1.2. Національні економіки

ЯК СУБ'ЄКТИ ГЛОБАЛЬНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

Позиціювання національної економіки в архітектоніці світо­вих ринків і в глобальному виробничому процесі безпосередньо визначається її поточною та перспективною конкурентоспромож­ністю.

Конкурентоспроможність — це здатність вітчизняної продукції перемагати у боротьбі за споживача на внутрішньому та зовніш­ньому ринках внаслідок оптимізації співвідношення «якість— сервіс—ціна» порівняно із зарубіжними аналогами, або внаслі­док її природно-ресурсної чи інноваційної унікальності.

Конкурентоспроможність національної економіки закла­дається на мікрорівні окремих фірм, що виробляють товари і послуги й є повноважними представниками держави на світових ринках, та регіональному рівні галузевих й міжгалузевих кластерів, в межах яких ці фірми функціонують. Дійсно, в умовах жорсткої конкуренції на світовому ринку комерційного успіху окремого

³Термін «стратегія» походить від грецького strategia <stratos — військо + ago — веду> й дослівно означає мистецтво генерала.

Середовище формування стратегій розвитку

підприємства недостатньо, щоб забезпечити конкурентоспро­можність країни в цілому. Підприємство з унікальною техноло­гією може зробити інноваційний прорив, але втримати конку­рентну перевагу надалі можливо, лише маючи надійних націо­нальних постачальників і сильних конкурентів.

Кластер — це одна із форм об'єднання та взаємодії географічно локалізованих пов'язаних між собою взаємодоповнюючих підприємств і організацій, що кооперуються з метою взаємної підтримки і координації дій. Прикладами найбільш відомих клас­терів є концентрація компаній із створення інформаційних тех­нологій у Силіконовій долині (США), виробництво кінофільмів у Голівуді (США), індустрія дизайну й моди (Італія).

Кластери з віддавна були складовою частиною економічної реальності, оскільки географічна концентрація професій і підприємств в окремих галузях економіки має багатовікову істо­рію. Первинною основою такою територіальної локалізації ста­ли наявні геолого-мінералогічні ресурси, природнокліматичні умови, набутий досвід, професійні навички та традиції мешканців певної території тощо.

Звичайно, роль кластерів раніше була обмеженою, але з роз­витком конкуренції і комплексності сучасного господарства зрос­ли їх масштаби, обсяги виробництва і ускладнилась структура. Саме практика останніх років показує успішну діяльність вели­кої кількості кластерів і доводить їх конкурентні переваги по­рівняно з діяльністю окремих компаній конкретної галузі. Зок­рема дослідження, які проводилися банком Італії, доводять, що продуктивність і повернення інвестицій у підприємств, об'єдна­них у «індустріальних округах», є на 2-5% вище, ніж деінде, навіть під час спаду економіки. Комплексне та всебічне обґрунтування ролі та перспективності територіальних сітьових економічних мереж в сучасній глобальній економіці знайшло відображення в роботі «Конкурентні переваги нації» (1990 р.) класика сучасної теорії конкуренції М. Портера.

Зараз же ці міжгалузеві комплекси, замкнені системою відтворювальних зв'язків та об'єднані технологічними інноваці­ями, визнані в усьому світі як ефективний засіб формування на­ціональних конкурентних переваг.

Структура кластерів є відносно типовою. Вони, як правило, складаються з комбінацій галузей, які разом забезпечують ви­пуск готової продукції, і включають до свого складу провідну ланку — виробників кінцевої продукції або послуг; постачаль­ників спеціалізованої сировини, матеріалів і послуг; фінансові

Розділ 1

структури; підприємства суміжних галузей. Також вони містять у собі торговельно-промислові палати, агенції регіонального роз­витку та інші колективні структури, що можуть надавати підтрим­ку членам кластера. В деяких країнах, державні структури, що мають значний вплив на кластер, можуть розглядатися як його елементи.

Кластер складається з певної комбінації галузей, кожній з яких притаманний власний рівень розвитку конкурентних відно­син. А його центром («ядром») частіш за все бувають декілька потужних компаній, що виробляють кінцевий продукт, і між яки­ми зберігаються конкурентні відносини. Це істотно відрізняє кла­стер від картеля, фінансової групи чи транснаціональної ком­панії.

З загальновизнаної точки зору, може здатися, що внутрішня конкуренція — це дещо зайве: вона призводить до дублювання зусиль та заважає компаніям досягати більшого випуску продукції й отримувати відповідні тактичні вигоди від ефекту масштабів. Однак у стратегічному плані тиск із боку конкуренції, по-перше, стимулює нововведення (продуктові, технологічно-процесні, організаційні), примушує знижувати ціни, вдосконалювати якість продукції і обслуговування, підвищувати ефективність та рента­бельність.

Другий позитивний момент такого суперництва — постійний пошук нових резервів та джерел конкурентних переваг. При­сутність внутрішніх конкурентів автоматично знищує види пере­ваг, які фірма отримує просто знаходячись на певній території (факторні витрати, доступ до місцевого ринку та місцевих при­родних ресурсів тощо). Отже компаніям необхідно виходити за межі базових факторів й творчо підходити до питання про свою унікальність та/або відмінність від інших фірм, створюючи пе­реваги конкурентоспроможності більш високого рівня.

По-третє, саме сильна внутрішня конкуренція примушує компанії виходити на світовий ринок та досягати на ньому успі­ху. Зокрема, розподіл внутрішнього ринку між конкурентами, відсутність на ньому вільних ніш, спонукає національні підприє­мницькі структури спочатку звертати пильну увагу на зовнішнь­ого споживача, а в подальшому, у разі успіху, входити у вироб­ничий простір інших країн через власні філії, дочірні компанії чи створення спільних товариств. Таким чином національний кластер трансформується у міжнародний й починає активно от­римувати переваги та вигоди від доступних для використання міжнародних факторів виробництва.

Середовище формування стратегій розвитку

Фірми-лідери кластера, що зуміли вистояти у «природному відборі» на внутрішньому ринку, набувають досвіду успішного протистояння у боротьбі за споживача, й створюють конкурен­тоспроможну продукцію. Жорстка ж конкуренція на «своїй те­риторії» за кордоном обертається у сумісну виробничо-комерц­ійну стратегію, зміст якої досить повно передає російський вислів «против кого дружим?».

Суб'єкти вертикальних, горизонтальних та інституційних зв'язків кластера та інтенсивні взаємозв'язки між ними визнача­ють межі кластера. Ці межі постійно змінюються, оскільки йде безупинний процес виникнення нових підприємств та галузей, створення нових зв'язків та зміни цільових ринків. Водночас можлива ситуація, коли кластери звужуються, втрачають своїх членів, згортають діяльність та взагалі розпадаються. Така їх ди­намічність й гнучкість суттєво відрізняє кластери від інших форм організації виробничої діяльності та надає їм можливість швид­ко та ефективно адаптуватися до змін зовнішнього середовища і внутрішньої економічної політики.

Місце утворення, функціонування та розвитку кластерів — мезорівень (регіон, галузь) національної економіки — зумовлює доцільність комплексного розгляду цього питання на трьох рівнях:

• міжгалузевому рівні самого кластера в контексті процесів його самоорганізації;

• галузі та мікрорівні окремої фірми—члена кластера;

• державному макрорівні, де закладаються й створюються макроекономічні передумови проходження процесів кластери- зації.

Кластеротворення: передумови, механізми, стратегії

Аксіомою сьогодення стало положення, що в світі інформа­ційних технологій третього тисячоліття відстань не має великого значення для організації та ведення бізнесу. Отже будь-який бізнес може стати глобальним. Перемагати «на чужому полі» можливо лише за наявності надійного виробничого та ресурсного підґрунтя на «економічній батьківщині». Тому вміння створювати і зміцню­вати національні конкурентні переваги на основі специфіки ре­гіонального природно — економічного середовища набуває все більшого стратегічного значення.

Світовий досвід переконує, що утворення кластерів, з огля­ду на темпи та причини кластеризації, може здійснюватися, дво­ма шляхами:

— по-перше, поступовим природно-еволюційним. Виник­нення кластеру як певної цілісності є наслідком об'єктивних

Розділ 1

процесів й зумовлюється еволюційним розвитком міжнародного поділу праці, відносин регіональної і міждержавної спеціалізації, що приймають предметну, подетальну та процесно-технологічну форми;

— по-друге, стрімким революційним, при якому каталізато­ром кластеротворення стає держава через механізми регіональ­ної та структурно-промислової політики.

Проте у будь-якому випадку визначальні умови формування кластерів є типовими. Вибір найкращої території для підприєм­ницької діяльності обумовлюється складною задачею: розмісти­ти та реалізувати бізнес в найбільш сприятливому місці, виходя-_# чи з необхідності створити синергетичний ефект із сукупності* відносин, що виходять за межі можливостей окремої компанії. Виникнення позитивного синергетичного ефекту, як перекон­ливо довів М. Портер, є результатом взаємодії чотирьох взаємо­пов'язаних сил - генераторів конкурентоспроможності.

