4. Коаліційний уряд і зростання соціальної напруженості

Новий уряд присвятив себе, передусім розв'язанню проблеми укладення миру. Напрям нової зовнішньої політики визначався і теоретично влаштову­вався Церетелі, якому Терещенко - офіційний глава російської дипломатії -слідував не без скептицизму. План укладення миру, розроблений Церетелі, складався з двох пунктів: звернення до урядів з метою заручитися підтрим­кою ідеї миру без анексії (відмова Росії від домагань на Константинополь повинна була послужити прикладом); організація конференції всіх соціаліс­тичних партій в Стокгольмі для розробки програми миру, яку соціалісти во­юючих країн, що відродили Інтернаціонал, повинні нав'язати своїм урядам, якщо ті залишаться глухими до доводів розуму. Цеп утопічний проект поте­рпів повний крах. Терещенко прозондував наміри союзників; відповіді Ллойд Джорджа, Рібо і Вільсона були гранично ясні; війна повинна бути продовже­на. Після численних підготовчих зустрічей проект міжнародної соціалістич­ної конференції також провалився, не витримавши подвійної протидії - як з боку більшовиків, які боялися, що успіх конференції приведе до укладення загального миру, рятівного для капіталізму, так і союзних урядів, які відмо­вилися видати паспорти «пацифістам».

Потерпівши поразку на «фронті миру», новий уряд був не більш удачли­вим і на військовому фронті. Щоб зберегти довіру союзників і не втратити повністю довіру генералітету, уряд спробував домогтися від армії поновлен­ня «активних операцій», які могли б послужити прелюдією до масштабного наступу, який, як усі сподівалися, став би останнім. Керенський спробував відновити порядок в армії, яка почала розвалюватися. За приблизними оцін­ками, число дезертирів незмірно виросло: більше 80 тис. в середині травня тільки у 2-й армії. Сама ідея продовження війни все більше заперечувалася; за місяць (початок квітня - початок травня) зміни були разючими. Більшови-стська пропаганда розповсюджувалася нестримно. Верховне головнокоман­дування покладало на Раду всю відповідальність за дезорганізацію армії, яка почалася, па його думку, від дня прийняття Наказу А^г« 1, і вважало, що про­довжувані війну в цих умовах неможливо. Прикриваючись політикою, яка відверто загравала з військами (переміщення генералів, що відкрито протистояли новому режиму, заборона офіцерам йти у відставку, проголошення «Декларації прав солдата», звідки, правда, були заздалегідь вилучені статті, що надавали солдатським комітетам право контролювати призначення офі­церів), Керенський вважав, що тільки рішуче відновлення порядку в армії принесе позитивні результати. Щоб підготувати пасгуп, він зробив тривале і пам'ятне турне по військових частинах, намагаючись перекопати учасників величезних солдатських зборів, які прийшли його послухати, що спочатку потрібна військова перемога над німцями, яка покаже союзникам, що Росія шукає миру не із слабкості. На якийсь час це йому вдалося. Як свідчили до­повіді про «дух збройних сил» і значне зменшення числа дезертирів, ініціати­ва Керепського породила деякі ілюзії. 18 червня почався наступ, який після кількох первинних успіхів захлинувся, частково через нестачу спорядження. І тут невдача уряду була очевидною.

У містах як і раніше не переставала рости напруженість у відносинах робітників із підприємцями. У березні промисловці пішли па окремі поступ­ки: восьмигодинний робочий день, підвищення заробітної плати, яке не пе­ревищувало, як правило, 20% (тоді як вартість життя виросла утроє з 1914 р.). Ці мізерні надбавки не могли компенсувати собою все більш серйозної за­грози безробіття. Під приводом труднощів із постачанням підприємства то звільняли, то знову набирали робітників. Заводські комітети, легалізовані нарешті, 23 квітня зажадали представити їм бухгалтерську звітність підпри­ємств, щоб перевірити, чи дійсно в адміністрації не було можливості підви­щити оплату труда і чи виправдовувала звільнення кількість запасів.

