§42. Гетьманування Івана Виговського

Іще в умовах Національно-визвольної війни Б. Хмельницький мріяв передати козацьку державу під булаву свого старшого сина Тимоша, але той загинув у поході. Тому гетьманові довелося проголосити наступником свого молодшого сина — 16-річного Юрія. У серпні 1657року старшинська рада в Чигирині доручила генеральному писареві І. Виговському до повноліття Юрія виконувати гетьманські функції, а вже на Корсунській раді, яка відбулася в жовтні, його обрали повноправним гетьманом України. Зовнішня політика. Продовжуючи політику Б. Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України, гетьман мав на меті утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не віддаючи переваги жодній зі сторін. Новий гетьман одразу почав упроваджувати кілька програм: · у жовтні 1657 року він уклав українсько-шведський договір, умови якого були вироблені ще за участю Б. Хмельницького; · відновив союз із Кримським ханством, що був розірваний з моменту укладення Березневих статей у 1654 році; · розпочав переговори з Польщею; · уклав оборонний союз зі Швецією, спрямований проти Польщі, а також надіслав посольство до Москви, метою якого було підтвердження чинності українсько-російських угод 1654 року. Російський уряд з недовірою поставився до І. Виговського, адже союз зі Швецією міг бути використаний і проти Росії. До того ж активна зовнішня політика І. Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала занепокоєння московського уряду, який, намагаючись посилити свій вплив в Україні, почав за допомогою своїх агентів активно формувати протигетьманську опозицію. У лютому 1658 року в Україну прибув царський посланець Богдан Хитрое, який домагався: • прав для російських воєвод перебувати не тільки в Києві, а й у Ніжині, Чернігові та Переяславі; • заборони гетьману мати відносини зі Швецією; • виведення козацьких загонів з Білорусі. Внутрішня політика. Внутрішня політика І. Виговського орієнтувалася на посилення ролі козацької старшини, української шляхти та духовенства, тому майже від самого початку його гетьманування в українському суспільстві виникла опозиція до нього. Проти гетьмана були налаштовані козацтво, селянство й міщанство, які за нового гетьмана зазнали певних утисків. Зіграло свою роль і постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами. Усе це спричинило протигетьманське повстання дейнеків. Дейнеки приєдналися до більш організованого виступу частини козаків і селян, очолюваного полтавським полковником Мартином Пушкарем і запорізьким кошовим Яковом Варабашем. Повстання дейнеків. Восени 1657 року проти наростання соціального гніту на території Лівобережної України та Полтавщини спалахнуло селянське повстання, що отримало назву «повстання дейнеків». На чолі загонів дейнеків стояли С Довгаль, І. Довгаль, М. Стрижна, І. Іскра та М. Зеленський. Повсталі виступали з вимогами повернути так звані козацькі вільності — право вільно варити горілку, вести лови й рибальство, вільно переходити на Запоріжжя та обирати гетьмана на «чорній раді». Повстання під проводом Я. Барабаша та М. Пушкаря. Наприкінці 1657 року М. Пушкар, керуючись власними амбіціями, підбурив частину козаків Полтавського полку й розпочав протигетьманський заколот. До М. Пушкаря приєдналися запорожці на чолі з кошовим Я. Барабашем, які були незадоволені усуненням їх від участі у виборах гетьмана. Скориставшись демагогічними лозунгами, М. Пушкар зумів залучити на свій бік більше 20-тис. учасників повстання дейнеків, що значно посилило загони заколотників. І. Виговський навіть спробував порозумітися з керівниками опозиції, проте даремно. 6 лютого 1658 року загони М. Пушкаря та Я. Барабаша, які нараховували близько 40 тис. осіб, розбили гетьманські частини під командуванням І. Богуна та І. Сербина. У травні 1658 року регулярні частини за підтримки загону кримських татар після боїв під Красним Лугом і Пустозером примусили М. Пушкаря і Я. Барабаша відступити до Полтави. 11 червня 1658 року загони заколотників у бою під Полтавою були розбиті. У жорстоких боях загинуло близько 50 тис. осіб. І. Виговський спалив Полтаву та, як пишуть літописи, ще багато українських міст, а інші міста та села віддав татарам на пограбування і ясир. Гадяцький трактат. Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московської держави, і підтримка нею анти-гетьманської опозиції змусили Івана Виговського за згодою старшинської верхівки схилитися до союзу з Річчю Посполитою. Іван Виговський розірвав українсько-московський договір і почав переговори з Польщею. На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю. Немирич, якого вважають автором Гадяцького договору, і 77. Тетеря, а польську — К. Беньовський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували. У вересні 1658 року був підписаний Гадяцький трактат про унію України з Польщею та Литвою. Цей договір складався з чотирьох розділів. Він передбачав перетворення Речі Посполитої на федерацію трьох самостійних держав — Литви, Польщі та України (Н. Полонська-Василенко зазначає, що до цього договору могла приєднатися й Москва). За умовами Гадяцького трактату: • Україна одержувала назву «Велике князівство Руське» і входила до складу Речі Посполитої не як провінція, а як окрема держава; • до складу Великого князівства Руського входили Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства; • спільного короля мали обирати на загальному сеймі; • законодавча влада мала належати Національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства; • виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем; • вибір кандидатів на посаду гетьмана мали здійснювати спільно такі стани українського суспільства — козацтво, шляхта й духовенство; • у Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія, запроваджувався вищий судовий трибунал; • усе справочинство мало вестися українською мовою; • князівство Руське залишало за собою свою скарбницю, податкову систему, гроші. У Києві або в іншому місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети; • українська армія мала складатися з 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. найманців; • гетьман очолював збройні сили України; • польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які перебували на її території, переходили під командування гетьмана; • гарантувалися права та привілеї козаків, які звільнялися від податків і мита по всій державі; • за поданням гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали приймати до шляхетського стану; • православні вірні зрівнювалися у правах з католиками; • греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватися на нові території; • у спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право засідати київському православному митрополитові та п'ятьом православним єпископам; • Києво-Могилянська колегія отримувала такі ж права, як і Краківський університет. Другу академію або університет мали заснувати в іншому місті України. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, «скільки буде потрібно» (За «Довідником з історії України»). Союз із Польщею, незадоволення частини козацтва зовнішньою політикою гетьмана та інтриги деяких старшин на чолі з Я. Сомком призвели до усунення І. Виговського від влади. На козацькій раді за підтримки промосковськи налаштованої частини старшини Ю. Хмельницький був знову обраний гетьманом. Згодом з'ясувалося, що на раді не було більшості. Іван Виговський (?-1664)

Походив з українського шляхетського роду Овруцького повіту на Київщині. Навчався в Києво-Могилянській колегії, згодом служив юристом у міському суді в Луцьку, де пізніше став намісником луцького старости. Тут майбутній гетьман брав активну участь у діяльності Луцького братства. На початку Національно-визвольної війни 1648—1657 pp. служив у польському війську. Під час Жовтоводської битви в 1648 році потрапив у татарський полон, з якого його викупив Б. Хмельницький. 1648 року був призначений генеральним писарем козацького війська. Виявивши дипломатичні здібності, виконував найважливіші доручення гетьмана й невдовзі став одним з найближчих дорадників Б. Хмельницького. Блискучий дипломат, він вів переговори з Польщею, Московщиною, Швецією, Кримським ханством та іншими державами. (За «Довідником з історії України») Довідка. Дейнеки (від турецького deqnek — кий, палиця) — селяни, озброєні киями. Персоналії Мартин Пушкар (Пушкаренко) (?-1658) До 1648 року перебував на Запоріжжі. На початку Національно-визвольної війни приєднався до української армії, брав участь у низці битв. 1648 року став полтавським полковником. У березні 1651 року на чолі козацьких полків прийшов на допомогу І. Богуну, який обороняв Вінницю. Належав до тієї частини козацької старшини, яка, виходячи з вузьких особистих інтересів, виступала за воєнно-політичний союз із Московською державою. Після смерті Б. Хмельницького полковник вороже поставився до державницької політики гетьмана І. Виговського. Діючи в тісному зв'язку з московським урядом, який шляхом поглиблення суперечностей в українському суспільстві намагався поширити свій вплив у Гетьманщині, у кінці 1657 року М. Пушкар спільно з кошовим Я. Барабашем очолив збройний виступ проти гетьманської влади. У червні 1658 року заколотники були розгромлені урядовими військами в бою під Полтавою, у якому загинув і сам полтавський полковник. Яків Барабаш (?