Детермінанти національної конкурентоспроможності пред­ставляють собою комплексну систему, що знаходиться в пос­тійному розвитку. Графічне зображення цієї системи отримало назву «діамант» Портера (рис. 1.1).

Фірмова стратегія, структура, суперництво

Рушійні сили виробництва (природні та створені фактори

виробництва, ресурс знань, інфраструктура)

Умови попиту (внутрішнього та зовнішнього)

Супутні та допоміжні галузі

Рис. 1.1. Модель конкурентних переваг («діамант» Портера)

Перевага по кожному детермінанту не є достатньою умовою для конкурентної переваги в галузі. Саме взаємодія їх усіх забез­печує виграшні моменти, що самопідсилюються, і є недоступни­ми для іноземних конкурентів.

Середовище формування стратегій розвитку

Розглянемо докладно кожний із потенційних факторів кон-курентоспроможн ості.

Рушійні сили виробництва. Кожна країна й регіон володіють чинниками виробництва, необхідними для діяльності фірм у будь-якій галузі. Ці чинники, як правило, не тільки апріорно діста­ються у спадок, але і створюються. Тому для отримання і роз­витку конкурентних переваг важливий не стільки запас чинників на даний момент, скільки швидкість їх створення. Крім того, надлишок чинників призводить до їх певного мартнотратництва і може підірвати конкурентну перевагу, а їх відчутний дефіцит — спонукати до технологічного ресурсозаощадливого оновлення виробництва, що може привести до довготривалої конкурентної переваги.

Традиційно в економічній літературі виділяють чотири чин­ника виробництва: праця, земля, капітал та підприємницькі здібності. Проте дослідженням проблем глобальної конкуренції більш відповідає дещо інша класифікація:

• людські ресурси, що характеризуються кількістю, кваліфі­ кацією і вартістю робочої сили, а також тривалістю нормального робочого часу і трудовою етикою. Ці ресурси підрозділяються на численні категорії, оскільки для кожної галузі потрібен певний перелік конкретних категорій працівників;

• фізичні ресурси, що визначаються кількістю, якістю, дос­ тупністю і вартістю земельних ділянок, води, корисних копалин, лісових ресурсів, джерел електроенергії тощо. До них також можна віднести кліматичні умови, географічне положення і навіть часо­ вий пояс;

• ресурс знань як певна сукупність наукової, технічної і ко­ мерційної інформації, що впливає на виробничо-збутовий цикл. Цей запас зосереджений в університетах, дослідницьких органі­ заціях, банках даних, літературі тощо;

• грошові ресурси, що характеризуються кількістю і вартістю капіталу, який може бути направлений на фінансування про­ мисловості;

• інфраструктура, що включає транспортну систему, сис­ тему зв'язку, поштові послуги, переказ платежів між банками, систему охорони здоров'я тощо.

Якщо розглядати виникнення кластерів як історично обу­мовлений процес, то стає зрозумілим, що першопричиною на­родження та розвитку кластера на конкретній території стає на­явність одного чи декількох спеціалізованих факторів, насампе­ред природних ресурсів. Саме вони закладають фундамент висо-

Розділ 1

кої конкурентоспроможності національного товарного виробниц­тва на регіонально-світових ринках через формування як ціно­вих (собівартість), так і якісних (нецінових) конкурентних пере­ваг.

Чинники поділяються на основні і розвинені, загальні і спе­ціалізовані.

До основних відносяться природні ресурси, кліматичні умо­ви, географічне положення, некваліфікована робоча сила і т. п. їх одержує країна по спадку або при незначних капіталовкладен­нях. Вони не мають особливого значення для конкурентної пе­реваги країни, бо створена ними перевага нестійка. Роль основ­них чинників знижується через скорочення потреби в них або через їх збільшену доступність (зокрема в результаті переміщен­ня діяльності або закупівель за кордон). Ці чинники мають важ­ливе значення в видобувних галузях і в галузях, пов'язаних із сільським господарством.

До розвинених чинників відносяться сучасна інфраструкту­ра, висококваліфікована робоча сила тощо. Саме ці чинники мають найбільше значення, оскільки дозволяють досягти конку­рентної переваги вищого рівня.

По ступеню спеціалізації чинники підрозділяються на за­гальні, які можна застосовувати в багатьох галузях, і спеціалізо­вані. Спеціалізовані чинники утворюють соліднішу і довготрива­лу основу для конкурентної переваги, ніж загальні.

Також чинники розрізняються залежно від того, чи виник­ли вони природним способом або створені штучно. Всі чинни­ки, сприяючі досягненню конкурентних переваг вищого рівня, є штучними. Країни добиваються успіху в тих галузях, в яких їм найкращим чином вдається створювати та удосконалювати не­обхідні чинники.

Умови (параметри) попиту. Впливаючи на ефект масштабу, попит на внутрішньому і зовнішньому ринках визначає характер і швидкість впровадження інновацій. Він характеризується струк­турою, розмірами та темпами зростання, інтернаціоналізацією.

Фірми можуть досягти конкурентної переваги при наступ­них основних характеристиках структури попиту:

• значна частка внутрішнього попиту припадає на глобальні сегменти ринку;

• покупці (включаючи посередників) розбірливі і пред'яв­ ляють підвищені вимоги, що примушує фірми підвищувати стан­ дарти якості виготовлення продукції, обслуговування і спожи­ вацьких властивостей товарів;

Середовище формування стратегій розвитку

— потреба в країні базування виникає раніше, ніж в інших країнах.

Обсяг і характер зростання внутрішнього попиту дозволя­ють фірмам одержувати конкурентну перевагу якщо:

• є велика кількість незалежних покупців, що створює спри­ ятливішу обстановку для оновлення;

• внутрішній попит швидко росте, що стимулює інтенси­ фікацію капіталовкладень і швидкість оновлення.

Супутні та допоміжні галузі. За наявності конкурентоспро­можних галузей-постачальників можливі:

• ефективний і швидкий доступ до дорогих ресурсів, на­ приклад до устаткування або кваліфікованої робочої сили;

• координація постачальників на внутрішньому ринку;

— надання сприяння процесу нововведень. Національні фірми одержують найбільшу вигоду, якщо їх постачальники кон­ курентоспроможні на світовому ринку.

Наявність в країні конкурентоспроможних споріднених га­лузей частіш за все призводить до виникнення нових високороз-винених видів виробництва. Спорідненими називаються такі га­лузі, в яких фірми можуть здійснювати взаємодію між собою у сфері розвитку технологій, виробництва, маркетингу, сервісу тощо, а також галузі, що мають справу з комплементарними про­дуктами (наприклад комп'ютери і програмне забезпечення). За наявності в країні споріднених галузей промисловості, здатних конкурувати на світовому ринку, відкривається доступ до обміну інформацією і технічної взаємодії. Географічна близькість і куль­турна спорідненість обумовлюють активніший взаємообмін, ніж з іноземними фірмами.

Успіх на світовому ринку однієї галузі може спричинити за собою розвиток виробництва додаткових товарів і послуг. На­приклад, продаж американських комп'ютерів за кордоном призвів до підвищення попиту на американські периферійні пристрої, програмне забезпечення і до розвитку американських служб, що працюють з базами даних.

Стратегія, структура і суперництво фірм. Фірми створюють­ся, організовуються і управляються залежно від характеру кон­куренції на внутрішньому ринку, при цьому виробляються різні стратегії і цілі. Як вже зазначалося, при конкуренції на внутріш­ньому ринку створюються також переваги для національної га­лузі в цілому, а не тільки для окремих фірм. Конкуренти запози­чують один у одного прогресивні ідеї і розвивають їх, оскільки в межах однієї нації ідеї розповсюджуються швидше, ніж між різни-

Розділ 1

ми націями. Ці переваги посилюються при концентрації конку­рентів в одній географічній місцевості.

Динаміка міжнародної економіки, швидкість й інколи не-передбачуваність процесів, що відбуваються у її різних сферах (економічній, фінансовій, політичній, природно-екологічній, технологічній тощо), вимагають залучення до аналізу детермі­нант конкурентоспроможності роль випадку.

Випадок — це подія, яка має мало загального з умовами роз­витку в країні і на яку частіш за все не можуть впливати ні фірми, ні національні уряди. На думку М. Портера, до них відносяться: винахідництво; значні технологічні досягнення (біотехнологія, мікроелектроніка і ін.); різкі зміни цін на ресурси (нафтова кри­за); значні зміни на світових фінансових ринках або різке коли­вання обмінних курсів; різке підвищення зовнішнього або внут­рішнього попиту; політичні рішення зарубіжних урядів; війни.

Випадкові події важливі тому, що вони впливають на по­зиції конкуруючих фірм. В результаті цих подій можуть бути зве­дені нанівець переваги старих конкурентів і створений потенці­ал для нових фірм, які досягай достатнього рівня конкурентосп­роможності в нових умовах.