«Нормальні економічні відносини зруйновані», - констатувала 14 трав­ня кадетська газета «Мова». Поновилися і досяглії широкого розмаху страй­ки. Підприємці відповіли локаутами. Як же повів себе уряд в умовах загост­рення цих конфліктів'? Зайняті рішенням проблеми війни і миру, міністри-соціалісти поспішно приготували економічну і соціальну програми. Остання зводилася до двох основних пунктів: введення процедури арбітражу соціаль­них конфліктів; державний контроль над виробництвом і розподілом. По першому - підприємці тягнули час, обіцяючи призначити «комісію» для ви­вчення пропозицій робітників. По другому - промисловці, вороже настроєні до будь-якого контролю, скористалися (щоб уникнути його) розбіжностями в стані «демократії». Тоді як Рада вимагала введення монополії на м'ясо, шкіру, сіль і встановлення державного контролю за вугле- і нафтовидобут­ком, металургією, виробництвом паперу і кредитними установами, міністр праці Скобелєв згадував лише про створення «комітетів» для обліку і розпо­ділу замовлень, які по характеру своєї діяльності були б спадкоємцями війсь­ково-промислових комітетів. Міністр промисловості і торгівлі Коновалов не зміг добитися ніякої угоди і пішов у відставку. Правлячі класи, що вже вчи­нили пасивний опір новому режиму, не підписавшись па «позику свободи» (яка принесла усього кілька сотень мільйонів рублів замість запланованих 5 млрд.), відкрито підмовилися співробітничати, наполегливіше, ніж коли б то не було, ухилялися від виконання вимог трудящих. Не бажаючи визнавати арбітраж погоджувальних комісій і все частіше вдаючись до локаутів, вони саботували розвиток виробництва, щоб дискредитувати уряд, оголошений ними «некомпетентним».

У цих умовах більш рішучим став рух фабрично-заводських комітетів, які почали об'єднуватися. Спочатку в столиці відбулася конференція завод­ських комітетів Петрограда, за якою повинне було відбутися скликання все­російського з'їзду. Петроградська конференція, керована Радою, стала пер­шим результатом творчості народних низів, що виникла ех пішіо. Більшови­ки, що були в меншині у профспілках і Радах, перший час всіляко підтриму­вали дії фабзавкомів. У кінці травня відкрилася І Загальноміська конферен­ція фабзавкомів Петрограда, на якій були присутні 500 делегатів з мандата­ми від 367 підприємств. Конференція прийняла резолюції у більшовистсько-му дусі, протиставляючи державному контролю робітничий контроль, і ви­словилася за перехід «всієї влади Радам». Тоді ж був обраний Виконком, де переважали більшовики. Останні використали його не в економічній боро­тьбі, а перетворили па свого роду плацдарм для поширення політичної про­паганди. Радикалізація руху викликала до життя, незалежно від впливу біль­шовиків, кілька ефемерних спроб введення самоврядування. За радянськими джерелами, з травня-червня по жовтень вони торкнулися 576 підприємств, в більшості своїй дрібних і середніх (що нараховували в середньому 335 робіт­ників). У кінці червня Скобелєв опублікував відозву, направлену проти дія­льності заводських комітетів. Складалося враження, що уряд енергійніше противився робітничому контролю (на декілька підприємств був накладе­ний секвестр), ніж локаутам, що частішали з боку підприємців. Основним результатом цієї відозви був ще більший підрив довіри трудящих до уряду.

