§93. Джерела українського національного відродження

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. колишня козацька еліта знищеної російським царизмом Гетьманщини стала одним із джерел формування нової генерації борців за українське національне відродження. Одержавши довгоочікуване дворянство, але не маючи рівних прав з польською шляхтою, представники знатних українських родин вимагали визнання своїх привілеїв у повному обсязі. Виборюючи однаковий з поляками статус, дехто з нової української знаті прагнув відродити й утрачену раніше автономію України в складі Росії. Рух українських автономістів Активізація українського опозиційного руху спостерігалася на початку XIX ст., коли нащадки козацької старшини, отримуючи дворянство, повинні були довести свої права на цей титул на підставі родинних документів. Це спричинило хвилю обурення серед української шляхти, виразники якої називали себе «патріотами рідного краю». Так на основі станових дворянських інтересів виникає український автономістський рух, що спирався на історичні традиції й усі свої домагання будував на історично-правових доказах. Його лідерами були Василь Полетика, Роман Маркович, Тимофій Калинський, Федір Туманський та ін. Українських патріотів єднали не тільки прихильність до минулого, а й критичне ставлення до сучасного. Вони прагнули зберегти місцеву правову систему, що ґрунтувалася на Литовських статутах, і намагалися відновити знищену царизмом козацьку армію. Проте царський уряд мобілізовував козацькі полки тільки тоді, коли виникала воєнна загроза для Росії. Наприклад, у 1812 році під час походу Наполеона на Москву Олександр І дав дозвіл утворити кілька полків з 25 тис. українських козаків, пообіцявши, що після війни ці підрозділи будуть збережені як постійне військо. Під час польського повстання в 1831 році генерал-губернатор М. Рєпнін також зумів мобілізувати 8 тис. козаків. Створюючи й використовуючи козацькі полки для власних потреб, правителі Росії однак не йшли на принципові поступки українським автономістам. Масонські ложі Посилення реакції після війни 1812-1814 pp. сприяло зростанню в Україні опозиційних настроїв. Провідну роль у цьому русі відігравали дворянські опозиціонери-декабристи. За їхнім прикладом в Україні виникли перші таємні політичні гуртки, які ставили собі за мету боротися за скасування кріпосного права й ліквідацію самодержавства. Організаційними формами, у яких об'єднувалися опозиційні сили, стали так звані масонські ложі (від французького franc macon — вільний каменяр, муляр) і таємні політичні товариства. Вони єднали представників привілейованої верхівки суспільства, які сповідували ідеї всесвітнього братерства, рівності, самопізнання й самовдосконалення людей. «Любов до істини». Найбільшого визнання в Україні набула масонська ложа «Любов до істини», заснована 1818року в Полтаві Михайлом Новиковим — начальником канцелярії малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна. До неї належали поміщики С. Кочубей і В. Тарновський, переяславський предводитель дворянства В. Лукашевич, автор знаменитої «Енеїди» письменник І. Котляревський та ін. «Любов до істини» діяла легально й була своєрідною підготовкою його членів до наступного вступу в таємні декабристські товариства — «Союз порятунку» та «Союз благоденства». Полтавська масонська ложа проіснувала близько року, після чого за наказом Олександра І була закрита в 1819 році. «Ложа об'єднаних слов'ян». Одночасно з полтавською виникає масонська «Ложа об'єднаних слов'ян» у Києві. Вона мала в своєму складі близько ЗО українців, росіян та поляків. Серед її членів були польські поміщики В. Росцишевський, X. Харлинський, маршалок шляхетства Київської губернії П. Олізар, відомий декабрист князь С. Волконський (молодший брат М. Рєпніна-Волконського) та ін. Аналогічні легальні дворянські осередки були сформовані в цей час у Крем'янці, Житомирі, Рафалівці та Вишнівці, що на Волині. Малоросійське товариство У 1819 році, ще перебуваючи в полтавській ложі «Любов до істини», В. Лукашевич почав працювати над створенням нової організації — Малоросійського таємного товариства. На відміну від масонських лож, воно діяло нелегально й ставило за мету вибороти незалежність України. Основні програмові положення товариства містилися в підготовленому В. Лукашевичем так званому «Катехізисі автономіста» . Членами цієї організації стали відомі українські дворяни, однодумці В. Лукашевича, — С. Кочубей, В. Тарновський, П. Капніст та ін. Малоросійське товариство підтримувало зв'язки з Польським патріотичним товариством та з Південним товариством декабристів. Персоналії Василь Лукашевич (1793-1866)