Зазначені чинники є необхідними передумовами активізації процесів кластеротворення. Дійсне ж народження кластера відбу­вається за фактом виникнення та інституціалізації відповідних вертикальних (покупець « продавець) та горизонтальних (загальні технології, спільні споживачі, інформаційні канали ) зв'язків й формування механізмів соконкуренції (співробіництво + конку­ренція) між його членами⁴. Залежно від цільових настанов уста­новлення цих відносин може відбуватися відповідно до наступ­них схем(стратегій):

• «територіальною» — свідоме створення або природне існу­ вання на певній території сприятливих умов для виробництва конкретного продукту (Силіконова долина у США);

• «латеральною»: у кластер об'єднуються підприємства різних галузей, що можуть забезпечити економію за рахунок ефекту масштабу, шо призводить до нових, інколи навіть непередбачу- ваних, продуктових та технологічних комбінацій (наприклад, мультимедійний кластер);

"Наприклад, у боротьбі за клієнта дві авіакомпанії є суперниками, а в угодах із авіабудівельним підприємством їм доцільно співробітнича­ти, оскільки замовити одну й ту ж модель літака значно вигідніше, ніж дві різні.

Середовище формування стратегій розвитку

• «технологічною»: сукупність галузей, що користуються однією і тією ж технологією (як, наприклад, біотехнологічний кластер);

• «товарно-виробничою» — співпартнерство виробників од­ нотипної продукції (текстильні кластери в Італії);

• «змішаною» — синтез двох чи декількох схем.

Не менш важливим є обрання загальної регіональної стра­тегії створення конкурентних переваг для вже сформованого клас­теру. Умовно можна виділити три варіанти (рис. 1.2).

Кластерні стратегії створення конкурентних переваг

Наздоганяючий розвиток

Піонерна

Традиційна

Економія на масштабах виробницт­ва, диверсифікація трудо- та капітало­місткої продукції

Модернізація запо­зичених технологій, диференціація, дивер­сифікація капітало- та наукомісткої продукції

Інноваційна

унікальність товару

та технології його

виготовлення

Рис. 1.2. Кластерні стратегії створення конкурентних переваг

Піонерна стратегія, або підхід «стовпової дороги» робить на­голос на нових технологіях, що дозволяють або виробляти нові унікальні товари, або продукувати традиційні з порівняно мен­шими витратами й надають країнам тимчасову перевагу в бо­ротьбі за експортні ринки. Підприємці-новатори протягом пев­ного часу володіють так званою «квазімонополією» і одержують додатковий прибуток, експортуючи новий товар. У результаті ж впровадження нововведень утворюється «технологічний розрив» між країнами, що володіють та не володіють новою технологією.

Традиційна стратегія, або підхід «путівця» (рос. - проселоч-ной дороги) дозволяє підтримувати конкурентоспроможність шляхом зниження виробничих витрат, головним чином за раху­нок масштабів виробництва та низької заробітної плати. Очікуєть­ся, що низькі витрати в цьому випадку будуть сприяти зростан­ню прибутку й дозволять виробникам продукції успішно конку­рувати із суперниками. Підприємства, з метою постійного зде­шевлення своєї продукції, змушені постійно шукати нові джере-

Розділ 1

ла дешевої робочої сили й не зацікавлені вносити інвестиції в розвиток конкретного регіону.

Стратегія наздоганяючого розвитку виходить із необхідності, по-перше, активного запозичення здобутків зарубіжного науко­во-технологічного потенціалу (насамперед технологій) через ліцензійний механізм й модернізації на їх основі виробничих потужностей індустріальних галузей, а по-друге, — опанування випуску наукоємної продукції, що випускається в країнах пост-індустріалізму й перебуває у фазі зрілості життєвого циклу то­варів. Вона точніше пояснює еволюцію країн, що розвиваються, де такий цикл починається з імпорту якогось продукту і надалі будується на суперництві з лідером. Стрижнем наздоганяючої модернізації (на відміну від піонерної, де новий технологічний устрій виникає на основі попереднього в результаті внутрішніх імпульсів до розвитку) є освоєння технологічних і економічних механізмів, вже створених країнами і фірмами — лідерами.

В умовах глобалізації еволюція кластера, проходить кілька стадій розвитку, що відображають певні площини його інтерна­ціоналізації.

З одного боку, залучення лідерів кластера в міжнародні еко­номічні відносини й їх проникнення на конкретні відбувається за схемою:

• Фаза 1. Розвиток у національному масштабі (експорт відсутній). Підприємства-лідери кластера в масштабі країни ви­ користовують, відповідно до обраної стратегії, всі свої можли­ вості, щоб одержати специфічні вигоди. На цьому етапі вони не зацікавлені виходом на закордонні ринки, особливо в тих випад­ ках, коли розмір внутрішнього ринку достатній.

• Фаза 2. Розширення експортної діяльності (експорт через торгових агентів та дочірні торговельні компанії). Підприємства досягають відповідного обсягу виробництва і для усунення про­ блеми реалізації прагнуть до розширення ринків збуту, почина­ ючи експортувати продукцію. Закордонна діяльність компанії набуває відносно самостійної форми та вступає у складну систе­ му взаємозалежностей з іншими видами її діяльності, підштов­ хує до якісних змін у зовнішньоекономічній діяльності у напрямку від експорту до закордонного виробництва. Відбувається певний поділ (відділення) діяльності на внутрішньому та зовнішньому ринках. Це знаходить відбиття у організаційній структурі ком­ панії та відбивається у набутті нею рис міжнародної корпорації.

■ Фаза 3. Виробництво за кордоном (дочірні виробничі ком­панії). Виробництво переноситься за межі країни, де відкрива-

Середовище формування стратегій розвитку

ються філії підприємств-лідерів. Вони розраховують на знижен­ня транспортних видатків і інші вигоди, надавані приймаючою країною, такі, як дешева робоча сила, доступність сировини, одер­жання дотацій тощо.

• Фаза 4. Інтернаціоналізація кластера. Підприємства-ліде-ри виходять на ринки декількох країн і прагнуть до консолідації всіх міжнародних операцій. Істотним є обмін кінцевими продук­тами і їхніми компонентами між закордонними філіями й мате­ринськими фірмами.

Саме на цій фазі компанії остаточно набувають статус транс­національних⁵ (міжнародних) корпорацій, яким притаманна ви­сока інтенсивність внутрішньо-корпоративної торгівлі та транс­ферів передових технологій, глобальна структура зайнятості та міжнародна мобільність менеджерів, відносна незалежність від країн базування та приймаючих країн. Зокрема, комісія ООН рекомендує визначати ТНК за наступними ознаками: річний оборот (або обсяг продажу) більш ніж 1 млрд дол.; наявність філій не менш як у 6 країнах світу; доля іноземних активів скла­дає 25—30% загальної вартості активів компанії; 1/5—1/3 всього обсягу обороту компанії відбувається за межами країни, тобто охоплює її зовнішні операції.

Міжнародні корпорації здійснюють свою діяльність за різни­ми організаційними формами:

• транснаціональні корпорації (ТНК), у створенні яких ви­ користовується капітал однієї країни;

• багатонаціональні корпорації (БНК), у створенні яких ви­ користовується капітал декількох країн;

• міжнародні корпоративні союзи (групи) — об'єднання про­ мислових, банківських та інших концернів для вирішення пев­ них економічних завдань у таких, галузях як електронна, елект­ ротехнічна, автомобільна, авіабудівна, інформаційна;

• глобальні корпорації, які здійснюють свою діяльність у більшості країн світу, наприклад, «Кока-кола», «Епсон», «Не- стле», «Дженерал моторе», «Дженерал електрик» .

В межах міжнародних компаній (у їх внутрішній структурі) домінує планомірність та перетворення конкуренції у внутріш-ньокорпоративне суперництво та співробітництво між їх підроз­ділами. Останні можуть бути юридично зареєстровані як:

Юскільки у переказі з англійської мови термін «transnational» може набувати різного значення, то у економічних виданнях будь-які типи міжнародних корпорацій як правило визначають як ТНК.

Розділ 1

• філії, що відкриваються у інших країнах (відносно країни базування головної компанії);

• дочірні компанії, коли головна компанія реєструє підприє­ мства з капіталом, у якому їй належить більш ніж 50%;

• спільні підприємства, в яких капітал головної компанії скла­ дає менш ніж 50%;

• змішані компанії, які реєструються за участю іноземних та місцевих підприємств і компаній різних форм власності.

• Фаза 5. Глобалізація кластера. Компанії—лідери прийма­ють рішення здійснювати глобалізацію всіх операцій з централі­зацією рішень щодо координації виробництва й розподілу.

Не викликає сумніву, що продуктивність і конкурентоспро­можність кластера як цілісності безпосередньо залежить від співпадіння стратегічних векторів розвитку самого кластера та його окремих складових (фірм, підприємств).