На селі уряд також втрачав популярність. Попередивши селян про не­припустимість незаконних захоплень, уряд постановив створити на всіх рів­нях (губернія, повіт, волость) комітети з постачання (що розподіляли зерно і мали право використовувати незасіяні землі за умови виплати власнику рен­ти, відповідної вартості урожаю) і земельні комітети (до функцій яких входи­ло проведення перепису земель напередодні аграрної реформи, умови якої повинні були визначити Засновницькі збори). Замість цих комітетів, єдина мета яких, здавалося, полягала в позбавленні селян права отримати, нареш­ті, землю у власність, селяни створили на громадському сході власні коміте­ти, струм ура яких, як правило, не відповідала офіційним інструкціям. Ці комітети відбирали псоброблені землі (без виплати компенсації), захоплюва­ли сільськогосподарський інвентар і худобу, які належали поміщикам, пере­глядали у бік зниження договори про оренду, встановлювали порядок вико-

ристання випасів. На районному сході приймалися рішення про заходи зага­льного характеру, такі, як негайне припинення всіх земельних операцій, вс га-новлення норми засіву у великих маєтках, створення арбітражних судів, рі­шення яких повинні мати силу закону до скликання Засновницьких зборів. На рівні волості і в ще більшій мірі повіту селянські побажання формувала й «направляла» «сільська інтелтенція» (вчителі, земські службовці і навіть ни­жче духовенство). Паралельно з цією діяльністю множилися «порушення порядку» окремими особами. Число офіційно зареєстрованих правопорушень виросло у десять разів з березня по червень. В основному це були безладдя того ж роду, що відбувалися в селі на початку століття. Вони полягали в не­законному занятті маєтків, крадіжці і вирубці лісу, захопленні сіна, розкра­данні сільськогосподарського інвентарю.

Великі землевласники, як і промисловці, які вдавалися до локаутів, у від­повідь на дії селян скоротили посіви. Вони закликали уряд покласти кінець «анархії». Після місячних роздумів уряд, побоюючись поширення заворушень, на початку квітня все ж вирішив направити війська для відновлення порядку на селі. Пройшов ще місяць, перш ніж уряд скликав (9 травня) першу сесію Головного земельного комітету, якому була доручена підготовка аграрної реформи. В уряді стався розкол з приводу основних положень реформи, умо­ви якої в будь-якому випадку повинні були затверджуватися Засновницьки­ми зборами. Кадети ратували за виплату компенсації власникам; есери про­понували доручити сільському сходу управління розподіленими землями, без всякої компенсації і в максимально урівпяному вигляді. Що стосується есера Черпова, міністра сільського господарства, вій безупинно повторював, що ніяка акція не може бути проведена до скликання Засновницьких зборів («Наш лозунг - земля з рук Засновницьких зборів»). Місцеві комітети повинні були підкоритися рішенням Головного земельного комітету. Тільки більшовики та окремі ліві есери закликали селян до негайних дії, але їх лозунги, відірвані від реального життя села, могли зустріти відгук лише у селян в солдатській формі, які знаходилися в містах.

Рух неросійських народів також пішов далі, ніж розраховував новий ре­жим. На думку уряду, національне питання не стояло на порядку денному. Воно зверхньо ігнорувало як І з'їзд мусульман, який відбувся 1 травня в Ка­зані, так і успіхи Української Ради. Зі свого боку, Петроградська Рада, на­строєна відповідним образом росіянами, що мешкали в неросійських райо­нах і не переставали різко критикувати «реакційних націоналістів», відхили­ла всі прохання про утворення національних військових частин, на чому осо­бливо наполягали українці та литовці. Вона тільки висловилася незначною більшістю голосів па користь культурної автономії національних меншин (25 квітня), що не відповідало бажанням цих народів. Для уряду, як і для Ради, головним був успіх революції- тільки після перемоги в рамках Європи, звільненої від німецького імперіалізму, можна буде дискутувати про автоно­мію - вірніше, про самовизначення. Проте, на І Всеросійському з'їзді Рад (3-23 червня) соціалістичні партії вперше одностайно визнали право народів на самовизначення, при цьому дуже різко засуджувалися всілякі спроби одно­стороннього розв'язання національного питання до скликання Засновниць­ких зборів. Це попередження було звернене насамперед до фінів (чий Сейм готував законопроект про встановлення нових відносин з Росією) і україн­ців. Дійсно, Українська Центральна Рада щойно (10 червня) опублікувала свій перший «універсал», тобто перший суверенний закон. Розуміючи серйо­зність ситуації, Керенський відправився в Київ, де підписав з Радою (всупе­реч думці міністрів-кадетів) протокол про визнання Генерального секретарі­ату України, члени якого будуть призначатися Центральною Радою із згоди Тимчасового уряду. Засновницьким зборам належало затвердити угоду з Україною, яка вирішила б свою долю шляхом референдуму. Кадети різко протестували проти угоди, яка представляла загрозу цілісності держави і ство­рювала небезпечний прецедент.

