§27. Люблінська унія

1569 року в польському місті Люблін відбувся спільний польсько-литовський сейм. Протягом кількох місяців представники різних політичних угруповань вели напружені суперечки щодо тексту підсумкового документа. Зрештою перемогу здобули прихильники унії. За Люблінською унією: • Польща та Литва об'єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту (польською Rzech pospolita від латинського respublica — республіка, утворене від res і public, букв. — спільна справа), назва якої відображала специфічну форму монархії на чолі з королем, що обирався шляхетським сеймом; • на чолі нової держави ставав один правитель, який отримував титул короля польського та великого князя литовського; • король мав обиратися спільним польсько-литовським сеймом і коронуватися в Кракові; • створювалися спільні сейм і сенат; • до обігу запроваджувалася монета; • польська шляхта одержувала право володіти землями в Литві, а литовські можновладці — у Польщі; • Польща та Литва мали проводити спільну зовнішню політику. Згодом до унії Польщі та Литви також приєдналося королівство Пруссія. Новостворена об'єднана держава отримала назву Річ Посполита Польська. Литовське князівство, у складі якого залишилися здебільшого литовські та білоруські землі, зберегло певну автономію, воно мало свою виконавчу владу, фінансову систему та закони. Щоб збільшити коло прибічників унії, король дав місцевій православній шляхті гарантії рівності прав з католиками, але вони виявилися лише декларацією (За «Довідником з історії України»). Перерозподіл етнічних українських земель Після Люблінської унії до Польщі відійшли Східна Галичина, Волинь, Поділля, Київщина та частина Лівобережної України. Одночасно були відокремлені від Литви і передані Польщі деякі інші землі. Усі ці території були поділені на п'ять воєводств: • Волинське (складалося з Луцького, Володимирського та Крем'янецького повітів); • Подільське (включало Червоногородський, Кам'янецький і Летичівський повіти); • Брацлавське (уходили Брацлавський, Вінницький і Звенигородський повіти); • Київське (включало Київський, Житомирський, Овруцький повіти, Білоцерківське, Богуславське, Канівське, Корсунське, Романівське, Черкаське й Чигиринське староства); • Руське (складалося з Галичини, Холмщини, Сяницької, Львівської та Перемишльської земель). Частина українських земель (Бузький, Городельський і Грабовецький повіти) відійшла до Белзького воєводства. Берестейщина й Пінщина залишилися в складі Великого князівства Литовського. У складі інших держав перебувала решта українських земель: • Закарпатська Україна (у складі Угорщини); • Північна Буковина (під зверхністю Молдовського князівства); • Чернігівщина (під владою Московської держави). Різні погляди Наслідки Люблінської унії. Багато істориків відзначають політичні та соціально-економічні зміни на українських землях після Люблінської унії: • уперше за багато років основна частина українських земель об'єдналася в одну державу (хоч і не в українську); • на українських землях стала інтенсивно розвиватися економічна система (у сільському господарстві з'явилися нові знаряддя праці, завдяки чому збільшилася його продуктивність, стали використовувати трипільну систему, зміцнювалися торговельні зв'язки між різними частинами України); • українські міста Переяслав, Біла Церква, Канів, Черкаси, Лубни та ін. перетворилися на магнатсько-шляхетські резиденції, центри розвитку ремесел і торгівлі; • українські землі активно залучалися до міжнародної торгівлі: через балтійські порти вивозили з країни хліб, худобу, віск, вовну тощо. Посилаючись на західних науковців, значна частина українських істориків уважає, що події 60—70-х років XVI ст. мали для України велике політичне значення. У цей час невідворотного занепаду Литовської держави перед українською шляхтою постала необхідність вибору між ягеллонською Польщею та Московською державою. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами й становими привілеями, відносною релігійною толерантністю та самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту. Оцінюючи цей вибір з позиції сучасності, треба визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим та гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI — на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави. Відомі українські історики М. Котляр та С. Кульчицький уважають період після Люблінської унії досить драматичним для України: «Якщо хтось і виграв від унії, то лише місцева шляхта (дворянство), зрівняна рішенням Люблінського сейму в правах із шляхтою польською. Український народ зазнав тепер ще й украй тяжкого феодального й принизливого культурно-національного та релігійного гноблення. Польські пани примусово запроваджували католицизм, що означало денаціоналізацію українського народу, закривали православні церкви й монастирі — осередки української культури та освіти, вбивали священиків та ченців. У відповідь на створення магнатсько-шляхетської Речі Посполитої в Україні розгорнулася національно-визвольна боротьба народних мас, що вилилося наприкінці XVI ст. у селянсько-козацькі війни...». Державний устрій Речі Посполитої Остаточно устрій держави сформувався в 1573-1574 pp. за правління французького короля Генріха Валуа. У його добу укладено «Пакет угоди» («Pacta conventa») і «Генріхові артикули». За цими угодами: • король зобов'язувався беззаперечно виконувати рішення сейму; • шляхта отримала право не тільки не підпорядковуватися владі короля, а й навіть виступати проти нього зі зброєю (право конфедерацій). Ця специфічна форма монархії отримала назву шляхетської демократії. Вона дала змогу представникам шляхти впливати на управління державою в інтересах усього шляхетського стану чи окремої його групи. У кожного шляхтича були свої власні інтереси, тому з часом шляхетська демократія викликала Король Генріх Валуа гострі соціальні, національні та міжконфесійні суперечності, створивши в країні умови безладдя, свавілля й шляхетської анархії. Найвищим органом державного управління був сейм, який складався з: • сенату (король, найвищі урядовці й духовні особи); • ізби, або палати, послів (шляхта, яку обирали на земельних зборах). Сейм скликався раз на два роки й розв'язував усі державні питання — від обрання короля до прийняття законів (конституцій). При прийнятті рішень був обов'язковим принцип одностайності — право liberum veto, яке у XVIII ст. практично паралізувало діяльність парламенту. У період між сеймами державою керував король, але його постійно контролювали 16 спеціально призначених сеймом сенаторів-резидентів (За «Довідником з історії України»).