надалі тимчасової участі меншовиків і есерів у місцевому управлінні. Нарешті, в середніх містах із слабо розвиненою промисловістю, але потужними торгівлею та сільським господарством (Курськ, Воронеж, Орел, Тамбов, Калуга, міста Сибіру), де більшовики були в явній меншості, місцеві Ради створювали антибільшовистські «комітети порятунку». Тут захоплення влади більшовиками супроводжувалося озброєними кривавими зіткненнями.
Проте, через місяць після Жовтневої революції нова влада контролювала велику частину півночі і центру Росії до Середньої Волги, а також значне число населених пунктів аж до Кавказу (Баку) і Середньої Азії (Ташкент). Вплив меншовиків зберігався в Грузії, у багатьох невеликих містах країни в Радах переважали есери.
Основними осередками опору були райони Дону й Кубані, Україна та Фінляндія (засновуючись на Декларації прав народів Росії, Україна та Фінляндія заявили про свою незалежність). У травні до них приєдналися частина Східної Росії і Західного Сибіру.
Першою «Вандеєю» став бунт донського козацтва. Козаки різко відрізнялися від інших російських селян: вони мали право отримувати ЗО десятин землі за військову службу, яку несли до 36 років. У нових землях вони не мали потреби, але хотіли зберегти те, чим вже володіли. Було достатньо лише кількох невдалих заяв більшовиків, в яких вони таврували «куркулів», щоб викликати невдоволення козаків. Противники радянської влади зверталися до козаків в надії перетворити їх на своїх прихильників. Генералом Алексєє-вим була створена Добровольча армія під командуванням генерала Корни-лова. Після смерті Корнилова в квітні 1918 р. цей пост зайняв генерал Дені-кін. Добровольча армія складалася в основному з офіцерів. Взимку 1917/18 р. її чисельність не перевищувала 3 тис. чоловік (царська армія нараховувала в 1917 р. 133 тис. офіцерів). Переслідувана більшовистськими військами генерала Сіверса, обтяжена політичними діячами, що приєдналися до неї, журналістами, викладачами, дружинами офіцерів, Добровольча армія понесла великі втрати між Ростовом та Єкатеринодаром і врятувалася тільки завдяки тому, що в армії Сіверса збунтувалися козаки.
'10 квітня повсталі донські та кубанські козаки обрали генерала Красно-ва отаманом Великого війська Донського. Після переговорів з німцями, які захопили Україну, був укладений договір про постачання зброї для першої «білої» армії.
У перші ж дні нової влади Українська Рада відмовилася визнати більшо-вистський Раднарком законним урядом країни, зажадала його заміни соціалістичним представницьким урядом і оголосила про незалежність України. На скликаному у Києві з'їзді Рад України прихильники Ради отримали більшість. Більшовики покинули цей з'їзд і в Харкові зібрали власний, який визнав себе єдиним законним урядом України і заявив про свою єдність із центральною владою у Петрограді. 12 грудня харківські більшовики усунули з Виконавчого комітету Ради представників інших партій. 6 тис. червоно-армійців і моряків під командуванням Антонова-Овсієнко почали військові дії проти Української Ради. 9 лютого радянські війська вступили в «буржуазний» Київ. При цьому не обійшлося без «крайнощів». Рада попросила допомоги у центрально-європейських держав, з якими вона вела переговори про мир у Брест-Литовську. 1 березня німецькі війська увійшли в Київ, де була відновлена влада Української Ради, але під опікою окупаційної армії
Третій фронт громадянської війни знаходився на Сході. Десятки тисяч чеських і словацьких солдат, відмовившись захищати австро-угорську імперію, оголосили себе військовополоненими у «російських братів» і отримали дозвіл добратися до Владивостоку, щоб потім приєднатися до французької армії. Згідно з договором, укладеним 26 березня 1918 р. з радянським урядом, ці 30 тис. солдат повинні були просуватися «не як бойовий підрозділ, а як група громадян, яка має в своєму розпорядженні зброю, щоб відбивати можливі напади контрреволюціонерів». Однак під час просування почастішали її конфлікти з місцевою владою. Оскільки бойової зброї у чехів і словаків було більше, ніж передбачалося угодою, власті вирішили її конфіскувати. 26 травня в Челябінську конфлікти перейшли у справжні битви і білочехи зайняли місто. Через кілька тижнів вони взяли під контроль багато міст вздовж Транссибірської магістралі, які мали стратегічне значення, такі, як Омськ, Томськ, Самара, Єкатеринбург. З цього часу могутня армія (па той час 30 тис. озброєних людей були великим військовим угрупованням на радянській території) перерізала життєдайну артерію, яка зв'язувала європейську частину Росії з Сибіром.
Наступ білочехів отримав негайну підтримку есерів. Вони організували в Самарі Комітет з депутатів розігнаних Засновницьких зборів, який закликав селян до боротьби «проти більшовизму, за свободу». Казань, Симбірськ, Уфа прилучилися до них, однак мобілізація, оголошена Комітетом, продовжувалася недовго: населення не бажало служити в якій би то не було армії. Вдалося зібрати в народну армію не більше 30 тис. чоловік. Найбільш боєздатну її частину склали робітники Іжевського та Воткінського заводів, які повстали проти більшовиків і заявили про свою солідарність із Комітетом.
