Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Ключові слова

.doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
22.03.2015
Размер:
122.37 Кб
Скачать

Ключові слова: організаційно-управлінський потенціал, наукоємність економіки, нормативно-правове регулювання інноваційної діяльності.

Актуальність. Ключовим фактором досягнення високого рівня конкурентоспроможності підприємства є гнучка та ефективна система управління, що швидко та якісно адаптується до динамічних змін зовнішнього середовища.

Високий рівень конкуренції, динамічні зміни кон’юнктури ринку та складність прогнозування її динаміки змушують керівників підприємств шукати нові підходи до розвитку організації та досягнення конкурентних переваг, використовувати сучасні методи управління, вдосконалювати роботу з персоналом тощо. У зв’язку з цим посилюється потреба впровадження управлінських інновацій як головного чинника організаційного розвитку організації.

В сучасних умовах господарювання динамічним розвитком характеризується не лише зовнішнє, а й внутрішнє середовище організації. Зокрема, методи менеджменту, принципи прийняття управлінських рішень, організаційна структура, система стратегічного планування, комунікації потребують періодичних змін та удосконалення.

Постійне зростання конкуренції, підвищення вимог споживачів, стрімкий розвиток науково-технічного прогресу змушують менеджерів та власників підприємств шукати нові шляхи вирішення проблем та досягнення конкурентних переваг, використовувати сучасні методи управління, вдосконалювати роботу з персоналом тощо. У зв’язку з цим посилюється потреба впровадження управлінських інновацій як головного чинника розвитку підприємства.

Актуальність управлінських інновацій суттєво зростає під час кризового чи перехідного періоду. В умовах сприятливої економічної ситуації недоліки в системі управління, недосконала маркетингова діяльність, проблеми організації та мотивації персоналу дозволяють підприємству функціонувати на певному рівні. Однак у період загострення кризових процесів слабкі сторони стають критичними для діяльності організації. І навпаки, дієва система управління, що базується на інноваціях, забезпечує ефективність функціонування підприємства і в період несприятливої кон’юнктури ринку.

Постановка проблеми. Концепція інноваційного розвитку орієнтована на використання сучасних досягнень науки в промисловості. Лише постійне удосконалення технологій виробництва, модернізація обладнання, підвищення кваліфікації персоналу та якості системи управління підприємством на основі результатів наукових досліджень сприяє збільшенню продуктивності праці, зростанню ефективності виробництва та зрештою підвищенню добробуту населення.

Інноваційний розвиток підприємства становить такий тип розвитку, рушійною силою якого є інноваційна діяльність. Об'єктивною необхідністю розвитку є протиріччя між потребами людей в різноманітних благах та обмеженістю ресурсів, які можуть бути використані для виробництва цих благ. Це протиріччя є об'єктивною передумовою раціональної поведінки окремих економічних агентів в процесі будь-якої діяльності. По суті, всі наукові школи займаються вирішенням цього протиріччя шляхом пошуку нових технологій виробництва, форм організації діяльності, методів управління та ін. На нашу думку, головною рушійною силою розвитку є інноваційна діяльність.

Необхідною умовою управління інноваційним розвитком підприємств є формування в зовнішньому середовищі сприятливих для впровадження інновацій економічних стимулів. Управління інноваційним розвитком підприємства є складним та багаторівневим процесом, що охоплює макроекономічні проблеми формування сприятливого середовища для інноваційної діяльності і проблеми внутрішнього організаційно-економічного механізму управління підприємством.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Управлінське рішення є результатом і одночасно етапом управлінського процесу. Рішення є результатом, оскільки виникає внаслідок діяльності керівника щодо формування висновку про необхідність застосування або обмеження певних дій. Рішення є і етапом управлінського процесу, який випливає із взаємозв’язку між функціями менеджменту і є передумовою управлінських дій. Сутнісними характеристиками управлінського рішення є: рішення виникає внаслідок виникнення певної проблеми; ухвалення рішення зумовлює виникнення відповідального за його реалізацію; відповідальність за наслідки ухваленого рішення вимагає розгляду альтернатив варіантів розв’язання проблеми з метою вибору найкращого. На управлінські рішення впливають зовнішні та внутрішні фактори. Серед внутрішніх