Український громадський і політичний діяч. Народився в м. Борисполі на Київщині. Походив з козацько-старшинського роду. З 1798 р. виховувався в Пажеському корпусі. Після закінчення в 1803—1804 pp. служив перекладачем у колегії закордонних справ. З 1805 р. працював у міністерстві закордонних справ. У 1807 р. вийшов у відставку й оселився в Борисполі. Заснував школу в Переяславі. З 1811 р. — предводитель дворянства Переяславського повіту. У 1818 р. став членом масонської ложі «Любов до істини». Створив Малоросійське товариство. У лютому 1826 р. заарештований та ув'язнений у Петропавлівській фортеці. Після звільнення жив у Борисполі під наглядом поліції. (За «Довідником з історії України») Декабристи Оформлення справжньої політичної опозиції до царизму було пов'язане з появою декабристських організацій у Росії. Так, у 1816 році був створений «Союз порятунку» в Петербурзі, у 1818 році — «Союз благоденства» в Москві. У 1821 році внаслідок реорганізації своїх об'єднань декабристи створили два осередки — Північне товариство з центром у Петербурзі та Південне з центром у м. Тульчині. Головою Південного товариства обрано полковника Павла Пестеля, членами організації стали офіцери полків, що перебували в Україні. Незабаром, крім Тульчинської управи, були засновані ще дві: • Кам'янська на чолі з В. Давидовим та С. Волконським; • Васильківська, яку очолив С. Муравйов-Апостол. Хоч декабристи обговорювали й узгоджували питання спільних дій, між двома організаціями були значні розходження. Південне товариство було радикальнішим, ніж Північне, яке обмежувалося у своїх планах поваленням абсолютизму й установленням конституційної монархії. Конституції товариств. Голова Південного товариства П. Пестель підготував політичний трактат «Руська правда», у якому докладно визначив програму дій після повалення царату. У цьому документі містилися вимоги: • негайного повалення самодержавства; • встановлення республіканського правління (причому після перевороту треба було встановити революційну диктатуру для здійснення перетворень у країні); • знищення кріпосного права; • безплатне наділення селян землею з державного фонду; • ліквідація станових привілеїв; • надання політичних прав усім чоловікам, яким виповнилося 20 років; • обмеження поміщицького землеволодіння; • створення двох земельних фондів — державного та приватного (з частини поміщицьких і державних земель мав бути створений волосний фонд, з якого кожен громадянин міг отримати наділ). «Руська правда» також проголошувала: • рівність громадян перед законом; • свободу слова, друку, віросповідання; • ліквідацію військових поселень; • скорочення строку служби в армії. Верховну законодавчу владу мало здійснювати Народне віче, виконавчу — Державна дума, нагляд за виконанням законів — Верховний собор. Попри свою радикальну спрямованість, конституція Південного товариства не визнавала українців окремим народом і не передбачала відокремлення України від Росії й створення суверенної Української держави. Узагалі, в розв'язанні національного питання П. Пестель заперечував право всіх неросійських народів Російської імперії, крім поляків, на самовизначення та був противником перебудови Росії на федеративних засадах. Конституція Північного товариства, розроблена М. Муравйовим-Апостолом, була поміркованішою. Вона проголошувала: • збереження монархії; • перетворення царя на головного державного службовця, який мав бути наділеним виконавчою владою та отримувати платню; • створення парламенту для прийняття законів; • обирання депутатів до парламенту на основі майнового цензу; • наділення громадянськими правами осіб старших від 21 року, які мали постійне місце проживання, володіли рухомим і нерухомим майном та сплачували податки; • наділення кожного селянина після звільнення 2 десятинами орної землі та садибою; • перетворення Росії на федерацію з 14 держав і 2-х областей із самостійним управлінням. За конституцією М. Муравйова-Апостола мали бути створені Чорноморська держава з центром у Києві та Українська держава з центром у Харкові. Товариство