§52. Кінець Руїни. Коломацька рада

Гетьманська політика самозбагачення, ігнорування інтересів широких козацьких верств давно викликала обурення, тому козацька старшина подала в Москву донос на гетьмана І. Самойловича, звинувативши його в зраді Росії. 25 липня 1687року в оточенні царських військ біля р. Коломак (після невдалого походу російського війська й українських козаків на Крим) відбулася козацька рада, яка обрала нового гетьмана України — Івана Мазепу. І. Самойловича скинули з гетьманства й відправили до Сибіру, а двох його синів царські слуги закатували. Більшість істориків завершують період Руїни Коломацькоюрадою (інші вважають добу Самойловича). Трагічні наслідки Руїни: • Польща, Росія й Туреччина порушили територіальну цілісність України; • у міжусобній боротьбі загинуло багато представників української еліти, старшин і козаків; • занепало економічне та культурне життя України; • набирала обертів російська експансія на Лівобережжя, що призвело до цілковитої втрати національних досягнень часів Б. Хмельницького. Відомий український історик Михайло Брайчевський відзначав, що Руїна мала непередбачені наслідки для всіх сторін-учасниць боротьби за українські терени: • почалася суспільна криза Речі Посполитої, яка у XVIII ст. призведе до загибелі Польської держави; • Туреччина зазнала нищівної поразки від Священної ліги, і в наступному столітті почнеться її занепад; • Росія вийшла з подій Руїни ослабленою, її внутрішнє становище вимагало докорінних перетворень. Україна після підписання «Вічного миру» (кінець XVII — початок XVIII ст.) §53. Лівобережна Гетьманщина та Слобожанщина Гетьманщина та Слобідська Україна (Слобожанщина) — історичні назви адміністративно-територіальних одиниць, що утворилися в Україні в середині XVII ст. Гетьманщину з 1686 року, після підписання між Росією та Польщею «Вічного миру», розглядають як Лівобережну та Правобережну. Лівобережна Гетьманщина включала лівобережні українські землі та Київ із 30-40-кілометровою приміською зоною, Слобожанщина простягалася на схід від Гетьманщини й включала території, які нині входять до складу Довідка. Лівобережна Україна — історична назва частини України у складі Російської держави в другій половині XVII—XVIII ст. (території сучасних Чернігівської, Полтавської і частини Сумської, Київської, Черкаської областей). Лівобережна Україна мала певну автономію. Там зберігався суспільно-політичний устрій, який почав складатися в роки Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. На чолі управління стояв гетьман. У 1722 і 1734 pp. тимчасово, а в 1764 р. царизм остаточно скасував гетьманське управління. Повністю автономію ліквідовано 1781 р. Харківської, Сумської, Донецької, Луганської областей України, а також Воронезької та Курської областей Російської Федерації. Лівобережна Гетьманщина Формально землі Гетьманщини перебували в межах Московського царства. Царський уряд, щоб захистити південно-за-хідні кордони від набігів кримчаків, дозволив утікачам з України осісти тут і встановити незалежне самоврядування на кшталт козацького. Адміністративно-політичний устрій. Підвалини адміністративно-політичного устрою Гетьманщини були закладені ще за часів Богдана Хмельницького. Наприкінці XVII ст. на території Лівобережної України існувало 10 полків, які були одночасно адміністративно-територіальними та військовими одиницями. Найвищою владною особою був геть ман, обраний старшинською радою. Рішення ради мало бути схвалене на генеральній військовій раді й остаточно затверджене російським царем. Хоч влада гетьмана була обмежена, він мав великі повноваження в розв'язанні питань внутрішнього життя Лівобережжя. До компетенції гетьмана й старшини належали: • кадрова політика; • призначення нагород; • установлення податків та ін. З кожним новим гетьманом царський уряд укладав певний договір — статті. На Лівобережній Гетьманщині в другій половині XVII ст. існувало понад 90 міст. З часом тут виникло ще 50 міст, серед них Богодухів, Суджа, Зміїв та Ізюм. Дуже швидко міста Лівобережжя та Слобожанщини перетворювалися на ремісничі й торгові центри. Великими економічними та адміністративними центрами Лівобережжя стали Ніжин, Чернігів, Переяслав, Полтава, Лубни, Миргород. Міста жили за магдебурзьким правом (міська влада обиралася мешканцями, які перебували під ратушним управлінням), влада зосереджувалася в руках місцевої старшини й виборних представників місцевого населення. Довідка. До старшинської ради входили: обозний; писар; двоє