§13. Історичне значення Київської Русі

Київська Русь з кінця IX до середини XII ст. була однією з наймогутніших держав ранньофеодальної Європи. Вона відіграла велику роль як в історії східнослов'янських народів, так і у світовій історії. Утворення великої Давньоруської держави не тільки прискорило економічний, політичний та культурний розвиток східних слов'ян, а й дало їм можливість захистити свої землі від нападів іноземних держав і кочових народів (на сході й півдні — від печенігів та половців, на півночі — від варягів, на заході — від польських та угорських королів, на півдні — від Візантії). Таким чином, наявність економічно розвиненого сусіда, здатного стримувати тюркську навалу, мало надзвичайне значення для багатьох західних країн. Русь мала політичні, торговельні, Човен часів Київської Русі культурні відносини з європейськими державами (Болгарією, Чехією, Польщею, Швецією, Францією, Англією), підтримувала зв'язки з країнами Кавказу, Середньої Азії, а також з арабським Сходом. У Київській Русі панувала віротерпимість і повага до інших народів. Так, у багатьох містах Давньоруської держави були колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, готів, варягів. Як зазначає О. Субтельний, рівень соціально-економічного та культурного розвитку Київської держави в Х-ХІ ст. був вищий, ніж рівень тогочасних країн Західної Європи, зокрема це стосується розвитку міст і торгівлі. Недаремно варяги називали Русь «країною міст». Майстри-ремісники Київської Русі своїми виробами славилися на весь світ. Їхні прикраси вражали сучасників своєю витонченістю та неповторністю. Тільки в ранньофеодальному Києві працювали ремісники 60-ти спеціальностей. Іноземні мандрівники, купці, дипломати, які відвідували тодішній Київ, дивувалися швидкому розвитку міста, висловлювали у своїх мемуарах захоплення його казковою красою. Київ як столиця України-Русі мав високий міжнародний авторитет серед тогочасних впливових європейських кіл. Нерідко місто над Дніпром порівнювали зі «столицею світу» — Константинополем. Сучасники відзначали велику роль Києва в міжнародній політиці. Монархи багатьох країн уважали за честь поріднитися з великим київським князем. Стародавня Русь, як одна з найбільших та наймогутніших держав ранньофеодальної доби, мала великий вплив і авторитет у середньовічній Європі. Як говорив у своєму «Слові» митрополит Іларіон, вона «відома и слышима всіми концами земли». Джерела Арабські джерела про русів. З «Книги країн» (X ст.) Щодо слов'янських купців, то вони возять хутра лисиць і хутра видр з найдальшого кінця Славонії, для чого вирушають до Румського моря, де володар Рума бере з них десятину; далі пливуть морем до Сам-куша-Єврея, після чого купці повертаються до Славонії. Потім вони держать путь від Слов'янського моря, поки не приходять до Хозарського рукава, де володар Хозара бере з них десятину; тоді вони пливуть до Хозарського моря тією ж річкою, яку звуть Слов'янською рікою.

Монголо-татарська навала на українські землі §14.Утворення Монгольської держави

У той час, коли Русь переживала період феодальної роздрібненості, а княжі міжусобиці спустошували квітучі міста й селища, у степах Центральної Азії наприкінці XII ст. утворилася могутня Монгольська держава. Від самого початку в ній виділилася родоплемінна знать: нойони (князі), багатури (богатирі) та добре озброєні дружинники — нукери (друзі). У жорстокій боротьбі за владу переміг могутній хан Темучин. Своїх супротивників — інших монгольських нойонів, які зазнали поразки, він наказав зварити в 70-ти котлах. 1206 року на з'їзді монгольської знаті Тему-чину було присвоєне ім'я Великого хана — Чингізхана. Готуючись до майбутніх завойовницьких походів, Чингізхан створив багатотисячне дисципліноване військо, яке поділялося на десятки, десятки об'єднувалися в сотні, сотні — у тисячі, десять тисяч складали тумен, який русичі називали «тьмою». Монголи вміли битися кінним і пішим порядком, справно вели облогу фортець, використовуючи різноманітну військову техніку, але найголовнішим було те, що вони влучно стріляли з великих луків. Основну силу монголів становила кіннота, яка поділялася на важку, середню та легку. Для ведення бою монголи використовували військову тактику й хитрощі: наступ на ворога, як правило, починала легка кіннота, засипаючи противника тисячами стріл, потім, у якийсь момент битви, легка кіннота відступала, затягуючи тих, хто її переслідував, у пастку. У цей час із флангів починали атакувати важкі монгольські воїни і вщент знищували противника. Така тактика принесла успіх монголам не в одній битві. Крім луків, у бою монголи вправно використовували списи, а в ближньому бою — шаблі, булави та сокири. Усі монгольські воїни, залежно від того, до якого тумену вони належали, мали металеві чи шкіряні пластини — щити. Як сповіщають давні історики, монгольські жінки теж були непоганими воїнами — стріляли з луків не гірше від чоловіків, до того ж застосовували отруйні стріли. Монгольське військо мало два найважливіших фактори, необхідні для перемоги: • високу військову організацію, • сувору військову дисципліну. Довідка. Монголо-татарське ярмо — влада монгольських ханів на східнослов'янських землях у XIII—XV ст. Було встановлене внаслідок нашестя орд Батия. Повністю повалене в 1480 р. Чингізхан (Темуджін, Темучин) (бл. 1155-1227) Засновник і великий хан Монгольської держави. Підкорив народи Сибіру, Північний Китай. У 1221 р. його військо підійшло до Криму. У 1223 р. завдав поразки об'єднаним русько-половецьким військам на р. Калка.