об'єднаних слов'ян. У 1823 році в Новограді-Волинському виникла таємна організація — Товариство об'єднаних слов'ян, фундаторами якої були брати Борисови. Своїм демократизмом вони суттєво відрізнялися від Південного товариства, де переважали представники родовитої української еліти. У програмних документах товариства висувалася ідея добровільного об'єднання слов'янських народів (зокрема й українського) у формі федеративної республіки. Повстання декабристів. У грудні 1825 року помер цар Олександр І. Спадкоємцем був його брат Костянтин, але одруження з польською дворянкою позбавляло його права на престол. Другий брат, Микола, спочатку відмовився від престолу. Настало «міжцарювання». Північне товариство вирішило скористатися цим і 14 грудня 1825 року підняло повстання полків, яке зазнало поразки. Поразка петербурзького повстання примусила керівників Південного товариства прискорити виступ, до якого воно також не було готове, бо висланих до Києва, Житомира та інших міст його представників заарештували. Після арешту П. Пестеля керівництво товариством перейшло до С. Муравйова-Апостола. 28 грудня 1825 року він підняв Чернігівський полк. Проте повстанці не пішли на Київ і втратили марно три дні, шукаючи собі союзників. Тим часом їм назустріч вирушили урядові війська. Уже в першій сутичці був тяжко поранений командир полку С. Муравйов-Апостол. 900 солдатів здалися без бою. Керівників повстання доправили до Петербурга на суд. За вироком суду повісили К. Рилєєва, М. Каховського, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна і П. Пестеля. На Кавказ та в Сибір заслано багатьох офіцерів, а солдатів покарано шпіцрутенами й переведено до інших полків. Головна причина невдачі виступу декабристів в Україні полягала в то-му, що їхня мета залишилася незрозумілою для народу, а соціальна база повстання була вузькою. Для наступних поколінь декабристи були взір-цем мужності, героїзму, самопожертви й відданості визвольній справі. Довідка. Декабристи — представники дворянства, які боролися за повалення царату, скасування кріпацтва. У 1821 р. в м. Тульчині створено Південне товариство декабристів. Керівники: П. Пестель, О. Юшневський. У січні 1826 р. відбулося повстання Чернігівського полку, що закінчилося поразкою декабристів. Сергій Муравйов-Апостол (1796-1826) Один з керівників декабристського руху в Україні. Початкову освіту й виховання здобув у приватних пансіонах Гамбурга та Парижа. Після закінчення в 1811 році Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення в чині прапорщика розпочав службу в армії. У 1812-1814 pp. брав участь у воєнних діях проти наполеонівської армії. У 1814 році призначений ад'ютантом генерала М. Раневського. 3 1815 року служив у Семенівському полку, після повстання якого в 1820 році переведений до Чернігівського полку. Був одним із засновників «Союзу порятунку», членом «Союзу благоденства» з 1818 року. У 1823 році разом з М. Бестужевим-Рюміним очолював Васильківську управу Південного товариства. 1823 року встановив зв'язок між Південним товариством і Польським патріотичним товариством. У вересні 1825 року активно сприяв приєднанню Товариства об'єднаних слов'ян до Південного товариства. Протягом 1822—1825 pp. брав участь у з'їздах і нарадах декабристів у Києві, Тульчині та Кам'янці. Підтримував програму «Руської правди», складену П. Пестелем, був прихильником повалення самодержавства шляхом військової революції та встановлення в Росії республіканського ладу. Саме цей активіст декабристського руху висунув плани організації революційної повстанської армії, відомі під назвами «Бобруйської змови» (1823) і «Білоцерківської змови» (1824-1825 pp.). 28 грудня 1825 року очолив повстання Чернігівського полку. У співавторстві з М. Бестужевим-Рюміним склав революційну прокламацію «Православний катехізис» (популярний виклад програми Південного товариства). 