найважливішим є людський фактор, оскільки від особистих характеристик менеджера, його досвіду, фізично-психологічного стану тощо значною мірою залежить факт виникнення проблем економічного та іншого характеру. Фактично усі інші внутрішні фактори, які впливають на

управлінський процес (достатність і ефективність використання ресурсів, забезпеченість технікою і володіння технологіями тощо) є наслідковими відносно людського фактора. Зовнішні фактори також суттєво впливають на процес формування і реалізації управлінських рішень, оскільки є джерелом ймовірної реалізації економічних, валютних та інших ризиків, а також джерелом розв’язання значної кількості проблем, що виникають у процесі розробки і реалізації інновацій. Саме із зовнішнього середовища керівники отримують інформацію про досвід інших суб’єктів інноваційної діяльності, про нові можливості, загрози в результаті зміни ринкової кон’юнктури тощо. Як показав огляд літературних джерел, необхідними передумовами формування і реалізаціїуправлінського рішення є: визначення особи чи групи осіб, які мають повноваження ухвалювати рішення; конкретизація об’єкта, відносно якого необхідно ухвалити рішення; наявність регламенту, в якому описані відповідні повноваження, що дає підставу керівництву ухвалювати відповідні рішення. Наявність вказаних передумов для розробки і реалізації управлінського рішення необхідна у всіх сферах рішень, зокрема у середовищі споживачів, середовищі продукту (товару), географічних межах ринку, що обслуговується, середовищі збереження конкурентних позицій, реорганізації цілей організації. Одним із найважливіших аспектів удосконалення управлінського рішення є уточнення етапів розробки і ухвалення рішень. Зниженням витрат і часу на підготовку управлінських рішень відбувається раціоналізація управлінського процесу. Однією із характеристик раціоналізації є покращання якості виконуваних робіт на кожному з етапів підготовки управлінського рішення. Огляд літературних джерел показав, що немає однозначності щодо кількості, черговості та змісту етапів розробки і ухвалення управлінських рішень. Проте, аналіз праць А. Меснона, М. Альберта, Ф. Хедоурі, О. Кузьміна, І. Бланка, А. Мазаракі, Л. Лігоненко, Н. Ушакової, Ф. Хміля, А. Большакова, В. Михайлова, М. Лапусти, З. Румянцевої, Н. Саломатіна та інших показав, що у більшості випадків виділяють такі етапи: виявлення проблеми; аналізу джерела та факторів виникнення проблеми; аналізу альтернативних управлінських рішень; вибору і підготовки рішення;

ухвалення рішення;

реалізації рішення.

Як бачимо, розробку, ухвалення і реалізацію управлінського рішення автори розглядають як складові одного процесу. Проте, як показали проведені дослідження, на практиці підготовка або розробка управлінського рішення не завжди завершується ухваленням рішення. Теоретики і практики менеджменту стверджують, що найбільш негативним явищем управлінської діяльності є не ухвалення поганого рішення, а відсутність рішення. До того ж, ухвалення рішення далеко не завжди супроводжується його реалізацією. Як відомо, причиною цього може бути переосмислення наслідків ухваленого рішення, відсутність можливостей реалізувати рішення через брак ресурсів, досвіду, через зміну умов зовнішнього середовища тощо. З огляду на це розробку, ухвалення і реалізацію управлінського рішення треба розглядати як складові управлінського процесу, логічно пов’язані між собою, проте їх необхідно уточнити за змістом і етапами.

Невирішені проблеми. Найважливішим завданням сучасної інноваційної

стратегії є активізація інноваційної діяльності та створення цілісної системи її фінансового забезпечення, яка має ґрунтуватися на широкомасштабному залученні та максимально ефективному використанні фінансових ресурсів із різноманітними джерелами походження. Протягом останніх років вченими зроблено перші спроби вивчити причинно-наслідкові зв’язки

між фінансами та інноваціями, досліджено структурні властивості та особливості інноваційного розвитку, обґрунтовано стратегію науково-технічного прогресу через динаміку

технологічних змін, однак і сьогодні низка важливих проблем щодо активізації інноваційної діяльності та побудови системи її фінансового забезпечення потребують не лише детального аналізу та виявлення недоліків, а й фундаментальних досліджень у цій сфері, без яких буде важко

забезпечити ефективність і високі темпи розвитку національної економіки.