-1658) У 1657 — 1658 pp. обіймав посаду кошового отамана Запорізької Січі. Разом з полтавським полковником М. Пушкарем, виходячи з вузькостаршинських інтересів, очолив анти-гетьманську опозицію, яка проводила промосковську політику, спрямовану на підпорядкування України царській владі. Наприкінці 1657 року став співорганізатором заколоту 1657—1658 pp. проти гетьмана І. Виговського. Після розгрому основних сил заколотників під Полтавою намагався втекти до московських військ, які наступали на Лівобережжя. У серпні 1658 року його схопили козаки й стратили. (За «Довідником з історії України») Різні погляди Історики по-різному оцінюють Гадяцький договір. Одні вбачають у ньому видатну пам'ятку державницької та правової думки України, інші — українську національну програму, величну пам'ятку Козаччини. Сучасна українська академічна історична наука критично ставиться до цього державного акту, вважаючи, що він: • засвідчив відмову від реалізації ідеї соборності та незалежності України; • знищував соціально-економічні завоювання доби Хмельниччини; • неминуче підштовхував до спалаху соціальних конфліктів в Україні. Російсько-українська війна Дізнавшись про Гадяцький договір, російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій звинуватив І. Виговського в зраді й закликав народні маси до боротьби з гетьманом. 100-тис. російське військо, очолюване князем О. Трубецьким, узяло в облогу м. Конотоп. До Конотопа підійшли армія І. Виговського та його союзники: польське військо на чолі зі С. Потоцьким і кримська орда під керівництвом хана. 9 липня 1659 року відбулася кривава битва, у якій російське військо було вщент розбите, загинула добірна російська кіннота. Відомий російський історик В. Соловйов так писав про цю подію: «Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію, цар Олексій Михайлович з'явився перед своїм народом у жалобному вбранні, і Москву охопила паніка... Ходили розмови, що цар збирався перебратися до Ярославля за Волгою і Виговський наступає прямо на Москву». І. Виговськии не зміг скористатися результатами блискучої перемоги. Проти політики гетьмана виступила старшинська опозиція, яку створили промосковські полковники І. Безпалий, Т. Цецюра та В. Золотаренко. Замість спроби знайти спільну мову з опозицією, І. Виговський розпочав кривавий терор в Україні. Татари змушені були відступати до Криму, щоб захистити його від запорожців. На Лівобережжі всюди розгорнувся протигетьманський рух, позиції І. Виговського послабшали навіть на Правобережжі. Скориставшись новим виступом проти гетьмана, московські війська під командуванням Г. Ромодановського захопили Лівобережну Україну. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 року зрікся булави й виїхав до Польщі. Через деякий час його призначили сенатором і київським воєводою. З 1662 року І. Виговський брав активну участь у діяльності Львівського братства. На початку 1664 року колишнього гетьмана звинуватили в зраді й без суду, за наказом полковника С. Маховського, розстріляли під Вільхівцем недалеко від Лисянки. За одними даними, І. Виговський похований у Великому Скиті біля с Рудки Гніздичової у Галичині, за іншими — у Скиті Манявському. У жовтні 1659 року, скориставшись тяжким становищем України, московські війська під командуванням князя О. Трубецького захопили Лівобережну Україну. Під тиском обставин Ю. Хмельницький був змушений у 1659 році підписати Переяславські статті, які значно обмежували державні права України. Персоналії Олексій Трубецькой (?-1680) Московський державний та військовий діяч, дипломат, князь (з 1645 р.) Брав участь у переговорах з гетьманським урядом про укладення військово-політичного союзу між Московією та Україною. У 1659—1660 pp. командував російськими військами, що діяли в Україні. У червні 1659 р. армія, яку очолював він і Г. Ромадановський, була розгромлена під Конотопом військами І. Виговського. У жовтні 1659 р. оточив своїми військами Переяслав, де відбувалася козацька рада, і змусив новообраного гетьмана Ю. Хмельницького підписати Переяславські статті. Хрещений батько Петра І. (За «Довідником з історії України»)