21 грудня 1825 року після бою біля с Ковалівки Васильківського повіту Київської губернії з каральним загоном генерала Гейсмара тяжко поранений С. Муравйов-Апостол був заарештований. За вироком царського суду разом з іншими керівниками декабристського руху повішений 25 липня 1826 року в Петропавлівській фортеці. Павло Пестель (1793-1826) Очолив повстання декабристів в Україні 1826 р. Уклав програму Південного товариства під назвою «Руська правда». Виступав за повалення монархії, скасування кріпосного права, перетворення імперії на республіку. Негативно ставився до ідеї незалежності України. Страчений за наказом царя в Петропавлівській фортеці в Санкт-Петербурзі. Поява української інтелігенції Подією історичної ваги для тогочасного українського суспільства, що поступово втрачало власну дворянську еліту, була поява на початку XIX ст. національної інтелігенції. На теренах Наддніпрянської України, як і в інших країнах Східної Європи, саме вона стала носієм прогресивних національних ідей. Представники інтелігенції здебільшого походили з міщанства, але невдовзі до них приєдналися освічені люди з інших верств населення — дрібні шляхтичі, козаки та селяни. Таким чином, перша хвиля української інтелігенції фактично репрезентувала різні стани суспільства. Високоосвічені люди з'явилися передусім у великих містах, де були створені перші на Наддніпрянщині та в Слобідській Україні університети — у Харкові (1805 рік) та Києві (1834 рік). У першій половині XIX ст. таких людей в Україні було небагато. Наприклад, з часу свого заснування до 1861 року Харківський і Київський університети спромоглися підготувати 4,3 тис. дипломованих фахівців, серед яких лише невелика частина виявила зацікавлення до розв'язання пекучих українських проблем. Представники молодої української інтелектуальної еліти створювали гуртки, де обговорювали актуальні питання філософії, політики, ідеології, визначали найближчі й перспективні завдання своєї практичної діяльності, спрямованої передусім на поліпшення тяжкого життя трудового люду. Інтелігенцію об'єднували й журнали, що гуртували навколо себе інтелектуалів-однодумців. Головна мета, з якою виступило нове покоління борців за національну ідею, полягала в поєднанні національних і політичних завдань з прагненням народних мас. Потяг молодих патріотів до народу великою мірою посилювався впливом передових західних ідей, що в той час стали проникати в Україну. Формуванню тогочасної української політичної думки значною мірою сприяли праці відомого німецького філософа Погана Гердера та поширення в країнах Східної Європи ідей західноєвропейського романтизму. Й. Гердер і романтики започаткували концепції національної самобутності, тим самим створивши ідейну основу самовизначення націй. Ведучи пошук складників національної ідентичності, українська інтелігенція сконцентрувала увагу на таких неповторних ознаках своєї етнічної спільності як історія, фольклор, мова й література. У процесі пошуку й вивчення документів старовини, рідкісних пісень, говірок, обрядів і звичаїв серед незначної групи аматорів-дослідників поступово сформувалася одностайна думка стосовно того, що саме треба визнати головними елементами власне української культури. Як переконливо засвідчив перебіг подальших подій, згодом ці висновки були покладені в основу теоретичного обґрунтування ідеї українського національного самовиявлення. Історія. Вивчення історії свого народу завжди відігравало й відіграє визначальну роль у вихованні національної самосвідомості. Воно завжди єднало людей усвідомленням спільності їхньої історичної долі, викликало почуття палкої любові до Батьківщини. Зацікавлення вітчизняною історією помітно посилилося наприкінці XVIII ст. Воно знайшло своє конкретне відображення в історичних розвідках кількох нащадків давніх козацьких родів Петра Симоновського, Степана Лукомського, Олександра Рігельмана, Михайла Антоновського, Якова Маркевича та інших. Однак деякі з цих шанувальників історії керувалися не лише палкими патріотичними почуттями. На початку XIX ст. Імперська геральдична канцелярія («Герольдія») стала піддавати сумніву право окремих нащадків козацької старшини на дворянський статус. Це викликало хвилю обурення серед української шляхти. Дворянство Чернігівської та Полтавської губерній навіть звернулося до російського царя з петиціями, доводячи своє право на дворянство історичними доказами — грамотами польських королів та договорами українських гетьманів з Москвою. Ця «пошукова робота» зрештою й викликала в Романа Маркевича, Тимофія Калинського, Василя Черниша, Василя Полетики та інших підвищене зацікавлення історією козацької доби. Крім праць істориків-аматорів, у першій половині XIX ст. привертає до себе увагу чотиритомна історія України Дмитра Бантиш-Каменського. Відданий цареві чиновник Д. Бантиш-Каменський