Мета і завдання діяльності мають стратегічне значення для функціонування органів управління. Взаємодія із зовнішнім середовищем створює умови для трансформації характеру та змісту цілей і завдань. Максимальний вплив на зміну цільової орієнтації адміністративної діяльності надають об'єкт управління і вищі органи управління. 

Об'єкти дослідження - піддаються цілеспрямованому зміни компоненти управлінської системи.  Об'єкти інновацій відображають предметну сторону організаційного розвитку органів державного і муніципального управління. Інновація завжди є результатом зміни конкретного елемента організації. Вибір об'єктів інновацій завжди грунтується на оцінці фактичного стану управлінської системи.  Від конкретного об'єкта інновації залежить зміст планованих організаційних змін.  Види об'єктів інновацій: цілі; завдання; структура; технологія; персонал.

Предмет дослідження - спеціалізований орган управління інноваційним процесом. Основна умова здійснення функції організації управлінських інновацій - організаційне закріплення за конкретною групою виконавців.  Умови успішного виконання функції організації управлінських інновацій: 1) офіційне затвердження відповідальних за управління інноваційним процесом забезпечує стабільність функціонування суб'єкта інновацій. Це вимагає підготовки відповідної документації, що регламентує статус і функції суб'єкта інновацій; 2) утворення спеціального органу управління розробкою та реалізацією нововведень означає, що відповідна функція включена в систему поділу управлінської праці в установі; 3) призначення відповідальних за виконання заходів щодо організації управлінських інновацій дозволяє сконцентрувати зусилля фахівців і ресурси для вирішення управлінських проблем конкретного типу.  Повноваження, що дозволяють суб'єкту інновацій працювати ефективно: 1) координація роботи структурних підрозділів у процесі впровадження нововведення; 2) право самостійно готувати рішення в межах компетенції; 3) контроль за виконанням прийнятих рішень. 

Робочі гіпотези. Інноваційність, ефективність, результативність професійної діяльності державного службовця залежать від продуктивності акмеологической експертизи в професійної діяльності, яка розглядається як процес, процедура, спосіб, метод і результат оцінювання об'єктів, предметів, процедур, результатів професійної та інноваційної діяльності в державному управлінні.

Методи являють собою розроблені і перевірені способи впливу на об'єкт інновацій з метою отримання інноваційного ефекту. Впливаючи на об'єкт, суб'єкт інноваційного процесу вибирає способи зміни об'єкта інновацій відповідно до завдань організаційного розвитку адміністративної діяльності. Такий вибір здійснюється за встановленим критерієм і організовує діяльність суб'єкта інновацій за певним принципом.  Метод розповсюдження інновацій включає в себе набір дій суб'єкта інновацій в процесі цілеспрямованої зміни структури і методів управлінської діяльності.  Шляхи формування методів інноваційної діяльності:  1. Як результат спеціальних наукових досліджень.  2. Як набір підтверджених досвідом правил.  Доцільність застосування того чи іншого методу залежить від завдання, яке стоїть на даному етапі організації інноваційного процесу.  Діагностичне обстеження допомагає встановити рівень фактичного розбіжності між реальною готовністю адміністративного установи до поліпшення управлінської діяльності і нормативним станом. Діагностика допомагає отримати оперативну та об'єктивну інформацію про наявність організаційних проблем.  Показники оцінки інноваційного потенціалу адміністративної діяльності:  • наявність або відсутність способів стимулювання і координації участі колективу в інноваційному процесі;  • рівень централізації (децентралізації) повноважень прийняття управлінських рішень в організації;  • рівень компетентності персоналу в галузі підготовки та реалізації управлінських нововведень.  Грунтуючись на отриманих даних, приймається рішення про необхідність використання певного виду управлінських нововведень. Діагностика створює інформаційну базу для прийняття таких рішень.  Аналіз документів припускає збір та узагальнення інформації, закріпленої у вигляді текстів. Такі тексти мають вигляд офіційних документів, що регулюють діяльність органу управління.  Організаційно-розпорядчі документи, відібрані для аналізу, показують, яка офіційна позиція керівництва установи по відношенню до застосування управлінських нововведень, які форми мають інновації в даній організації, якими нормами і правилами регламентується інноваційний процес.  Можливості аналізу: аналіз документів дає кількісні та якісні відомості про стан інноваційного клімату організації. 

