§134. Україна в умовах згортання політичних реформ м. Хрущова

Ставлення в суспільстві до діяльності М. Хрущова Роки «хрущовської відлиги» переконливо засвідчили, що радянське суспільство неоднозначно сприйняло зміни й реформи, які відбувалися в країні. На початковому етапі правління М. Хрущова майже всі верстви населення активно підтримали процеси десталінізації та перші позитивні наслідки його економічних перетворень. Проте після відступу Хрущова від проголошених раніше демократичних гасел, відмови від колективного керівництва й повернення до фактичного єдиновладдя, а також через серйозні проблеми в забезпеченні промисловими товарами й продуктами харчування, радянські люди починають поступово зневірюватися в кінцевих успіхах хрущовських реформ. Унаслідок невиважених, а іноді й відверто авантюристичних рішень, що спричинили кризу й застій у промисловості й сільському господарстві, від хрущовських економічних новацій насамперед відвертаються робітники й селяни. Іноді це приводило навіть до відкритих народних виступів проти влади. Зокрема, на початку 60-х pp. зафіксовані факти масового невдоволення робітників, пов'язані з незадовільними умовами праці, реформуванням виробничих норм і розцінок, різким зменшенням зарплати на підприємствах. Такі виступи відбулися в Краматорську, Черкасах, Харкові, Києві та інших містах. Як правило, вони були нетривалими, швидко припинялися після втручання партійних і державних органів. Проте в 1962 році в Донецьку й Жданові відбуваються вже справжні робітничі страйки й маніфестації, викликані різким підвищенням цін на продукти харчування. Справжньою кульмінацією цих виступів стали події в російському Новочеркаську, де проти семитисячної робітничої демонстрації були застосовані військові підрозділи, що призвело до людських жертв. Наступного року в Одесі робітники відмовилися вантажити масло, що як «братерська допомога» мало бути відправлене на революційну Кубу. У результаті робітничих заворушень у тому ж 1963 році в Кривому Розі був на цілий тиждень уведений воєнний стан. Не здобув собі М. Хрущов прихильників і в середовищі інтелігенції після низки «творчих зустрічей» з нею, що відбулися в 1962-1963 pp. в Москві. Відчувши інтелектуальну обмеженість, безкультур'я, невихова-ність партійного й державного лідера країни, значна частина представників культурної сфери теж зневірюється в кінцевих успіхах його рефор-маційної діяльності й відвертається від нього. М. Хрущов і партійне керівництво України Аналогічна переоцінка діяльності М. Хрущова відбувається в цей період і в партійному керівництві республіки. Смерть Й. Сталіна, прихід до влади М. Хрущова й перетворення єдиновладдя на «колективне керівництво» спричинили прихильне ставлення союзної верхівки до України. М. Хрущов небезпідставно вважав республіку «своєю». Він був переконаний, що в разі відкритої боротьби за владу може завжди сміливо спертися саме на українську державну й партійну еліту. Повну підтримку від неї на початку своєї діяльності він справді отримував. Щоб зміцнити своє становище, М. Хрущов став усе частіше запрошувати до Москви на високі керівні посади вихідців з України. Вони й собі, після адаптації в союзній столиці, тягнули до центру своїх прибічників. Унаслідок цього кількість «українізованих кадрів» на найвищих щаблях союзної влади невпинно зростала. Якщо відразу після смерті Й. Сталіна до складу Президії ЦК КПРС уходив лише М. Хрущов, який свого часу був безпосередньо пов'язаний з Україною, то в 1954 році п'ятеро з десяти її членів своєю політичною діяльністю були тісно пов'язані з республікою (Л. Брежнєв, А. Кириленко, М. Підгорний, Д. Полянський, М. Хрущов). Як бачимо, у добу Хрущова українська політична еліта становила фактично половину персонального складу союзної компартійної олігархії. Ця відверто «проукраїнська кадрова політика» не дала М. Хрущову очікуваних дивідендів. Навпаки, як засвідчили наступні події, саме представники української керівної верхівки та вихідці з України, що працювали в Москві, згодом відіграли вирішальну роль під час усунення вождя держави й партії від влади. У своїй практичній діяльності М. Хрущов, як правило, виявляв величезну