доводив, що, незважаючи на своє героїчне минуле, українці є лише відгалуженням російського народу, а возз'єднання України з Росією — найвизначніша подія їхньої спільної історії. Така інтерпретація історичних подій цілком влаштовувала багатьох українських дворян, дозволяючи їм підтверджувати свою українську (малоросійську) специфічність і водночас засвідчувати відданість російському цареві. Зовсім інший зміст і характер мала п'ятитомна «Історія Малоросії» Миколи Маркевича, видана в 1842-1843 pp., у якій викладена історія України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевич належав до демократичних кіл українського дворянства. Тому його праця була пронизана глибоким патріотизмом і рішуче обстоювала правомірність державної незалежності України. Визначне місце у вітчизняній історіографії цього періоду, безумовно, займає «Історія Русів» анонімного автора, яку відомий український історик Н. Полонська-Василенко оцінила як блискучий політичний трактат, що містить у собі величезний заряд духовної енергії, гуманізму, волелюбства й патріотизму. Огляд вітчизняної історії автор почав з найдавніших часів, акцентуючи увагу на питанні автохтонності українського народу. Княжі часи М. Маркевич уважає прямим початком самостійної української державності. На його думку, Київська Русь — це державне утворення саме українського народу. Через внутрішні незгоди та монголо-татарську навалу Україна (Русь) втратила свою державну самостійність і була завойована чужинцями. Автор зосередив головну увагу на боротьбі українців проти чужоземного поневолення. Найповніше і найяскравіше в цьому контексті описані історичні події Хмельниччини. Головною заслугою Богдана Хмельницького є визволення України й повернення їй утраченої колись незалежності. Укладена за його ініціативою Переяславська угода 1654 року закріпила союз двох близьких за походженням і вірою народів, який був покликаний уберегти обидві держави — українську та московську — від зовнішніх ворогів. Подальша трагедія українського народу, на думку автора, була пов'язана з порушенням підписаних договорів московськими самодержцями, їх зрадництвом України. Як бачимо, автор «Історії Русів» ставив за мету захистити право українського народу на свою свободу й національну державу. Саме на її головних засадах формувалися нові покоління патріотів українського народу. «Історія Русів» не публікувалася протягом десятиліть, хоч активно таємно поширювалася серед ліберального дворянства. Навіть скрупульозне дослідження цієї патріотичної праці не змогло виявити незаперечного автора, хоч дослідники й обмежують коло ймовірних осіб Григорієм та Василем Полетикою, Опанасом Лобосевичем, Олександром Безбородьком, Василем Лукашевичем, Архипом Худорбою та ін. Фольклор. Іншою, не менш важливою, формою діяльності молодої української інтелігенції було вивчення й популяризація фольклору. Саме фольклор, на думку молодих інтелектуалів, і був чистим, невичерпним джерелом самобутньої, повнокровної національної культури. Тому чимало шанувальників народних традицій на початку XIX ст. ходило по селах, розшукувало, збирало й потім друкувало перлини народної мудрості. Так, у 1819 році після величезної пошукової роботи великий гуманіст, фольклорист Микола Цертелєв, грузин за походженням, надрукував першу збірку українських історичних дум. У передмові до неї він наголошував, що робить надзвичайно важливу й патріотичну справу, бо в збірниках українських пісень видно «поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначалися українці». Таким само глибоким почуттям патріотизму перейняте перше видання ліричних народних пісень (1827 рік), підготовлене професором Московського, а згодом першим ректором Київського університету Михайлом Максимовичем, яке з часом дослідники назвали «золотою книгою українознавства ». Значний внесок у вивчення та поширення народного фольклору внесли М. Костомаров, Й. Бодянський, І. Срезневський та інші дослідники української старовини. Мова й література. Поряд з фольклором, іншим, не менш важливим, чинником відродження української національної свідомості була мова. Саме народна мова, на думку М. Грушевського, повернула українську літературу й інтелігенцію обличчям до народу, навчила цінувати й поважати не лише себе, а і її носія, стала засобом їхнього взаємного зближення. Зрозуміло, що проти таких престижних і