суддів; підскарбій; двоє осавулів; бунчужний; 10 полковників. Слобідська Україна (Слобожанщина) У середині XVII ст. територія Слобожанщини почала швидко залюднюватися. Тут оселялися кріпаки-втікачі з Московщини, російські служилі люди, які для протистояння татарам будували прикордонні укріплення та фортеці. В адміністративному відношенні Слобідська Україна була підпорядкована білгородському воєводі. З часом у Москві був створений приказ «Велика Росія», який відав цим краєм. Заснування й розвиток слобідських міст. Перша велика хвиля української колонізації розпочалася в першій половині XVII ст. після поразки козацько-селянських повстань на території Лівобережної України. Поразка козацького війська під Берестечком 1651 року викликала нову хвилю переселенського руху. Тисячі козаків разом з родинами та майном переселялися в російські володіння. Нові переселенці, як писав російський воєвода, розселилися в «Дикому полі», куди раніше досить часто робили набіги татарські орди. Переселенців приваблювали багаті вільні землі, тому тут швидко зростали села й міста. Для заохочення переселенського руху мешканцям надавалися «слободи», зокрема звільнення від податків. Тому й поселення ці називалися «слободами», а територія, на якій вони виникали, дістала назву Слобожанщини. У цей період засновано багато міст Слобідської України. 1652 року Іван Дзиковський, полковник з-під м. Острога, привів із собою на нові землі тисячу козаків разом із жінками й дітьми, а також полкову старшину: обозного, сотників, осавулів, полкового писаря й навіть двох священиків. Так було закладене місто Острогозьк. Того ж року було засноване місто Суми. 1654 року сотник Харко заснував місто Харків. Трохи пізніше сюди прибули 600 чоловік, які побудували Харківську фортецю. Цього ж року виникло місто Охтирка. Адміністративний устрій Слобідської України значно відрізнявся від Гетьманщини. Основою автономії Слобідської України були царські жалувані грамоти, які видавалися слобідським полкам. Посад гетьмана тут не існувало. На території Слобожанщини було сформовано п'ять козацьких полків: • Острогозький; • Харківський; • Сумський; • Охтирський; • Ізюмський. Кожен полковник мав на території свого полку таку саму владу, як і полковник на Гетьманщині: відав організацією полку, керував у своїх округах усіма військовими та адміністративними справами. Списки обраних на місцях полковників білгородський воєвода подавав цареві на затвердження. Адміністрацію полку становила полкова старшина, що обиралася довічно. Полки поділялися на сотні. Довідка. Слобідська Україна (Слобожанщина) — історична область, територія якої охоплювала сучасні Харківську, частину Сумської, Донецької, Луганської областей України, частину Курської, Білгородської та Воронезької областей Росії. Населяли Слобожанщину українські козаки та селяни, які, починаючи з 30-х pp. XVII ст., стали засновувати тут поселення — слободи. У 1765 р. Слобідська Україна ввійшла до Слобідсько-Української губернії Російської імперії. Довідка. До полкової старшини належали: полковник; обозний; суддя; осавул; хорунжий; писар. Соціальна структура населення Як на Лівобережній Гетьманщині, так і в Слобідській Україні в другій половині XVII ст. стали швидко складатися різні стани. Звичайно, головним станом суспільства були козаки. Вони мали значні привілеї: підлягали владі гетьмана та старшини, мали право вільно проживати в містах і займатися ремеслом, торгівлею, промислами. Козацтво несло військову службу й не сплачувало податків. Козаки поділялися на дві категорії: «виборних» і «підпомічників». Виборні козаки несли службу, а підпомічниками були небагаті козаки, які самі не служили, а допомагали виборним: виділяли кошти на придбання коней, амуніції, одягу, зброї. Окрім того, підпомічники давали провіант та фураж армії, брали участь у державних роботах, вели господарство у старшини. У другій половині XVII ст. посилилася майнова та соціальна нерівність між козацькою старшиною та рядовим козацтвом. Великими землевласниками на українських територіях стало російське та іноземне дворянство, що отримувало від царя землі за службу. З розвитком монастирського та церковного землеволодіння на великих землевласників перетворилося й духовенство. Монастирі організовували власне господарство, розселяли на своїх землях селян. Водночас вони відкривали школи й ставали справжніми культурними осередками краю. Часто засновниками монастирів виступали козаки й козацька старшина. З виникненням і