Конкурентні стратегії фірми

Загальна мета запропонованого до вашої уваги підручника та його спрямованість на стратегічні проблеми сучасної світо­вої економіки визначає можливість обійтися без історичного екскурсу в проблематику стратегічного менеджменту та марке­тингу і розпочати наш розгляд від моменту масового утворення глобальних міжнародних компаній і глобалізації бізнеса, тобто з 70-х pp. XX ст.

В цей період найбільшою популярністю користувалися дос­тупні, наочні схеми розподілу стратегічних ресурсів для багато­галузевих фірм. Вони були свідомо спрощені, щоб зменшити потреби інформації, скоротити час на збір даних і виявити пріо­ритети подальшого аналізу. Одна з таких схем - розроблена Бо-стонською консалтинговою групою матриця «зростання ринку/ частка ринку». Щоб розподіляти обмежені ресурси за допомо­гою даної матриці, керівництву компаній пропонувалося попе­редньо оцінити рентабельність і перспективність своїх виробни­чо-збутових відділень, які умовно підрозділялися на чотири типи: «зірки», «дійні корови», «знаки питання», «собаки».

Найбільш перспективні «зірки», що володіють великою ча­сткою швидко зростаючих ринків, здатні акумулювати значні ресурси й самі піклуватися про себе. Однак у разі, якщо їм зна­добляться додаткові кошти, їх необхідно надати, бо вкладений капітал матиме високу віддачу. Відбирати ж гроші в «зірок» не рекомендувалося, щоб не перешкодити їхньому розвитку й роз­витку компанії в цілому.

Середовище формування стратегій розвитку

«Дійні корови» мають міцні позиції, але на повільно зроста­ючих традиційних ринках. Вони є «форпостом» економічної ста­більності компанії й, певною мірою, її «донорами». У них можна забирати частину ресурсів для фінансування інших відділень, НДДКР, тобто для підкріплення загальної стратегії розвитку.

«Знаки питання» — це «проблемні» відділення, що контро­люють невеликі частки швидко зростаючих ринків. їм можуть знадобитися кошти для росту, але їхня перспектива неясна. У «собак» (інколи визначаються як «важкі діти»), що займають не­великі частки повільно зростаючих ринків, прибутки незначні або взагалі відсутні. Вони постійно «голодні» і «випрошують по­дачку». Подібні малоперспективні відділення рекомендується ліквідувати. Слід зазначити, що вказані рекомендації надаються безвідносно до географічної «архітектури» компанії та її філій.

В 80-ті pp. M. Портер піддав дану модель серйозній критиці, підкреслюючи, що ринкова частка компаній і зростання галузе­вого ринку — аж ніяк не єдині критерії рентабельності й перс­пективності. Оскільки будь-яка компанія стикається з появою нових суперників, спробами покупців збити ціни, а постачаль­ників — підвищити їх, а також із створенням і поширенням то-варів-замінників, всі учасники ринку зацікавлені в ослабленні конкуренції. Додатковим фактором, що впливає на вибір стра­тегії, є сфера конкуренції фірми. Існує альтернатива: або конку­рувати по «широкому фронту», або орієнтуватися на якійсь кон­кретний локальний сегмент ринка (так звана «вузька мета»). На­приклад, в автомобілебудуванні провідні американські та японські фірми випускають цілий спектр моделей різного класу, в той час як німецька фірма БМВ (BMW) спеціалізується на дорогих швид­кісних машинах вищого класу, а корейські фірми «Хюндай» та «Деу» — на машинах малогабаритного класу. Відповідно до мети та умов конкуренції М. Портер пропонував або мінімізувати ви­робничі витрати, або диференціювати продукт, або концентру­ватися на певному сегменті ринку. На його думку, всі стратегії створення стійких конкурентних переваг так чи інакше уклада­ються в чотири типові варіанти (рис. 1.3).

Вважаючи ці типові стратегії універсальними, життєздатни­ми й ефективними, М. Портер закликав менеджерів обирати тільки одну з них, щоб не розпорошувати ресурси. Для правильно­го вибору він рекомендував визначити ланцюжок створення фірмою споживчих цінностей, певну ланку якого варто зробити ключовою, тобто такою, що створює конкурентні переваги. Нею може бути виробнича діяльність, збут, обслуговування й т. д.

Розділ 1

		Стратегія отримання конкурентних переваг
		Менші витрати	Диференціація
Сфера конкуренції	Широка мета	Лідерство за рахунок економії на витратах виробництва	Диференціація
	Вузька мета	Концентрація на зниженні витрат	Сфокусована диференціація (сегментація)

Рис. 1.3. Типові стратегії фірми за М. Портером

Якщо фірми будь-якої галузі починають активно виходити на світовий ринок й конкурувати за споживача на зовнішніх рин­ках, то така галузь, за М. Портером, набуває статусу глобальної. Конкуруючі в ній фірми спираються на переваги, що отримують внаслідок їх діяльності у інших країнах, та комбінують їх з пере­вагами, досягнутими у країні базування на основі глобальної стра­тегії.

Глобальна стратегія фірми — це стратегія, при якій фірма продає свою продукцію в багатьох різних країнах, використову­ючи при цьому один підхід. її основними моментами є вирішен­ня питань: а) про геоекономічну конфігурацію компанії; б) ко­ординацію географічно розосереджених видів діяльності; в) мож­ливість та доцільність угоди про міжнародний альянс (коаліцію) з фірмами інших країн, що «працюють» в цій ж галузі (рис. 1.4).

Розуміючи, що головним недоліком «типового» стратегіч­ного планування є сподівання на незмінність ситуації протягом тривалого часу, М. Портер ввів у свою теорію конкуренції дина­мічний фактор. Він переконливо довів, що збереження конку­рентоспроможності фірми, особливо там, де початкова перевага була пов'язана із базовими (природними) факторами, в довгост­роковому періоді потребує постійного нагромадження конкурен­тних переваг через інноваційні процеси.

Деякі інновації створюють конкурентні переваги, породжу­ючи принципово нові сприятливі можливості на ринку або ж дозволяючи заповнити сегменти ринка, на які досі не звернули увагу конкуренти.

В 1995 p. M. Тресі й Ф. Вірсема, представники консалтин­гової фірми CSC Index, виступили із пропозицією, що нагадува­ла типові стратегії М. Портера. Вони радили кожній компанії ретельно проаналізувати, чим вона найбільш приваблива для споживача, і перетворити власну унікальну цінність у довгостро-

Середовище формування стратегій розвитку

Глобальна стратегія фірми

Геоекономічна конфігурація

Координація діяльності

Стратегічні альянси

• визначення країн, на території яких буде розгорнута діяльність фірми;

• розподіл видів еко­ номічної діяльності (керівництво, поста­ чання, виробництво, збут, післяпродажне обслуговування) між окремими країнами

• обмін інформацією;

• розподіл відпові­ дальності за прийнят­ тя рішень;

• погодження зусиль фірми щодо вирішен­ ня тактичних проб­ лем, реакції на конку­ рентні загрози, несприятливі рішення урядів приймаючих країн

• обгрунтування мети альянсу (доступ на нові ринки чи до нових технологій, спільний маркетинг, ефект масштабів, розподіл ризику, спільний тиск на конкурента, виконання вимог уряду тощо);

• вибір партнерів;

• визначення механізмів досягнення мети альянсу та контролю до дотриманням умов альянсу

Рис. 1.4. Складові глобальної стратегії фірми

кову стратегію (іншими словами, визначити свої сильні сторони й зміцнювати їх). Для цього фірмі рекомендувалося обрати одну із трьох «ціннісних дисциплін»: безупинно поліпшувати або ви­робничі процеси, або продукцію, або прийоми обслуговування клієнтів. Вибір повинен був бути максимально продуманим, іна­кше, затверджували автори концепції, фірма зіб'ється зі шляху й потерпить крах.

При показній простоті незручність даної концепції поляга­ла не тільки у вузькій спеціалізації на якійсь одній стратегії, але й у необхідності безпомилкового вибору, що в непередбаченому мінливому ринковому середовищі представляє складне завдан­ня. Однак головне полягало в тому, що М. Тресі й Ф. Вірсема, як і їхні попередники, розглядали конкуренцію як битву, у якій «пе­реможець одержує все».

Відповіддю на цей підхід стало більш широке розуміння дій компаній, у яких однаково важливі як конкуренція, так і співро­бітництво. Психолог Дж. Ф. Мур з Гарвардського університету розвив теорію підприємницьких екосистем.

Розділ 1

Він порівнював бізнес-середовище з екологічною системою, у якій мають місце не тільки боротьба, але й еволюція, співроб­ітництво й взаємозалежність. У бізнесі успіх фірми також зале­жить від навколишнього середовища, тому менеджерам потрібно думати про компанію як про елемент екосистеми, де зв'язані інтереси всіх учасників бізнесу й членів суспільства. Замість стра­тегії, націленої на створення однобічних переваг, фірмі потрібно стати чимось подібним до садівника або лісника, який вирощує й підтримує екосистему в цілому. У ній сполучаються вплив зов­нішнього середовища, конкуренція й еволюція, і цей феномен Дж. Ф. Мур назвав «коеволюцією».