розвинених мов, як французька, німецька та російська, розмовна мова неосвічених українських селян в XIX ст. здавалася грубою, примітивною та обмеженою. Проте окремі українські літератори, хоч і у вигляді курйозних літературних експериментів, почали робити спроби культивувати її. Однією з таких спроб стала «Енеїда» Івана Котляревського, яка вийшла друком 1798 року й ознаменувала собою появу нової української літературної мови та сучасної української літератури. Під впливом «Енеїди» філолог Олексій Павловський склав і видав у 1818 році граматику, у якій подав перший опис живої української мови. До праці був доданий цінний українсько-російський словник на 1 130 слів. О. Павловський був першим, хто спробував обґрунтувати й практично застосувати фонетичні принципи українського правопису. Справу О. Павловського підхопили в 20-40-х pp. XIX ст. так звані «харківські романтики» — студенти Харківського університету А. Метлинський, Л. Боровиковський, О. Корсун та ін. У своїх поетичних творах вони оспівували ли-царські подвиги запорізьких козаків як сам-відданих захисників Батьківщини, козацькі громадські порядки як загальнолюдський ідеал суспільно-політичного устрою та соціальної справедливості. Молоді літератори були впевнені, що своїми творами, написаними українською мовою, сприяють її врятуванню. Ідейним наставником «харківських романтиків» був професор (пізніше ректор) Харківського університету Григорій Квітка-Основ'яненко. Його «Малоросійські повісті», видані 1834 року, мали величезний успіх, а їх автор став батьком української прози. Згодом українські літературні здобутки поповнилися чудовими віршами й баладами Петра Гулака-Артемовського, байками й лірикою Євгена Гребінки, романтичними поемами Левка Боровиковського та Амвросія Метлинського. Молоді харків'яни, захоплюючись романтизмом, були ще дуже далекі від політичних та соціальних проблем тогочасного українського суспільства. Як бачимо, українське національне відродження, на своєму початковому етапі мало в основному історичне, фольклорне й літературне спрямування. Його наступний етап вимагав переходу національної еліти від розв'язання культурницьких завдань до практичної реалізації своїх соціальних і політичних програм. Джерела Відкриття Київського університету (липень 1834 р.) ...Місцем заснування цього закладу обрано місто Київ... столицю святого рівноапостольного князя Володимира, де вперше засяяло й звідти розлилося по всій Давній Росії світло істинної віри. Засновуваний університет названо імператорським університетом св. Володимира на честь великого просвітителя Росії і удостоєний прийняттям під особливе покровительство його імператорської величності. Університету св. Володимира даровано всі права і привілеї, які надано іншим університетам у державі... ...Проект університету св. Володимира вже складено й удостоєно височайшого затвердження: заснованому закладові доставлено всі посібники, належні від найвищого училищного начальства; найважливіші кафедри його заміщені; рада й правління університету почали виконання своїх обов'язків, і університетські курси починають працювати 15 серпня цього року. З Указу про заснування університету св. Володимира (8 листопада 1833 року) Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850) Український історик та археограф, народився в Москві. Навчався в Московському університеті. У 1814— 1816 pp. служив у Колегії закордонних справ, з 1816 року був управителем канцелярії київського військового губернатора князя М. Рєпніна. Перебуваючи в Україні, зібрав і систематизував цінний історичний матеріал, опублікований після його смерті в книжці «Джерела малоросійської історії» (1858—1859 pp.). Автор «Історії Малої Росії з часів приєднання її до Російської держави за Олексія Михайловича до відміни гетьманства» (частини 1—4, 1822 рік), «Словника достопам'ятних людей російської землі» (томи 1-5; 1836-1848 pp.). (За «Довідником з історії України») Микола Маркевич (1804-1860) Український історик, поет і етнограф, народився в с. Дунайці (тепер Глухівського району Сумської обл.). Навчався в пансіоні Головного педінституту в Петербурзі, був знайомий з Т. Шевченком, О. Пушкіним, К. Рилєєвим. У 1831 році видав у Москві поетичну збірку «Українські мелодії», у якій оспівав героїчне минуле українського народу. У 1847 році поклав на музику вірш Т. Шевченка «Нащо мені