Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Н. Верт - Історія радянської держави (1900 - 19....doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
22.11.2018
Размер:
3 Mб
Скачать

3. «Видатки» гласності

Свобода слова, яка просто увірвалася в суспільство, повинна була неми­нуче привести до дискусій, протидій і численних непередбачених наслідків. Питання про сталінізм спричинило за собою й питання про його джерела. Чи не відповідало виникнення такого феномена, як сталінізм, духу «російсь­кої традиції» (термін Т Самуелі), що протягом віків незмінно нехтувала де­мократією (І.Клямкін, В.Селюнін)? Яка насправді роль особистості Сталіна, який відкинув правильний по суті проект Леніна і в 30-і рр. відродив «війсь­ковий комунізм», узаконений міфом про обложену фортецю (М.Шатров, Р.Медведєв)? У якій мірі затвердження тоталітаризму пов'язане з «міжнаро­дними силами» (під якими малося на увазі «всесвітнє єврейство»), винними в руйнуванні старої Москви при Кагановичі, в колективізації села, приписува­ній Яковлеву-Епштейну, в терорі, організованому наступниками Ягоди та Єжова в НКВС, таким, як Розаль, Паукер, Берман, Рапопорт, Коган і т.д. (В.Кожінов)? У зв'язку з питанням про сталінізм постало питання про при­роду суспільства, яке з нього виникло: чи соціалістичне це суспільство? Чи є різниця між соціалізмом і сталінізмом? Якщо й був соціалізм, то який? Каза-рмений, вульгарний, але все ж соціалізм, незважаючи на всі його недоліки? Третій сюжет дебатів: які цінності треба тепер визнати визначальними, щоб здійснити необхідне моральне відродження суспільства? Національні, тобто, передусім, російські, засновані на споконвічній традиції взаємодопомоги се­лянських громад, на християнській моралі, або «загальнолюдські цінності», які перешкоджали б торжеству «російської ідеї», здатної виховати шовінізм та антисемітизм, прихований в народі.

Гласність, безумовно, пожвавила старі суперечки між ліберальними «за­хідниками» та «слов'янофілами», що тепер іменуються «русофілами». Коли ж настав час кардинального перегляду всієї сукупності відносин між колиш­німи союзними республіками, тобто, передусім, між Росією та «іншими», колишні ідейні розходження досить швидко перетворилися на політичну кон­фронтацію.

«Зведення рахунків» між різними угрупованнями: «лібералами», що брали участь у минулому в офіційних структурах і розкололися на «обережних ре­форматорів» та відкритих противників реформ; «русофілами», які також роз­ділилися на «сталіністів» та «антисталіністів», - було ще найменшим злом гласності, яка набагато сильніше відчувалася у великих інтелектуальних центрах, ніж у маленьких провінційних містах. Як не без гумору писав один читач «Вогника» в липні 1988 р., «існує «гласність 1" в Москві, «гласність 2" у Києві, «гласність 3" в Черкасах і «гласність 4" в Миргороді або в Конотопі. Чи може така багатоступінчаста гласність вважатися гласністю?»

Проте, ось уже кілька років, як критика й гласність успішно завойову­ють все нові сфери суспільного життя та засоби масової інформації (телеба­чення й радіо), незважаючи на запеклу опозицію та серйозні перешкоди. Бі­льше не залишилося заборонених тим, і газетні кіоски переповнені сотнями видань-одноденок, вільних від будь-якої цензури. Однак паралельно прогре­сують і їх «видатки».

Поширення гласності посилило розгубленість та роз'єднаність розумів: що могли думати про соціальну справедливість трудящі, які заробляли 150 руб. па місяць, після перегляду фільму «'Заборонена зона», який у пайдрібпі-ших подробицях показав привілеї номенклатури, або думати про минуле своєї країни студенти, що стали свідками несподіваного зникнення екзамену з іс­торії КПРС, який протягом десятиріч був найважливішим предметом, під тим приводом, що всі підручники повинні бути «осучаснені»?

Гласність підняла па новий рівень невдоволення існуючим порядком і заохотила найрізноманітніші форми протесту проти нього і в результаті по-літизацію та ідеологічну поляризацію все більш широких прошарків суспі­льства, які відбувалися на фоні різкого погіршення умов життя та економіч­ної кризи. Саме цей процес визначав соціально-політичну динаміку п'яти останніх років. Все більше невдоволення почало виникати в найрізноманіт­ніших соціальних верствах: і в інтелігенції, і серед робітників. З 1986-1987 рр. гласність, яка виражалася в докладних описах одночасно привілеїв еліти та існуючих на межі з абсолютною убогістю представників «класу-гегемону», ростила почуття злості людини-трудівника проти номенклатури. Гласність і пропаганда реформ звільнили соціальні процеси, які почали трансформува­ти розчинене в робітничому середовищі невдоволення на справжній, органі­зований і структурований рух суспільного протесту па великий подив як уря­ду, так і інтелігенції, яка довгий час вважала себе єдиною соціальною верст­вою, здатною інспірувати суспільний опір владі. ї все ж найбільш приголом­шуючі і, зрештою, найбільш небезпечні для горбачовського проекту перебудови вияви невдоволення виникли в націоналістичних рухах і у вогні міжна­ціональних конфліктів.