При заснуванні компанії (створенні екосистеми) важливо знайти таку ринкову нішу, що не загальмує її зростання й відкриє значні збутові перспективи, і яка водночас є досить віддаленою від конкурентів. На стадії розширення екосистема зміцнюється за рахунок створення сприятливого оточення з дистриб'юторів, постачальників, споживачів, інших учасників бізнесу й одержує механізми виживання, якщо вдається перебороти погрозу аль­тернативних продавців. Третя стадія — боротьба за лідерство, де поряд з партнерами присутні конкуренти. Тоді закономірні зни­ження витрат, реструктуризація, субпідряд і т. п., а як головний важіль підтримки життєспроможності системи виступають інно­вації, привабливі для клієнтів і партнерів. Нарешті, четверта ста­дія — криза екосистеми через старіння, зіткнення з іншими підприємницькими структурами або несприятливу зміну середо­вища функціонування. В цих умовах можна спробувати ради­кально трансформувати компанію, вивчивши причини її занепа­ду й згуртувавши всі зацікавлені у виживанні сторони, але успіх не гарантований. Також було відзначено, що наведені рекомен­дації можуть бути адаптовані до будь-якої економічної екосисте­ми, незалежно від рівня (мікро-, мезо-, макро-, мега-) її функ­ціонування й розвитку.

Попередньо розглянуті підходи до конкуренції так чи іна­кше мають відношення до вже існуючого бізнесу або до реагу­вання на конкретний виклик з боку зовнішнього середовища. Між тим, наприкінці XX ст. у середині 90-х pp. формується й одразу набуває широкого розповсюдження точка зору, що у кон­куренції перемагатиме той, хто зможе формувати ринки майбут­нього й домінувати на них.

Новаторську концепцію розвитку конкурентних переваг фірми і галузі із прицілом на майбутнє першими запропонували Г. Хемел і К. Прахалад. Вони відзначили, що галузевих гігантів

Середовище формування стратегій розвитку

перемагають компанії, що відстають від них по фінансових мож­ливостях і мають порівняно незначні традиційні переваги у якості продукції або ефективності виробництва. Стабільні раніше га­лузі стрімко змінюють конфігурацію, зливаються й роздроблю­ються в міру появи нових продуктів («злиття» комп'ютерів і за­собів зв'язку, запису зображення на CD-диски й телебачення), а перспективність фірми визначається першістю не на сьо­годнішніх, а на майбутніх ринках. Такі ринки ще не існують, але їх необхідно представляти вже зараз і прагнути до їхнього фор­мування, на що може знадобитися п'ять, десять і більше років. М. Хемел і К. Прахалад назвали цю стратегію інтелектуальним лідерством.

Найважливішою умовою інтелектуального лідерства Г. Хе­мел і К. Прахалад назвали вміле використання «базових функц­іональних характеристик продукту» і «ключових компетенцій». Перше поняття означає потенційні можливості розвитку й ново­го використання вже існуючого продукту, друге — знання й умі­ння людей, які ширше їхніх посадових обов'язків. Якщо якийсь конкретний товар не користується попитом, ключові компетенції дозволять згенерувати інші пропозиції.

Стрижнева ідея даної концепції — бізнес, цей динамічний рух у майбутнє. М. Хемел і К. Прахалад заявили, що бути другим або третім у галузі далеко не так вигідно, як вважалося раніше. Вони спробували вказати шлях у лідери навіть невеликим ком­паніям, закликаючи перемагати «не ресурсами, а умінням», і пе­реконуючи, що володіння великою часткою сьогоднішнього ринку не є критерієм стратегічного успіху. Проаналізувавши фактори злету ряду провідних компаній (Microsoft, Motorola, Honda і ін.), науковці представили докази того, наскільки важливо не відволіка­тися на реструктуризацію й перебудову, а створювати ринки май­бутнього й домінувати на них.

Багатство й процвітання, стверджує Г. Хемел, можуть забез­печити лише принципово нові види бізнесу, нелінійні інновації й нестандартні рішення. Так, послуги по Інтернету зажадали нових організаційних форм і керування в режимі реального часу. Стратегічна гнучкість (здатність швидко змінити продукт, ка­нали розподілу тощо), безумовно, важлива, але й вона мало допомагає, коли мова йде про новий бізнес. Недостатньо спрог-нозувати, що може трапитися з компанією в майбутньому, не­обхідно проектувати майбутнє, тобто свідомо керувати ним. Для характеристики контурів майбутньої галузі в міру її створення М. Хемел і К. Прахалад, відмовившись від традиційного страте-

Розділ 1

гічного планування, ввели терміни «стратегічні наміри» і «стра­тегічна архітектура».

Призиваючи до революційної новизни, Г. Хемел разом з тим не заперечує значення деяких традиційних факторів конкурен­тоспроможності. Так, для перетворення інноваційного портфеля в глобальну стратегію, як і раніше важливий розмір фірми для використання ефекту масштабу; вигоди від асортиментів і галу­зевої стандартизації (наприклад, навколо операційної системи Windows, розробленої компанією Microsoft, вибудовуються сотні невеликих інновацій у всій галузі програмного забезпечення); ключові компетенції; цінність торговельної марки; споживчі ак­тиви. Все це дозволяє перетворити портфельні інновації й роз­різнені проекти в завершену гнучку нелінійну стратегію.

Дана концепція не уникла критики. Зокрема, її опоненти вважали, що поки фірма, відірвавшись від конкретних економі­чних реалій, марить про стратегічну архітектуру майбутнього, вона ризикує загубити сьогоднішні переваги. Крім того, залишається відкритим питання, що очікує тих, хто не збирається або не може стати чемпіоном.

Однак саме останні обставини визначають значення кон­цепцій інтелектуального лідерства та постійної революційної інноваційності для становлення стратегічних конкурентних пе­реваг компаній, що утворюють ядро кластера, й дійсно претен­дують на лідерство у високотехнологічних галузях і глобально­му бізнесі. Значна ж кількість супутніх та підтримуючих ком­паній, серед яких, як правило, переважають малі й середні підприємства, у конкурентній боротьбі можуть ефективно по­єднувати традиційні підходи до створення конкурентних пере­ваг із поступовим оновленням асортименту і вдосконаленням продукції, впровадженням ресурсозаощадливих та більш про­дуктивних технологій.

З точки зору глобальних стратегій ведення бізнесу також знач­ний інтерес представляє модель життєвого циклу галузі ADL/LC, розроблена Артуром Д. Литтлом. Основною ідеєю цієї моделі було визначення стратегії розвитку компанії, виходячи з двох обста­вин: стадії життєвого циклу виробництва та конкурентної по­зиції певного виду бізнесу (домінуючої, сильної, сприятливої, міцної чи слабкої).

За своєю структурою модель ADL/CL — це матриця розмір­ністю 5x4, де всі види бізнесу організації розташовані у відпові­дності зі стадіями життєвого циклу галузі і їхніх конкурентних позицій.

Середовище формування стратегій розвитку

Кожна клітка вказує можливості «специфічного вибору», а також на ряд «конкретних стратегій», які можуть бути застосо­вані в цьому випадку для даного виду бізнесу.

Артур Д. Літтл визначив такі можливі конкретні стратегії: А Зворотна інтеграція (згортання бізнесу за кордоном

та переорієнтації його виключно на внутрішній ринок В Розвиток бізнесу (торгівлі) за кордоном С Розвиток виробничих потужностей за кордоном D Раціоналізація системи збуту Е Нарощування виробничих потужностей взагалі (безвідносно

до території діяльності фірми) F Експорт тієї ж продукції G Пряма виробнича інтеграція Н Невпевненість

І Початкова стадія розвитку ринку J Ліцензування товарів за кордоном

К Повна раціоналізація (вдосконалення сортаменту та технологій) L Проникнення на ринок

М Націоналізація (повне охоплення внутрішнього) ринку N Методи й функції ефективності О Нові продукти/нові ринки Р Нові продукти/ті ж ринки

Q Раціоналізація (вдосконалення якості) продукції R Раціоналізація асортименту продукції S Суто виживання Т Ті ж продукти/нові ринки U Ті ж продукти/ті ж ринки V Ефективна технологія

W Традиційна ефективність — зниження вартості X Відмова від виробництва

За вказаних вихідних умов матриця ADL/LC виглядатиме таким чином (табл. 1.1).

Одним із найважливіших чинників ефективності та прибут­ковості фірм і галузей є бізнес- та макро- середовище, в якому вони функціонують і розвиваються. У формуванні останнього безпосередню участь бере держава.