розвитком міст зріс і прошарок міського населення, але найчисленнішим станом українського суспільства все ж таки залишалося селянство. Селяни жили на землях козацької старшини та заможних козаків, не бажаючи брати землі із земельного фонду за військову службу. Тяжка козацька служба приваблювала далеко не кожного — переселенці-хлібороби були не дуже охочі міняти плуг на шаблю. Розвиток господарства Сільське господарство та поземельні відносини. Хліборобство та скотарство стали головними заняттями населення Слобожанщини. Крім зернових культур, селяни вирощували різноманітну городину й технічні культури (коноплі, тютюн тощо), плекали садки. Удосконалювалися сільськогосподарські знаряддя праці: наприкінці XVII ст. з'явилися спеціальні пристрої для виорювання степових земель — важкий плуг та соха на колесах. Основою економічного життя як на Слобожанщині, так і на Гетьманщині було землеволодіння. За законом Російської держави земля належала цареві. Цар видавав полку жалувану грамоту, якою передавав йому в розпорядження землю. Вільних земель у цьому краї було дуже багато, тому кожен міг узяти собі стільки, скільки спроможний був обробити. У другій половині XVII ст. багато переселенців одержували царські жалувані грамоти, якими закріплювалося вічне користування зайнятими землями. Завдяки цим грамотам старшина захопила собі великі земельні володіння. Найбільшим землевласникам — гетьману та старшині — належали ще й млини, рудні, ґуральні (горілчаний промисел). Великими землевласниками стали також монастирі й церкви. Незабаром землевласники почали розселяти на своїх землях хліборобів, які за право користуватися наділами мусили обробляти й хазяйську землю. Проте ці хлібороби, або, як їх іще називали, «посполиті», залишалися вільними людьми — сплачуючи податок цареві, вони могли вільно переходити від одного землевласника до іншого. Поряд із землями, заселеними українцями-переселенцями, на Слобожанщині існували землеволодіння російських поміщиків, пожалувані царем за службу. Маєтки ці заселялися привезеними з центральних російських земель кріпаками. Спочатку становище «посполитих» у маєтках козацької старшини й кріпаків у «московських» помістях сильно відрізнялося. Та згодом, під впливом росіян, старшина поступово змінила своє ставлення до селян, що на неї працювали. Так особисто вільні селяни перетворювалися на феодально залежних, прикріплених до землі багатого козака-пана. Уже в 50-60 pp. XVII ст. селяни Лівобережжя почали відбувати панщину та повинності: виконували польові роботи, заготовлювали дрова, ловили рибу тощо. Розвиток ремесел, промислів, торгівлі. В економіці Лівобережжя та Слобожанщини, крім хліборобства, важливу роль відігравали різні промисли й торгівля. На Лівобережжі та в Слобідській Україні швидко розвивалося ґуральництво, млинарство, гутництво (виробництво скла), збільшувалося виробництво заліза. Частина населення Слобожанщини займалася солеварінням: у 60-х роках на соляних розробках працювало близько 10 тис. осіб. Протягом другої половини XVII ст. у багатьох містах Лівобережжя виникли нові ремісничі спеціальності й цехи. Ремісники виготовляли товари як для місцевих потреб, так і на продаж. Торгівля на Лівобережжі була традиційним заняттям. Привілеї в торгівлі належали козацтву, хоч займалися нею також купці, міщани, посполиті. Наприклад, за жалуваною грамотою Харківському полку 1684 року, козаки одержали право безмитної торгівлі різними товарами. Торгівля велася переважно на ярмарках. Великі ярмарки відбувалися в Харкові (чотири рази на рік) і в Сумах (тричі на рік). Багато товарів туди привозилося з російських міст та з-за кордону. З Тули до України російські купці привозили зброю (рушниці, пістолі), казани, дзвони; торгівці з Галичини, Криму, Польщі завозили мануфактурні та продуктові товари. Усе це скуповували на ярмарках гуртом, а потім розвозили по Гетьманщині та Слобожанщині. Джерела Зі спогадів французького інженера Гійома де Боплана Серед українців є багато всяких майстрів — теслі, стельмахи, ковалі, кожум'яки, римарі, шевці, кравці та інші. Вони дуже добре виробляють селітру, якої добувається багато в усій країні, з неї виробляють гарний порох; жінки в них прядуть прядиво, з котрого виробляють полотна й тканини для свого вжитку. Усі вони вміють добре обробляти землю, сіяти, жати, пекти хліб, готувати м'ясо, варити пиво, мед, брагу, курити горілку й таке інше. Усі вони дотепні до всього того, тільки одні здібні до одного, другі до другого рукомесла...