чорні брови», а Т. Шевченко присвятив М. Маркевичу вірш «М. Маркевичу» («Бандуристе, друже сизий»). М. Маркевич є автором «Історії Малоросії». З інших історичних розвідок найвідоміші — «Мазепа» (1841 рік), «Гетьманство Барабаша» (1841 рік), «Про перших гетьманів малоросійських» (1848 рік), «Про козаків» (1858 рік). З етнографічних праць найважливіші «Збірник малоросійських пісень» (1840 рік), «Південноруські пісні» (1857 рік), «Звичаї, повір'я, кухня та напої сучасних малоросіян» (1860 рік). Науковий інтерес становить зібрана М. Маркевичем колекція документів з історії України XVIІ— XVIII ст., яка нині зберігається в Москві. Помер 1860 року. (За «Довідником з історії України») Персоналії Осип Бодянський (літературні псевдоніми М. Бода-Варвинець, Запорожець, Ісько Материнка, І. Мастак та ін.) (1808-1877)

Український філолог-славіст, історик і письменник, народився в с Варві Полтавської губернії в сім'ї священика. У 1835 році закінчив навчання в Московському університеті, протягом 1837—1842 pp. перебував у науковому відрядженні в слов'янських країнах. У 1842—1868 pp. був професором Московського університету, а з 1845 року — секретарем Московського товариства історії та старожитностей. У 1846-1848 pp. і 1858-1877 pp. редагував університетське періодичне видання «Чтение Московского общества истории и древностей российских», у яких опублікував багато цінних матеріалів з історії України, народні пісні. Автор праць з історії «Про погляди відносно походження Русі» (1835 рік), «Про час виникнення слов'янських племен» (1855 рік) та слов'янської філології «Розгляд різних думок про давню мову північних і південних русів» (1837 рік) та ін. Послідовно відстоював самобутність і самостійність української мови й літератури. У 1846 році вперше видав «Літопис Самовидця» (можливий автор — Р. Ракушка-Романовський) та «Історію Русів», був ініціатором видання «Народних пісень Галицької і Угорської Русі» Я. Голо-вацького. О. Бодянський був знайомим і перебував у дружніх стосунках з М. Гоголем, Т. Шевченком, М. Максимовичем. Помер 1877 року в Москві. (За «Довідником з історії України») Микола Костомаров (псевдонім Ієремія Галка) (1817-1885)

Видатний український історик, етнограф та письменник, народився в Юрасівці Острогозького повіту Слобідсько-Української губернії. У 1832 році позбувся кріпацької залежності, після чого навчався у Воронезькій гімназії. У 1836 році закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, а в грудні 1837 року склав іспити на звання кандидата. Успішно витримав іспити на ступінь магістра. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмних документів. У 1847 році був заарештований і відправлений до Саратова. З 1857 року за згодою уряду переїхав до Петербурга, де в 1859— 1862 pp. був екстраординарним професором університету. У 1860—1885 pp. був членом-редактором Археографічної комісії, одним з організаторів журналу «Основа» і редактором збірника «Акти Южной и Западной России». У 1867 році був обраний членом-ко-респондентом Російської академії наук, у 1869 році — почесним членом Сербського наукового товариства, а в 1870 році членом Південнослов'янської академії. (За «Довідником з історії України») Ізмаїл Срезневський (1812-1880) Визначний філолог-славіст, палеограф, етнограф, один із засновників університетського слов'янознавства, народився в російському місті Ярославлі. Протягом 1826—1829 pp. навчався на етико-політичному відділенні філософського факультету Харківського університету. Після закінчення цього закладу працював у Харківському дворянському депутатському зібранні, був приватним учителем. У 1837 році одержав посаду ад'юнкта на кафедрі політекономії та статистики філософського факультету Харківського університету. Протягом 1839—1842 pp. відвідав кілька слов'янських країн. У 1842 р. став першим професором-славістом у Харківському університеті, де читав курси з історії слов'ян та викладав слов'янські мови. Перу І. Срезневського належать численні праці з історії давньоруської та російської мов, історії південнослов'янських літератур, міфології, палеографії. Учений уперше розробив теоретичні засади слов'янської палеографії, поставивши її вивчення на наукову основу, опублікував багато пам'яток давньоруського та ранньослов'янського письменства («Київські глаголичні уривки» та ін.). (За «Довідником з історії України»)