Західноукраїнські землі в першій половині XIX ст. §94. Економічний стан

Після першого поділу Речі Посполитої 1772 року австрійський уряд сформував на базі Галичини нову провінцію — «Королівство Галичини і Лодомерії», — до складу якої увійшли як українські, так і польські етнічні землі (Краківщина, Сандомирщина). У науковій літературі на позначення цих українських земель провінції часом уживають поняття Східна Галичина, щоб відрізнити їх від власне польських територій, які займали західну частину цієї адміністративно-територіальної одиниці. На початку XIX ст. етнічні українські землі Галичина, Північна Буковина й Закарпаття перебували в складі Австрійської імперії (з 1867 року — Австро-Угорської). Економічна політика австрійського уряду насамперед зводилася до нещадної експлуатації природних багатств цих земель. Вона мала відвертий колоніальний характер і була спрямована на те, щоб Галичина, Північна Буковина й Закарпаття й надалі залишалися економічно відсталими сировинними придатками до розвинутих західних промислових районів Австрії. Один з перших губернаторів Галичини граф П. Гесс відверто цинічно зазначав, що галицькі землі разом з Буковиною можуть бути тільки постачальниками хліба для західної частини Австрії. Стан розвитку промисловості Імперські власті цілком свідомо гальмували розвиток західноукраїнської промисловості. Якщо в західних (німецьких і чеських) провінціях з 20-х pp. XIX ст. промисловість перейшла до фабричного виробництва із застосуванням новітньої техніки, то на західноукраїнських землях вона все ще перебувала в стадії мануфактури та дрібного ремесла. Унаслідок цього в галузях промисловості були зайняті тільки понад 150 тис. осіб, що становило лише близько 2% населення краю. У середині XIX ст. виробництво промислової продукції на душу населення на західноукраїнських землях було в п'ять разів нижчим, ніж у чеських та німецьких областях імперії. Неприхована колоніальна суть політики австрійського уряду щодо Га-личини чітко виявилася й у її основній індустріальній галузі — нафтовидобувній промисловості. Одержану нафту вивозили з західноукраїнських земель, як правило, у сирому стані. її переробка відбувалася здебільшого в промислово розвинутих регіонах імперії, що позбавляло край можливості мати власну нафтопереробну промисловість. Аналогічна практика застосовувалася й щодо розвитку інших галузей західноукраїнської промисловості: гірничої, лісової, шкіряної тощо. Військові замовлення, зумовлені наполеонівськими війнами, дещо пожвавили промисловий розвиток Західної України. Наприкінці першого десятиріччя XIX ст. тут функціонувало майже 100 підприємств мануфактурного типу. Однак період тимчасового економічного піднесення вже наприкінці 20-х pp. змінився застоєм. Галицькі й буковинські мануфактури в цей час не мали підтримки імперського керівництва, навпаки — їхня діяльність блокувалася й гальмувалася одночасно декількома способами: • встановленням великих податків; • позбавленням пільг та держаних субсидій; • дискримінацією крайових виробів на західноавстрійських ринках. Тільки в 30-40-х pp. промисловість краю почала поступово виходити з кризи. У цей період на західноукраїнських землях працювало майже 250 мануфактур, проте вони не мали парових двигунів і лише деякі з них використовували у виробничому процесі водяну енергію. Більшість мануфактур була власністю поміщиків і розміщувалася в селах. У містах Східної Галичини працювало тільки 50 промислових підприємств. Перші парові машини в краї з'явилися лише в 1843 році. Серед різних промислових галузей Галичини найрозвинутішим було ґуральництво (винокуріння). На західноукраїнських землях воно набуло величезних розмірів. Унаслідок цього наприкінці XIX ст. тут зосереджено понад 50% усіх ґуралень Австро-Угорщини. Це пояснюється тим, що галицькі поміщики ще з шляхетських часів користувалися так званим правом пропінації, тобто винятковим правом виробництва та збуту горілки й пива. Вони повністю звільнялися від сплати податків та акцизних зборів з виробництва алкоголю. Австрійські власті, жорстоко експлуатуючи природні й матеріальні багатства