Виклад резултаттів дослідження. На нашу думку, організаційно-управлінський потенціал інноваційного розвитку національної економіки це сукупність установ, інституцій, департаментів і служб державного значення, які з допомогою правових форм та методів формують інноваційну політику, розробляють на її основі програми розвитку та реалізації інноваційної стратегії розвитку національної економіки. Сюди входять наступні компоненти:

1. Система державних органів та підвідомчих структур що формують та реалізовують інноваційну політику.

2. Нормативно-правова база, що забезпечує функціонування інституційної системи та захист прав інтелектуальної власності.

3. Суб’єкти інноваційної діяльності, а саме учасники безпосереднього процесу створення та реалізації інновацій.

4. Фінансове забезпечення реалізації інноваційної політики держави та інноваційної активності суб’єктів господарювання.

5. Інноваційна база – сукупність винаходів, корисних моделей та раціоналізаторських пропозицій, їх стан і перспективи.

Аналіз організаційно-управлінського потенціалу інноваційного розвитку національної економіки може бути проведений у наступні етапи:

- На першому етапі здійснюється відбір із загальної системи державних інституцій управління національним господарством сукупності державних установ, підприємств та організацій, що мають пряме або опосередковане відношення, важелі впливу на формування та реалізацію політики інноваційного розвитку національної економіки держави. З’ясовується сукупність їх повноважень і важелів управління, і чи присутнє дублювання.

- Виділяємо основні законодавчі акти, державні плани та програми пов’язані інноваційним розвитком та його фінансуванням. Аналізуємо які з державних документів носять лише декларативний характер, а які практичний.

- На третьому етапі проводимо аналітику витрат з державного бюджету та цільових фондів по відношенню до змін інноваційної активності та розвитку інноваційної інфраструктури: фінансування з державного бюджету, фінансування за рахунок власних коштів промислових підприємств, фінансування за рахунок коштів вітчизняних інвесторів, фінансування за рахунок коштів місцевих бюджетів.

- На четвертому етапі даємо характеристику результативності та ефективності реалізації організаційно-управлінського потенціалу інноваційного розвитку національної економіки: показники інноваційної діяльності промислових підприємств, галузі з найбільш активними у запровадженні інновацій підприємствами, інноваційні витрати промислових підприємств, активність у впровадженні технологічних інновацій вітчизняних малих підприємств.

Аналізуючи нормативно-правову базу забезпечення реалізації організаційно-управлінського потенціалу інноваційного розвитку виявлено ряд колізій і прогалин права, що стримує інноваційну активність, розпорошує фінансову державну допомогу і робить весь механізм функціонування інноваційної системи неефективним.

Правовий аналіз правового статусу державних установ, що працюють в науково-дослідній та інноваційній сферах показав, що державні наукові установи та вищі навчальні заклади III - IV рівня акредитації мають права створювати юридичні особи та їх об’єднання, бути орендодавцями приміщень та обладнання, самостійно розпоряджається доходами та іншими надходженнями, одержаними від надання дозволених законодавством платних послуг, але водночас зазначені установи мають право вносити до статутного фонду підприємств лише майнові права або нематеріальні активи (майнові прав на об'єкти інтелектуальної власності). Неможливе існування таких структур без «живих» грошей, які будуть потрібні на оренду приміщень, закупівлю оргтехніки, витратних матеріалів тощо.

Для порівняння в європейських країнах існують різноманітні організаційні форми, в межах яких відбувається взаємодія державних наукових установ, ВНЗ, їх співробітників та бізнесу. Серед них можна назвати наступні: старт-ап та спін-офф компанії, квазі-підприємства, бізнес- інкубатори, наукові парки, технопарки, консорціуми тощо. Так, в ряді європейських країн наукові організації та дослідники мають право робити вклади в капітал старт-ап компаній і ставати акціонерами (така схема існує, наприклад, в Ірландії, Німеччині, Нідерландах). Слід зазначити, що інколи це поєднується з певними обмеженнями, встановленими законодавством, і правилами, що не допускають упередженості під час переговорів між інститутом та підприємствами, що створюються. Наприклад, у Франції дослідник є державним службовцем і може володіти лише 15% від акціонерного капіталу підприємства; у Німеччині наукові інститути мають право на 25 % акцій протягом 8 річного періоду.