Макроекономічні стратегії конкурентоспроможності

На початку XXI ст. з боку політичних лідерів і економістів багатьох країн спостерігається визнання необхідності посилення ролі держави в забезпеченні передумов довгострокового еконо­мічного зростання, підтримці соціальної стабільності й підви-

Матриця ADL/LC

Таблиця 1.1

Розділ 1

	Конкурентні позиції фірми
	Провідна	Сильна	Помітна	Міцна	Слабка
	(домінуюча)		(сприятлива)
	Стратегія швидкого	Поліпшення позиції	Формування (пошук)	Доказ життє-	Наздоганяюча стратегія	«
	зростання	(E,I,L) або стрімке	власної ринкової	спроможності.	(D,E,L,M, P,Q, R), якщо	X X
	(B.C,G,L,N,O.P,T) або	зростання (В.СЕ.	ніші та її швидке	пошук власної	не вдалася - вихід з
	стратегія утримання	GX.N. O,P,T,V)	зростання (В,С,Е,	ніші (G,L,T)	ринку (D.M.Q,R,W, X)
	позиції через початок		G.L.N, O.P.T.V)			І
	нового бізнесу (E.I.L)
ft	Стратегія утримання	Досягнення лідерства	Поліпшення позиції	Встигнути	Пошук власної ніші та її	к
с;	позиції та стратегія	в ціноутворенні	через лідерство в	захопити частку	розширення	І
L_	досягнення лідерства	(A.CN.U, V.W). стрім-	ціноутворенні	ринку (D.E.	(D,M,O,P.Q,R.U), якщо	Б
	в ціноутворенні	ке зростання (В,СЕ.	(A.CN.U. V.W)	L.M,P,Q,R)	не вдалося - вихід (X)	о а.
rr	(AX'.N.U. V,W)	G,L,N, O,P,T,V)				го
s	Стратегія утримання	Стратегія утримання	Зростання (А,В, С, F,	Стратегія утри-	Розширення ніші (D. L,
о CD	позиції (A,C.N,U,	позиції (A,C.N,U,	G. J, N. Р, Т,і!)та	мання позиції	Q.R.V.W) та оновлення	А
E	V,W) та стратегія	V.W) та стратегія	захист власної ніші	(CD.N.Q.U).	сортаменту й технологій	о
щ	зростання	зростання виробницт-	(A.I,G,M,R.T)	поетапний вихід з	(D. М. 0. Р, Q. R. U),	D-
	виробництва (А,В, С,	ва (А,В, С, F, G..1, N,		ринка	поетапний вихід з ринка
1	F, G, J. N, P, T.U)	Р. Т, U)		(D,M,Q,R.W)	(D,M,Q,R,W,X)
u	Стратегія утримання	Стратегія утримання	Експлуатація ринко-	Поетапний вихід	Вихід з ринка (X)	І
	позицій (A,C.N,U,	позицій (A,C.N,U,	вої ніші	3 ринка		с Б
	V.W)	V,W) та комплексне	(B.C,L,N,P,U,V),	(D,M,Q,R,W, X)		X й
		удосконалення	утримання її
		виробництва та збуту	(CD.N.Q.U),			іст
		(D.H.K, M,Q,R,V,W)"	поетапний вихід з			Q. я
			ринка {D,M,Q,R,W,X)

Середовище формування стратегій розвитку

щенні конкурентоспроможності національної економіки. Необхі­дним моментом вирішення цього завдання є створення сприятли­вих умов для формування, функціонування і розвитку нових ви­сокоефективних виробничих інтегрованих сітьових структур.

Логічним є питання, навіщо державі втручатися у процеси кластеротворення, чи не раціональніше було б довірити їх про­ходження глобальному ринковому механізму та «природному» економічному відбору? Весь досвід світової економічної прак­тики, починаючи із другої половини XX ст., надає на нього відповідь: ні.

XX ст. вивело людство на нову орбіту й надало всій системі життя на планеті новий технологічно-інформаційний потенціал, що прискорило глобалізацію людського співіснування, а також підвищило взаємозалежність окремих країн від зовнішнього світу на тлі процесів ліквідації кордонів. Глобалізація у світі ініціюється найбільш розвиненими країнами і виглядає як глобалізація для «вибраних», що є дискримінацією геоекономічної периферії.

У «глобальне співробітництво» інші країни потрапляють за критерієм їх відповідності потребам високорозвинутих економік. Для останніх цікавими аспектами є дешевизна робочої сили, особ­ливо кваліфікованої, наявність дефіцитної сировини, можливість розміщувати «брудні» виробництва. Тобто, із виходом будь-якої країни на світовий ринок розпочинається підгонка її структури до структури інтегрованого ринка в цілому⁶.

Протидіяти такій ситуації можливо лише за умов розробки й послідовної реалізації національної стратегії розвитку, яка виз­начається особливостями соціально-економічної системи країни та охоплює (як явно, так і неявно) певний набір довгострокових цілей економічної політики держави. Ця стратегія певним чи­ном сполучає коротко-, середньо- та довгострокові цілі й інтере­си економічних суб'єктів, взаємодію різних сфер суспільного життя країни, враховує особливості та параметри наявного і май­бутнього економічного середовища. Ефективність національної

Таким чином, якщо віддати коригування структури національної економіки «невидимій руці» ринку — результатом, з найбільшим ступе­нем вірогідності, буде загальне структурне спрощення, занепад високо-технологічних галузей, посилення сировинної спрямованості промис­лового виробництва. Це позбавить країну можливості стати рівноправ­ним учасником і партнером у глобальному підприємництві і залишить для неї тільки ролі споживача кінцевої продукції, постачальника деше­вої сировини і робочої сили, звалища екологічно брудних технологій і виробництв.

Розділ 1

стратегії розвитку визначається її ступенем загальної інтегратив­ної потужності, можливістю об'єднати національну спільноту за­ради досягнення визначених цілей і завдань.

Успішне досягнення стратегічних цільових настанов потре­бує активної економічної позиції держави, насамперед у сфері захисту її національних інтересів і економічної безпеки країни.

Відповідні заходи держави умовно можна класифікувати за наступними напрямками:

• встановлення законодавчих, конкурентних, фінансово- податкових, грошово-кредитних параметрів макроекономічного середовища, що визначають засади розвитку підприємництва взагалі;

• визначення напрямків спеціалізації національної економ­ іки та її регіонів в міжнародному розподілі праці;

• прямий та опосередкований стимулюючий вплив на сис­ тему факторів конкурентоспроможності згідно обраних націо­ нально-регіональних пріоритетів;

• розробка й реалізація довгострокових індикативних планів та цільових програм структурної, промислової та інвестиційної політики;

• активна інноваційна політика, зокрема фінансування на­ укових проектів, безпосередньо пов'язаних із системою націо­ нальних пріоритетів;

• розробка і підтримка спеціальних проектів кластеризації, у т. ч. формування ідеології доцільності колективних дій в різних сферах економіки;

• визначення та підтримка оптимального рівня протекціон­ ізму щодо національного виробництва, оптимізація зовнішньое­ кономічних відносин з метою максимізації виграшу від міграції факторів виробництва

— лобіювання інтересів вітчизняних товаровиробників на зовнішніх ринках, у т. ч. через участь в інтеграційних утвореннях та підписання дво- й багатосторонніх угод.

Існуюча в економічній системі будь-якого рівня (мікро, мезо-, макро-, мега-) суперечність між необмеженими зростаю­чими потребами та обмеженими ресурсами визначає стрижень державної політики кластеризації — селективний підхід (таргету-вання).

Таргетування (від англ. target — ціль, мішень) — концентрація матеріальних, трудових, фінансово-кредитних ресурсів на окре­мих пріоритетних напрямках соціально-економічного розвитку та на об'єктах (галузях, підприємствах), підвищення ефектив-

Середовище формування стратегій розвитку

ності функціонування яких сприяє підвищенню ефективності та конкурентоспроможності національної економіки в цілому.

Відбір галузей — «локомотивів зростання» відбувається з ог­ляду на поточну макроекономічну ситуацію, позиції країни на зовнішніх ресурсно-товарних ринках, перспективи міжнародно­го співробітництва та торговельно-виробничої інтеграції, загаль­ну стратегію економічного розвитку.

Для відкритої національної економіки в залежності від кон­кретних соціально-економічних умов та часового діапазону ак­туальною може бути одна із трьох стратегій:

• тактична стратегія виживання ( подолання кризи й деп­ ресії);

• середньострокова стратегія стабілізації (створення відтво- рювальних контурів, що є інноваційно самодостатніми та відносно незалежними від зовнішнього попиту й імпортованих ресурсно- товарних потоків);

• довгострокова стратегія розвитку (поєднання сталої внут­ рішньої економічної динаміки з торговою, інвестиційною та виробничою експансією на зовнішні ринки), або певний варіант їх поєднання, коли досягнення тактичних короткострокових цілей сприяє досягненню середньострокових, що, в свою чергу, забез­ печує реалізацію довгострокової стратегії.

Кожна з наведених стратегій передбачає конкретний варі­ант інтеграції у світову економіку, тип економічного зростання, та чітко визначені пріоритети розвитку (рис. 1.5).