У цих умовах нове керівництво повинне було розплатитися по боргах своїх попередників: за перекручення, пов'язані з «побудовою соціалізму в одній країні» і дискредитацією справжнього інтернаціоналізму; за сталінсь­ку національну політику, гранично бюрократичну і репресивну: за брежнєв-ську «кадрову політику», яка намагалася знешкодити бомбу уповільненої дії національного питання, систематично спираючись на бюрократичні регіо­нальні «мафії» і не бажаючи вирішувати жодної серйозної проблеми, пов'я­заної з відносинами між різними республіками всередині Союзу. З початком демократизації і відновленням історичної правди напруження, нагромадже­не за довгий час, розрядилося у відцентрових силах, які стрімко наростали. Так, річниця підписання радянсько-німецького пакту 1939 р. (що виявилася в центрі уваги друку уперше за багато років) стала приводом для масових маніфестацій 23 серпня 1987 р. в столицях трьох Прибалтійських республік. Ці виступи поклали початок процесу, який завершився пізніше проголошен­ням незалежності цих республік.

Пов'язана з національними відносинами напруженість виникла майже у всіх республіках. Вона торкнулася найрізніших питань, від вимог визнання державного статусу національної мови (сформульованих спочатку в Приба­лтійських республіках, потім на Україні, в Грузії, Молдавії, Вірменії, а, зреш­тою, по мірі розширення та поглиблення руху, висуиепого і в інших респуб­ліках: РРФСР, Білорусії, Азербайджані і мусульманських республіках Серед­ньої Азії) до повернення на історичну батьківщину депортованих народів. Національні проблеми привели до загострення конфліктів між російськими «колонізаторами» та представниками «корінних» національностей (переду­сім у Казахстані та в Прибалтиці) або між сусідніми національностями (гру­зини й абхази, грузини й осетини, узбеки й таджики, вірмени й азербайджан­ці і т.д.), які співіснували і мирно, і вороже по обидві сторони штучно прове­дених центральною владою кордонів. Найбільш трагічних форм прийняв конфлікт між вірменами та азербайджанцями з приводу Нагорного Караба­ху, який був приєднаний, незважаючи на вірменську більшість його населен­ня в 1923 р. до Азербайджану. У лютому 1988 р. вірмени цієї автономної об­ласті в складі Азербайджану офіційно зажадали возз'єднання з Вірменією. Через двозначну позицію союзного уряду та опір керівництва Азербайджа­ну конфлікт загострився, а погром вірменів, учинений азербайджанцями в Сумгаїті, став прологом до справжньої війни між Вірменією та Азербайджа­ном. Серйозність вірменської кризи полягала не тільки в конституційних питаннях, які вона зачіпала, але й у винятковому потенціалі самоорганізації маси. її наслідки були різноманітними: хвиля загальних страйків, що проко­тилася протягом кількох місяців спочатку по Степанакерту, адміністративйому центру Нагорного Карабаху, потім по всій Вірменії; створення коміте­тів сприяння й координації, які на рівних стали вести переговори з місцевою та центральною владою; грандіозні демонстрації, що збирали сотні тисяч людей. Вражаючі результати підтвердили уроки масових вибухів у різних країнах Східної Європи: велика частина місцевої влади встала на сторону маси, розділивши та підтримавши їх вимоги. На початку 1990 р., після того як Литва проголосила свою незалежність, а переговори про Нагорний Кара­бах зайшли у глухий кут, стало очевидним, що центральна влада не в змозі використати економічні зв'язки у процесі радикального перегляду федерати­вних відносин, що було єдиним способом попередити - або хоч би припини­ти - розпад Радянського Союзу.

Лише через кілька років після перших скромних кроків: зміни в керівни­цтві Союзу кінематографістів і публікації віршів «контрреволюціонера» Гу-мільова - гласність, висловлюючись у китайському стилі, «перевернула гори», її наслідки, які одні називають «досягненнями», а інші «гримасами», вже оче­видні і яким ще належить проявитися, незліченні. Як і в 1905 або в 1917 р., звільнене слово породило справжню «революцію розумів». Однак при цьо­му в тій діалектиці, яка визначала характер взаємозв'язку між поглибленням гласності і зростанням суспільної активності, «видатки» гласності мали тен­денцію переважувати її «досягнення». У інтелігенції, яка більше всіх отрима­ла від звільнення слова, швидко проявився феномен звикання; в 1990-1991 рр. журнали знайшли набагато менше передплатників, ніж в 1986-1987-рр. З ін­шого боку, серед «простого народу» не переставало рости роздратування проти «говорунів», до яких прираховувалися як представники інтелігенції, так і політичні діячі. Гласність не поліпшила умови життя, які продовжували погіршуватися. Розповіді про здобутки (за кордоном або в колах процвітаю­чої номенклатури) робили поневіряння ще більш нестерпними. «Ми пройш­ли шлях, пояснював весною 199 і р. один із керівників робітничого руху Дон­басу, від почуттів, викликаних трьомастами рублями місячної зарплати, до розуміння «вигоди» заробити за місяць десять доларів». Нарешті, народже­ний гласністю плюралізм думок поставив фундаментальну проблему свого політичного вираження, тобто політичного плюралізму - неминучого завер­шення політичних реформ, розпочатого новим керівництвом.