краю, не проявляли належної турботи про місцеве населення. Тут була найнижча в імперії заробітна платня й водночас найдовший робочий день, який тривав від 10 до 12 годин, а нерідко й усі 14-16 годин на добу. На дуже низькому рівні перебувала охорона здоров'я та праці, а також техніка безпеки робітників. Не витримуючи конкуренції з розвинутою фабрично-заводською промисловістю інших регіонів Австрії, західноукраїнське примітивне мануфактурне виробництво на кінець першої половини XIX ст. з року в рік деградувало й занепадало. Тісно пов'язана з розвитком промисловості торгівля теж була слабо розвинутою. У Галичину ввозилося товарів на суму в 10 разів більшу, ніж вивозилося. Отже, колоніальна політика Австрійської імперії гальмувала процеси переростання мануфактурної промисловості у фабрично-заводську й економічний розвиток західноукраїнських земель у цілому. Розвиток сільського господарства Основною галуззю економіки західноукраїнських земель, як і раніше, залишалося сільське господарство. Через існування кріпацтва воно також перебувало в стані глибокої кризи. Переважна більшість найкращих земель належала поміщикам, державі та церкві. У 1844 році в Східній Галичині, де було 3,5 тис. сіл, панські володіння становили майже половину всіх земель (47,1%), селянські — 48,9%, а вільні (землі міських громад, вільних селян, церковних парафій) — 4% . Якщо на одне селянське господарство в 1847-1849 pp. припадало 8,9 морга землі, то на один панський маєток — 755 моргів. Поміщики постійно зменшували селянські наділи. З 1787 по 1848 рік у селян відібрано понад 1 млн. моргів землі. Унаслідок цього на середину XIX ст. більшість селянських господарств Східної Галичини мали земельні наділи, які не могли прогодувати селянської сім'ї. Не ліпшим було становище й селян Буковини, а в 40-х pp. XIX ст. значна частина селянських господарств Закарпаття взагалі стала безземельною. Розмір селянського земельного наділу залежав від функцій, які виконувало селянське господарство в панському маєтку. Відповідно до них селянство поділялося на: • повнонадільних; • загородників; • огородників; • халупників; • тяглових; • піших. Селяни змушені були відробляти панщину, сплачувати данину та чинші. Тяжким тягарем на плечі селянина лягли додаткова панщина (праця влітку), право пропінації (примушування селян брати за гроші або за відробіток панську горілку), монополія на млини, військова служба. Вартість лише тих повинностей, що ретельно обліковувалися, становила 84,7% річного доходу селянських господарств. Унаслідок цього власне господарство практично не гарантувало селянинові забезпечення мінімальних життєвих потреб його сім'ї. Чи не найгіршим було становище селян у Галичині, де під час літніх сільськогосподарських робіт панщина досягала шести днів на тиждень. Надзвичайно тяжкою для селян була рекрутська повинність. Служба в цісарському війську тривала довгих 14 років. При цьому в імперській армії служило не менше 80 тис. галичан, а за часів наполеонівських воєн Галичина надіслала до австрійського війська 100 тис. рекрутів. Нещадна кріпосницька експлуатація поєднувалася з небаченими насильствами й сваволею поміщиків та управителів панських маєтків. Вони могли забирати селянські земельні наділи, ув'язнювати, заковувати в кайдани, жорстоко катувати залежних від них селян. Загрозливе малоземелля західноукраїнських селян, рутинна техніка, відсталі форми господарювання, тяжке кріпосницьке гноблення зумовлювали деградацію селянських господарств, злидні, голод і вимирання сільського населення, особливо в період стихійних лих. За словами І. Франка, у неврожайні роки в краю вибухав голод, люди жили кропивою, гірчицею та корою, цілими громадами тікали на Поділля, у Бессарабію, а бувало й таке, що їли трупи померлих людей. Довідка. Морг — одиниця земельної площі в Польщі, Литві та на загарбаних ними українських і білоруських землях у XVI—XVIII ст. У Польщі були найпоширеніші морг старий коронний (0,5985 га), новопольський (0,5602 га). У Литві морг дорівнював 0,7123 га. Польський морг використовувався як одиниця земельної площі й в Австро-Угорській імперії.