Конкретизація кластерних центрів, притаманних кожному виду зростання, відбувається також з урахуванням національної специфіки. Серед основних чинників відбору: місце країни у міжнародному розподілі праці, її конкурентні переваги; експор­тний потенціал галузі; перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; рівень залежності галузі від імпорту си­ровини і обладнання; стадія життєвого циклу галузі; додана вартість, створена на одного зайнятого в галузі тощо.

На наступному етапі, відповідно до обраних галузевих пріо­ритетів, держава, з одного боку, починає здійснювати стимулю­ючий вплив на фактори конкурентоспроможності, підвищувати їх якість та ефективність, посилювати мотивацію до підприєм­ницької діяльності, сумлінної конкуренції і продуктивної праці. З іншого боку, державні інституції, постають як каталізатор пев­них конкретних проектів.

Не менш важливим є зовнішньоекономічний аспект діяль­ності держави, пов'язаний із захистом інтересів національного

Розділ 1

Національна економіка

Стратегії

Виживання (подолання кризи)

Стабілізація

Розвиток

Імпортозамі-щуючий

Експорторозши-рюючий

Постіндустрі-альний

Варіант «включення» в світову економіку

Рівноправний партнер у глобаль­ ному виробничому процесі

Аграрна чи

індустріальна

периферія

Інноваційний лідер

Відбір пріоритетних галузей - кластерних центрів

Наукоємні високо-технологічні галузі, сфера послуг (насамперед, інформаційних, телекомунікаційних, фінансових)

Ресурсоємні «брудні»

видобувні та базові

галузі, трудоємний

аграрно-промисловий

сектор, харчова

промисловість

Галузі з виробництва кінцевої продукції; споживчий сектор

сфера матеріальних послуг, галузі, що визначають НТП

■ створення макропередумов конкурентоспроможності; • політика кластеризації тощо

Рис. 1.5. Стратегії національної економіки та відповідні типи економічного зростання

товаровиробництва на внутрішньому та зовнішньому ринках. Ос­кільки мірилом розвитку національної економіки є конкурентос­проможність вітчизняних виробників на світовому ринку й участь у міжнародному поділі праці, то проблема створення національ­них конкурентних переваг нерозривно пов'язана з вибором між протекціоністським захистом внутрішнього ринку від зростаючої міжнародної конкуренції або лібералізацією зовнішньої торгівлі.

Середовище формування стратегій розвитку

Інший аспект зовнішньоекономічної діяльності держави — це формування та реалізація інтеграційних стратегій, що визнача­ють характер міждержавних та наддержавних взаємовідносин й відповідні «правила гри» для підприємницьких структур країн-учасниць.

Не викликає сумніву, що для визначення перспектив міжна­родної економічної інтеграції будь-якої країни істотне значення має оцінка її економічного потенціалу, оскільки успішна реалі­зація інтеграційної стратегії в її найвищих стадіях (економічний та політичний союз) потребує дотримання умов «технолого-еко-номічної сумісності» країн, що інтегруються.

ВПРАВИ

Вправа 1. Для кожного положення, що наводиться далі, знайдіть відповідний термін або поняття.

1. Економіка, ключові елементи якої мають інституційну, організаційну і технологічну можливість працювати як єдине ціле у реальному часі в планетарному масштабі.

2. Сукупність галузей, що функціонують на основі однієї і тієї ж технології.

3. Стратегія, при якій фірма продає свою продукцію на рин­ ках багатьох різних країн, використовуючи при цьому однаковий підхід.

4. Отримання конкурентних переваг внаслідок економії на масштабах виробництва, диверсифікації трудо- та капіталоємної продукції.

5. Кластер, центром якого є певне ключове підприємство чи науково-дослідницький заклад, й підприємства-сателіти займа­ ють місця, відповідні до їх позиції у загальному технологічному ланцюзі, на орбітах коло нього.

6. Впровадження нових технологій, що дозволяють або ви­ робляти нові унікальні товари, або продукувати традиційні з по­ рівняно меншими витратами.

7. Запозичення здобутків зарубіжного науково-технологіч­ ного потенціалу через ліцензійний механізм й модернізація на їх основі виробничих потужностей індустріальних галузей; опану­ вання випуску наукоємної продукції, що випускається в країнах постіндустріалізму й перебуває на фазі зрілості життєвого циклу товарів.

8. Здатність вітчизняної продукції перемагати у боротьбі за споживача на внутрішньому та зовнішньому ринках внаслідок

Розділ 1

оптимізації співвідношення «якість—сервіс—ціна» порівняно із зарубіжними аналогами, або внаслідок її природно-ресурсної чи інноваційної унікальності.

9. Одна із форм об'єднання та взаємодії географічно лока­ лізованих, пов'язаних між собою взаємодоповнюючих під­ приємств і організацій, що кооперуються з метою взаємної підтримки і координації дій.

10. Вихід економічної діяльності за географічні державні кордони або ж об'єднання зусиль декількох суб'єктів світової економіки чи політики навколо загальних для них завдань, цілей, видів діяльності.

Терміни і поняття:

І нтернаціонал ізація

Глобальна економіка

Конкурентоспроможність

Кластер

Технологічний кластер

Фокусний («зіркоподібний») кластер

Глобальна стратегія фірми

Піонерна стратегія розвитку

Традиційна стратегія розвитку

Стратегія наздоганяючого розвитку

Вправа 2. Знайдіть єдино правильну відповідь.

1. Розвиток світової економіки вийшов на стадію глобалізації:

а) у 50-ті pp. XX ст.;

б) 70-ті pp. XX ст.;

в) 80-ті pp. XX ст.;

г) 90-ті pp. XX ст.

2. Провідним чинником глобалізації:

а) є транснаціоналізація;

б) економічна лібералізація;

в) НТП та інформаційна революція;

г) глобальна ринкова ідеологія;

д) формування міжнародних «однорідних» засобів масової культури, мистецтва, інформації.

3. Серед функціональних складових глобальної економіки немає:

а) міжнародної торгівлі;

б) транснаціональних корпорацій;

в) міжнародної науково-технічної сфери;

Середовище формування стратегій розвитку

г) міжнародного виробництва;

д) міжнародної валютно-фінансової сфери.

4. Автором кластерної теорії конкурентоспроможності є:

а) А. Сміт;

б) А. Маршалл;

в) Ф. Перру;

г) В. Леонтьєв;

д) М. Портер.

5. Конкурентоспроможність країни в глобальній економіці пе­ реважно визначається:

а) надлишком природних ресурсів;

б) ефективним державним втручанням в економіку;

в) комплексною продуктивністю факторів виробництва та його ефективністю;

г) низькою ставкою банківського відсотка та низькими по­ датками;

д) дешевим рівнем оплати праці в експортоорієнтованих га­ лузях.

6. Який елемент відсутній у «діаманті» Портера:

а) рушійні сили виробництва;

б) супутні та допоміжні галузі;

в) ефект масштабів у виробництві;

г) умови внутрішнього та зовнішнього попиту;

д) фірмова стратегія, структура, суперництво.

7. До основних чинників конкурентоспроможності країни не відносяться:

а) кліматичні умови;

б) некваліфікована робоча сила;

в) географічне положення;

г) природні ресурси;

д) інформаційна інфраструктура.

8. Розвиненим чинником конкурентоспроможності:

а) є кліматичні умови;

б) висококваліфікована робоча сила;

в) географічне положення;

г) природні ресурси;

д) транспортна інфраструктура.

9. Центром кластера, як правило:

а) є постачальники сировини, матеріалів тощо;

б) фінансово-кредитні структури;

Розділ 1

в) торговельно-посередницькі структури;

г) виробники кінцевої продукції та послуг;

д) науково-дослідні заклади; є) державні інститути влади.

10. Силіконова долина у США є типовим прикладом:

а) технологічного кластера;

б) латерального кластера;

в) територіального кластера;

г) товарно-виробничого кластера;

д) змішаного кластера.

//. Італійська індустрія дизайну і моди є типовим прикладом:

а) технологічного кластера;

б) латерального кластера;

в) територіального кластера;

г) товарно-виробничого кластера;

д) змішаного кластера.

12 Фармакологічна індустрія Швейцарії є типовим прикладом:

а) технологічного кластера;

б) латерального кластера;

в) територіального кластера;

г) товарно-виробничого кластера;

д) змішаного кластера.

13. Традиційна стратегія створення конкурентних переваг спи­ рається:

а) на випадок;

б) інноваційну унікальність товару та нові технології;

в) економію на масштабах виробництва;

г) модернізацію запозичених технологій.

14. Серед складових глобальної стратегії фірми немає:

а) геоекономічної конфігурації;

б) координації діяльності;

в) альянсів;

г) системи обліку та контролю.

/5. Визначення стратегії розвитку компанії, виходячи із стадії життєвого циклу виробництва та конкурентної позиції певного виду бізнесу, є змістом моделі:

а) підприємницьких екосистем;

б) життєвого циклу галузі ADL/LC;

в) інтелектуального лідерства;

г) соконкуренції;

д) «Бостонської матриці».