8 вересня після кількох невдалих спроб Комітету вдалося скликати в Уфі конференцію опозиційних сил. На ній були присутні біля 150 делегатів, половина з них - есери. Були представники кадетів, три меншовики і члени групи «Єдність», близької до Плеханова. Делегати розділилися на дві групи. Ліве крило вимагало створення уряду, яке визнавало б Засновницькі збори і на нього спиралося; праве на чолі з кадетами наполягало, передусім, на створенні сильного колегіального органу влади, незалежного від яких би то не було виборних зборів. Суперечки продовжувалися два тижні - нарешті, перемогла друга точка зору. На конференції був створений Всеросійський тимчасовий уряд - колегія з п'яти членів, куди увійшли есери Авксентьєв та Зензі-нов - лідери Комітету, кадет Астров, генерал Болдирєв - помірних поглядів, і Вологодський - президент сибірського уряду, нещодавно створеного в Омську і набагато більш правого, ніж Комітет. Із самого початку колегія була приреченим на невдачу компромісом. 8 жовтня пала Самара, знову взята більшовиками, що остаточно ослабило позицію лівих. Вплив правих сил в Омську, навпаки, зріс. Вологодський зажадав повернення земель їх колишнім власникам. ЦК есерів різко засудив цю міру і порвав з колегією. 18 листопада 1918 р. адмірал Колчак і офіцери царської армії, що приєдналися до нього, скинули колегію. Роз'єднана і безсила демократична опозиція була поглинена військовою контрреволюцією.
Крім трьох вже сталих більшовистських фронтів - Дону, України і Транссибірської магістралі, - на території, яка контролювалася центральною владою, вели боротьбу розрізнені підпільні групи, в основному есерівські. Вони діяли тими ж методами, як і проти царського режиму: їх арсенал як і раніше складався із замахів, страйків, терористичних актів. Найбільш активні противники нової влади об'єдналися в Союз захисту Батьківщини-матері і свободи на чолі із Савинковим. Ця організація була непрямо пов'язана з Добровольчою армією. 6 липня 1918 р. групи Савинкова захопили Ярославль (250 км від Москви). Потім, погодивши свої дії з наступом Добровольчої армії, групи Савинкова повинні були виступити на Москву. Але операція провалилася. Групам Савинкова довелося залишити Ярославль, де протягом двох тижнів вони здобули прихильність населення, яке боялося контрнаступу більшовиків.
За радянськими офіційними даними, влітку 1918 р. в районах, що знаходилися під контролем більшовиків, через політику продрозкладки, яка велася продовольчими загонами і комітетами селянської бідноти, створеними в липні, сталося 108 «куркульських бунтів». Розверталася справжня партизанська війна, що свідчило про поновлення вічного конфлікту між двома суспільними силами, на які ділилася російська нація: село виступило проти міста, а місто - проти села. Після революції було стільки ж селянських бунтів, скільки й до Жовтня.
24 червня 1918 р. ЦК лівих есерів, які різко виступали проти підписання Брест-Литовського договору і все більше критикували аграрну політику Леніна, вирішив «в інтересах російської і міжнародної революції» організувати ряд терористичних актів проти найвидніших представників німецького імперіалізму».
Це рішення повинне було бути розголошене, «щоб в цій сутичці партія не була використана контрреволюційними елементами». Було постановлено «негайно приступити... до широкої пропаганди необхідності твердої, послідовної інтернаціональної і революційно-соціалістичної політики в Радянській Росії». Ліві есери - невиправні утопісти, вірні послідовники політичних переконань Лаврова, Бакуніна і терористичних традицій народництва, підготували замах на німецького посла в Москві фон Мірбаха. Він був убитий 6 липня лівим есером, співробітником ВНК Блюмкіним. Після цього есери безуспішно спробували здійснити державний переворот, арештувавши більшовистських керівників ВНК Дзержинського та Лациса. Оскільки не було попереднього плану дій, військові частини, вірні есерам, не виступили, продовжуючи охороняти ЦК своєї партії. Тільки одному загону з 20 чоловік вдалося захопити Центральний телеграф і відправити кілька телеграм у провінції, що припиняли дію всіх наказів, підписаних Леніним. Есери навіть не спробували захопити інші стратегічні пункти столиці і через кілька годин повстання було придушене. Більшовики віддали наказ про терміновий арешт усіх есерівських керівників і лівоесерівських депутатів з'їзду Рад, сесія якого проходила в цей час у Великому театрі. Марія Спиридонова була арештована, засуджена до одного року тюремного ув'язнення, але потім помилувана. Більшовики не наважилися спровокувати народне обурення надмірною суворістю по відношенню до винних у замасі на Мірбаха, схваленому народом. Більшовики скористалися повстанням, про яке, за деякими джерелами, Дзер-жинський був зазделегідь інформований, і вирішили позбутися есерів у політичному відношенні. їх газети були заборонені. На засіданні з'їзду Рад було дозволено залишитися лише тим есерам, хто погодився «категорично відмежуватися від своєї участі в подіях 6 і 7 липня». Багато які ліві есери дезавуювали свій ЦК у надії залишитися в Радах. На практиці їх участь у політичному житті звелася до мінімуму і через кілька місяців есерів видалили з усіх місцевих органів.
Сили, опозиційні більшовикам, були дуже неоднорідні. Вони боролися як з більшовиками, так і між собою. Ліві есери не мали нічого спільного з прихильниками Савинкова, а самарський Комітет - з царськими офіцерами, які мали намір скинути омський уряд. Проте, влітку 1918 р. опозиційні групи, здавалося, об'єдналися і стали реальною загрозою для більшовистської влади, під чиїм контролем залишилася тільки територія навколо Москви. Україну захопили німці, Дон і Кубань - Краспов і Депікін, Ярославль - Сави-нков. Армія російського народу, зібрана Комітетом, займала територію аж до Казані, білочехи перерізали Транссибірську магістраль. 30 серпня терористична група (савінковського напрямку) вбила голову петроградської НК Урицького, а права есерка Каплан важко поранила Леніна. До внутрішньої опозиції додалася незабаром іноземна інтервенція.