Незважаючи па зростання напруженості і труднощів (все більш рішучий опір великої буржуазії і кадетів, блокування економічних зв'язків, соціальна криза н містах, поширення безладдя а селі, лінія українців на розкол), І Все­російський з'їзд Рад робітників і солдатських депутатів (у виборах депутатів якого взяли участь більше 2 мли. громадян) свідчив про політичну перемогу «коаліції». Правлячі партії (есери й меншовики) отримали значну більшість (більше 600 делегатів із правом голосу), тоді як опозиція (більшовики і ліві есери) ледве набрали п'яту частину мандатів (біля 150, з них 105 у більшови­ків). З'їзд - справжній «парламент революції» - став театром пам'ятних сло­весних баталій між більшістю та опозицією. Відразу ж після його відкриття кращі більшовистські оратори - Троцький, Ленін і Лупачарський - «кинули­ся в наступ» з питання про владу, вимагаючи перетворення з'їзду на револю­ційний Конвент, який взяв би на себе всю повноту влади. На твердження Церетелі, що немає партії, здатної взяти владу в свої руки, Ленін заявив з трибуни з'їзду: «Я відповідаю: - Є! Жодна партія від цього відмовитися не може, і наша партія від цього не відмовляється. Кожної хвилини вона готова взяти владу цілком».

Тим часом частина солдат столичного гарнізону, які були близькими до більшовиків і побоювалися відновлення контролю над армією і відправки на фронт, звернулася в ЦК партії більшовиків із пропозицією організувати де­монстрацію проти політики Керенського. Більшовистські лідери коливали­ся, не знаючи, чи підуть за ними робітники. Боячись втратити підтримку со­лдат, завойовану ціною наполегливих зусиль, вони в більшості своїй (за ви­нятком Каменева та Зипов'єва) схвалили ідею демонстрації і підготували ві­дозву, яку 10 червня повинна була надрукувати «Правда». Чутки про те, що готується більшовистська демонстрація, до того ж озброєна, досягли з'їзду. Більшість делегатів, згуртувавшись навколо Церетелі та Чхеїдзе, вирішили закликати населення до пильності перед обличчям «зради» і «провокації» більшовиків. Рішуча й одностайна реакція керівних органів з'їзду, боязнь контрдемонстрації, сумніви з приводу її підготовленості примусили Леніна відмінити демонстрацію. «Правда» вийшла 10 червня без відозви. Більшість з'їзду захотіла розвинути свій успіх. Церетелі засудив більшовистську «змо­ву» і зажадав розпуску робітничої міліції. Щоб «показати рішучість і єдність революційних сил» і продемонструвати підтримку своїй політиці, Рада за­кликала провести демонстрацію 18 червня. На велике здивування її лідерів, тільки більшовики взяли в ній масову участь. Замість лозунгу, запропонова­ного меншовиками і есерами - «Від Засновницьких зборів до демократичної республіки», більшість транспарантів містили більшовистські заклики: «Геть наступ!», «Хай живе робітничий контроль!», «Вся влада Радам!». Успіх сто­личних більшовиків, які завдяки своїй активності в заводських і районних комітетах отримали підтримку частини гарнізону і робітничого класу Пет­рограда, став переломним моментом. Уперше вулиця належала їм неподіль­но. Але чи не виявиться більшовистська партія, що в більшій мірі слідувала за рухом, ніж його ініціювала, у хвості у власних прихильників, серед яких солдат було майже стільки, скільки робітників, розчарованих скасуванням Леніним демонстрації 10 червня?