Середовище формування стратегій розвитку

Вправа 3. Визначте, яке з положень правильне, а яке помилко­ве.

1. Наслідки глобалізації носять багатоаспектний та супереч­ ливий характер.

2. Головними діючими особами глобальної економіки є транснаціональні корпорації (ТНК), багатонаціональні компанії (БНК), міждержавні корпоративні союзи тощо.

3. При дослідженнях проблем глобальної конкуренції спи­ раються на традиційну класифікацію факторів виробництва (пра­ ця, земля, капітал, підприємницькі здібності).

4. Розвинені чинники конкурентоспроможності мають важ­ ливе значення у видобувних галузях і в галузях, пов'язаних із сільським господарством.

5. Збереження конкурентоспроможності фірми в довгостро­ ковому періоді потребує постійного нагромадження конкурент­ них переваг через інноваційні процеси.

6. Перші кластери з'явилися у 50-ті роки XX ст.

7. Наявність внутрішньої конкуренції відрізняє кластерні структури від фінансових груп та транснаціональних компаній.

8. Провідним суб'єктом кластероутворення завжди є держава.

9. Структура кластера постійно змінюється.

10. Позитивні ефекти функціонування кластерів розподіля­ ються між мікро-, мезо- та макро- рівнями економічної системи.

Варіативність сучасних макроекономічних політик

1. Національний доход і міжнародний обмін товарами.

2. Відображення результативності міжнародних операцій у платіжному балансі.

3. Вплив міжнародної економічної інтеграції на національну валюту.

4. Зв'язок платіжного балансу, курсу валюти та обсягів ви­ робництва і споживання в країні.

5. Теоретичні моделі відкритої економіки.

Сучасний світ увійшов у XXI ст. бурхливими процесами, пов'язаними з глобалізацією економічних відносин. Активна участь країн у міжнародному поділі праці та інтеграційних про­цесах, розгалужена система світо-господарських зв'язків, шо відображає міжнародний рух товарів, послуг, капіталів і робочої сили, виступає сьогодні вагомим фактором економічного про­гресу. У сучасних умовах стає очевидним, що самостійно вироб­ляти всі види товарів, точно так, як і створювати і удосконалю­вати всі типи факторів виробництва, не під силу жодній, навіть самій багатій і крупній, країні.

Здійснення країнами міжнародних операцій означає освоє­ння нових ринків, розширення ємності світового ринку. Це доз­воляє отримати доступ до необхідних товарів і послуг, нових тех­нологій, досягнень науки і культури, фінансових джерел. Все це, разом взяте, відкриває широкі можливості для економії суспіль­но-необхідного часу і факторів виробництва, приводить до підви­щення суспільного добробуту в масштабах світової економіки. Отже, формування міжнародної економіки є тим механізмом, який здатний забезпечити найбільш оптимальне використання ресурсів і створення максимально можливого обсягу товарів і послуг для кожної окремої країни.

Однак для того, щоб використати позитивний ефект міжна­родного поділу праці і економічної інтеграції, країна має прово­дити досить виважену економічну політику і враховувати той факт, що ті закономірності, які діють на національному рівні, модифі-

Варіативність сучасних макроекономічних політик

куються у міжнародній економіці. Відкрита економіка, в основу якої покладено вільний зустрічний рух товарів і послуг, капі­талів, робочої сили, підприємницьких ідей із країни в країну, має і дещо інший механізм взаємодії макроекономічних показ­ників на міжнародному рівні. Розглянемо їх більш детально.

2.1. НАЦІОНАЛЬНИЙ ДОХОД І МІЖНАРОДНИЙ ОБМІН ТОВАРАМИ

Участь країни у зовнішній торгівлі визначається тими виго­дами, які вона отримує у результаті її здійснення. Тому для більшості країн світу характерно проведення експортно-імпорт­них операцій.

Продукція країни, яка реалізується за кордоном, називається експортом. Економічна ефективність експорту визначається тим, що країна вивозить на зовнішній ринок ті товари і ті послуги, витрати виробництва яких нижчі за світові. Розмір вигоди від здійснення експортних операцій для країни залежить від співвідно­шення національної та інтернаціональної вартості благ, від про­дуктивності праці у країнах, що беруть участь у міжнародному обігу даних благ, а також від умов торгівлі і валютного курсу.

Умови торгівлі характеризуються співвідношенням індексу експортних цін для всіх товарів, що експортуються, і індексу імпортних цін для всіх товарів, що імпортуються:

де Т — умови торгівлі;

Р_х — індекс експортних цін;

Р_м — індекс імпортних цін.

Якщо експортні ціни зростають по відношенню до імпорт­них, то у національних виробників з'являються стимули більше продукції вивозити за кордон і, таким чином, при даному обсязі імпорту збільшувати реальний національний дохід. Щодо впли­ву національного доходу на обсяги експорту, то реальна дійсність не дає достатнього фактичного матеріалу для підтвердження цієї теоретичної гіпотези. Тому у більшості моделей відкритої еконо­міки припускається, що обсяг експорту зовсім не залежить від величини національного доходу. А раз так, то функцію експорту окремої країни можна представити у вигляді:

де X — експорт;

Х_о — автономний експорт;

Розділ 2

Х_м — гранична схильність до експорту, що відображає зміну обсягу експорту у залежності від умов торгівлі (7) і валютного курсу (є).

При імпорті — продажу іноземної продукції на національно­му ринку — країна здійснює придбання товарів, виробляти які у даний період їй економічно невигідно. Тобто, країна купує блага з меншими витратами, ніж реальна вартість їх виробництва у середині країни. При визначенні економічної ефективності зов­нішньої торгівлі підраховується той економічний виграш, який отримує дана країна внаслідок досить швидкого задоволення своїх потреб у певних товарах за рахунок імпорту і вилучення ресурсів, які необхідні для виробництва подібних товарів у країні.

На відміну від експорту, імпорт знаходиться у досить тісно­му взаємозв'язку з національним доходом. По-перше, імпортна продукція може використовуватись країною у якості проміжного продукту або сировини при виготовленні товарів, які створюють національний продукт, і, по-друге, зростання національного до­ходу країни призводить до зростання витрат на імпортні товари і послуги. Розглянемо останню закономірність більш детально.

Якщо національний дохід країни зростає, то економічні су­б'єкти за інших рівних умов збільшують як свої заощадження, так і споживчі витрати. І чим більше споживачі витрачають на споживання, тим більшою є та частка доходу, яка направляється на придбання продукції, виробленої за кордоном.

Отже, для споживачів є характерним збільшувати разом із зростанням доходу ту його частку, яка витрачається на імпорт, а її кількісне значення виражає так звана гранична схильність до імпорту (МРМ). Остання є величиною, яка показує на скільки одиниць зміняться імпортні витрати (AM) при отриманні додат­кової одиниці доходу (АУ):

Оскільки дохід витрачається не тільки на імпорт, а й на збе­реження і на споживання внутрішніх товарів, то зростання дохо­ду на одиницю призводить до зростання імпорту на величину, значно меншу за одиницю, тобто:

Різниця між експортом країни і її імпортом називається чис­тим експортом (NX). Даний показник відображається у торговель­ному балансі країни і характеризує наслідки її діяльності у міжна-

Варіативність сучасних макроекономічних політик

родній торгівлі. Якщо країна за певний проміжок часу здійснила більше експортних операцій, ніж імпортних, то вона має пози­тивне сальдо торгового балансу і зростання національного дохо­ду завдяки участі у зовнішній торгівлі. Перевага імпорту над ек­спортом розглядається як «витік» доходу, в результаті чого фор­мується від'ємне сальдо торговельного балансу.

В цілому сальдо торговельного балансу залежить від дії ряду факторів, основними з яких є умови торгівлі, валютний курс, зміна національного доходу у країні і за кордоном. Покращення умов торгівлі приводить до зростання експорту і формування позитивного сальдо торговельного балансу. У даному напрямку діє і підвищення курсу валюти, оскільки приводить до переміщен­ня внутрішнього попиту з товарів зарубіжного виробництва на вітчизняні. Зростання доходу у даній країні збільшує споживан­ня імпортної продукції і, отже, погіршує торговельний баланс. Підвищення національного доходу за кордоном за інших рівних умов покращує торговельний баланс. Всі ці взаємозалежності будуть розглянуті більш детально у наступних розділах, так як для пояснення вимагають введення до аналізу нових змінних. У першому наближенні ми можемо представити графічну модель чистого експорту у вигляді, зображеному на рис. 2.1.

Рис. 2.1. Графік чистого експорту

Крива чистого експорту, яка представлена на рисунку, має від'ємний нахил, оскільки зростання доходу приводить до збільшення імпорту. Низький рівень національного доходу в країні сприяє досягненню позитивного сальдо торгового балансу, так як споживання імпортних товарів за таких умов буде незначним. Разом із збільшенням доходу зростають витрати на імпортні то­вари. У певний момент чистий експорт дорівнює нулю, а потім сальдо торгового балансу стає від'ємним.

Розділ 2