самовпевненість, амбіційність, йому не вистачало потрібної для керівника такого рангу толерантності, він ігнорував чужі думки. Ці негативні риси його характеру пояснювалися браком глибоких знань та низькою культурою поведінки. Вони не давали можливості тогочасному радянському лідерові знаходити правильні відповіді й уживати необхідних заходів під час оперативного розв'язання гострих і невідкладних проблем. Партійні організації, за словами очевидців, уже стогнали від хрущовських ініціатив, записок, виступів та промов. Вони були не в змозі розв'язати власні регіональні проблеми, тому що зверху постійно йшли нескінченні вказівки обговорювати виступи М. Хрущова на пленумах, активах, нарадах. Переважна більшість проголошених ним численних реформ і новацій мали пропагандистський ефект і не давали обіцяних результатів. Особливе роздратування тогочасної державної і партійної номенклатури викликала схильність М. Хрущова до омолодження керівництва, спонтанних, а іноді відверто авантюрних кроків у кадровій політиці, які нерідко ламали людські долі. Негативні наслідки цієї політики особливо добре відчули на собі представники української керівної еліти О. Кириченко, В. Щербицький та Н. Кальченко, які без об'єктивних причин і жодних пояснень були зміщені з високих урядових і партійних посад та переведені на другорядні ролі. Створивши для себе режим одноособової влади, М. Хрущов швидко забув про нещодавню критику «культу особи Сталіна» і був не проти формування «культу» власної персони, що й намагався зробити наприкінці свого керівництва країною. Щоправда, на думку істориків, його не можна було назвати «самодержцем за сталінським зразком», радніше він залишався тільки «кандидатом у Сталіни». Микола Підгорний (1903-1983) Радянський державний і партійний діяч. Народився на Полтавщині. З 1917 р. працював робітником на різних підприємствах Карлівки. У 1931 р. закінчив Київський технологічний інститут харчової промисловості. У 1939— 1940 pp. і 1944-1946 pp. був головним уповноваженим уряду СРСР для переселення української людності з території Польщі до України. З 1946 р. — постійний представник Ради міністрів УРСР при урядові СРСР. У 1963 р. був висунутий на посаду секретаря ЦК КПРС. Протягом наступних років займав високі посади в органах влади. Усунення М. Хрущова від влади Улітку 1963 року М. Хрущов відкликав М. Підгорного з Києва до Москви й призначив його на посаду секретаря ЦК КПРС. Першим секретарем ЦК Компартії України був обраний П. Шелест. Ці партійні діячі, які своєю політичною кар'єрою цілковито завдячували М. Хрущову, незабаром приєдналися до учасників змови, що готувалася керівництвом КДБ та ще одним хрущовським висуванцем — Л. Брежнєвим. Скориставшись відсутністю М. Хрущова, який перебував на відпочинку, члени Президії ЦК КПРС 12 жовтня 1964 року офіційно поставили питання про свою недовіру першому секретареві. Згодом цілком легітимно 14 жовтня вже в присутності самого М. Хрущова пленум ЦК увільнив його від обов'язків першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради міністрів СРСР з відверто лицемірним формулюванням: «У зв'язку з похилим віком і погіршенням стану здоров'я». Першим секретарем ЦК КПРС обрано Л. Брежнєва, а на посаду голови Ради міністрів рекомендовано О. Косигіна. Жовтневий (1964 рік) Пленум ЦК КПРС ознаменував собою початок нового етапу радянської історії. До влади в державі й партії приходять представники так званого «третього покоління» радянських керівників. Кар'єра цих людей була тісно пов'язана зі сталінською кривавою кадровою революцією кінця 30-х pp., коли формувався новий керівний апарат замість попереднього, жорстоко знищеного в 1937 році. Леонід Брежнєв (1906-1982) Радянський державний і партійний діяч. Народився в с. Кам'янське (тепер Дніпродзержинськ). У 1927-1930 pp. працював на Уралі, з травня 1937 р. обіймав різні посади в державних і партійних органах Дніпродзержинська та Дніпропетровська. У 1964-1966 pp. — перший секретар ЦК КПРС, а в 1966— 1982 pp. — генеральний секретар ЦК КПРС. Один з ініціаторів усунення від влади М. Хрущова. У період його керівництва радянські війська здійснили інтервенцію до Чехословаччини (1968 р.) та Афганістану (1979 p.).