Цікавим є досвід Швеції, оскільки приклад цієї країни ілюструє гарний потенціал даного інструменту комерціалізації технології на фоні не самого оптимального законодавства. Шведські університети є урядовим установами і за законодавством країни не мають права займатися комерційною діяльністю. Парадокс полягає в тому, що при цьому університети мають право займатися комерційною діяльністю через свої холдингові компанії. Для цього Міністерство освіти, науки та культури Швеції встановлює спеціальну юридичну рамку. Холдингові компанії створюються з метою посилення комерціалізації науково-дослідних і бізнес ідей, вони також володіють компаніями, які як раз і надають послуги в області комерціалізації. І університет, і промисловість мають представництво в директораті холдингової компанії. Діяльність холдингових компаній і усієї інноваційної системи навколо університету залежать від різних факторів – типу університету, рівня його досліджень, його мотивації тощо. Патентні та венчурні компанії – це поширені дочірні фірми холдингових компаній. Свого часу уряд Швеції стимулював створення холдингових компаній в 14 університетах Швеції шляхом надання 79 млн. шведських крон на створення капіталу холдингових компаній.

Система державного управління та регулювання інноваційного процесу в державі є недосконалою, існує розпорошеність функцій управління по різних суб’єктах влади, відсутній єдиний державний центр управління та координації зусиль. Так, до органів, на які покладається завдання з забезпечення реалізації державної інноваційної політики, відносяться: Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України; Державне агентство з питань науки, інновацій та інформації України; Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України; Міністерство економічного розвитку і торгівлі України (має окремі суміжні повноваження з цій сфері). В цілому органи державного управління, задіяні у реалізації державної інноваційної політики, представлені різними відомствами, компетенція між якими однозначно не розподілена, чітко не розмежована, а часто навіть дублюється.

Наслідками такої ситуації є відсутність позитивних зрушень на шляху досягнення поставлених державою завдань, неможливість встановлення відповідальних осіб, «розбазарювання» та нецільове використання державних коштів. За таких умов неможливо розраховувати на формування дійсно єдиної за сутністю державної інноваційної політики.

Аналізучи діяльність Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами України (Держінвестпроект України), що є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері інвестиційної діяльності та управління Національними проектами, з’ясували, що метою і призначенням Держінвестпроекту є: радикально змінити процедури адміністрування державних видатків розвитку, використовувати обмежений ресурс держави, як засіб для партнерства з приватним капіталом; створити необхідну інфраструктуру для залучення інвестицій; створити умови для радикального збільшення притоку інвестицій.

Відмінною характеристикою їх діяльності є залучення понад 80% коштів для реалізації Національних проектів з ринку і кожен із цих проектів фактично означає створення нової індустрії в Україні. Це і LNGіндустрія, і сміттєпереробна галузь, і галузь відновлювальної енергетики та ін. За даними Національного Банку України, більше 8 млрд. доларів США іноземних інвестицій залучено в економіку України з 2011 року, і 23 поректи за пріоритетними напрямками інноваційного розвитку знаходяться у стадії реалізації.

Аналіз проведений Державним агентством з питань науки, інновацій та інформатизації України, фінансування досліджені і розробок (далі – «ДіР») у 2012 р. свідчить, що як і у 2011 р. найбільші обсяги видатків були спрямовані на роботи за пріоритетним напрямом «Фундаментальні наукові дослідження з найбільш важливих проблем розвитку науково-технічного, соціально-економічного, суспільно-політичного, людського потенціалу для забезпечення конкурентоспроможності України у світі та сталого розвитку суспільства і держави». На фінансування ДіР за цим пріоритетом припадає більше двох третин (66,3%) коштів, найменші ж частки (4,5 і 4,2%) - на пріоритетні напрями «Інформаційні та комунікаційні технології» і «Енергетика та енергоефективність» відповідно.

За даними Державної служби статистики України у 2012 р. кількість організацій, що здійснювали наукову і науково-технічну діяльність, порівняно з 2011 р. зменшилася на 3,7% і становила 1208 організацій, з них: 52,8 % – організації галузевого профілю; 27,2 % – наукові установи академічного профілю; 14,6 % – вищі навчальні заклади; 5,4 % – заводський сектор. Така тенденція не відповідає практиці розвинутих країн, де більшість наукових організацій належать до заводського сектору (сектору компаній), а відтак – є максимально наближеними до прикінцевих стадій процесу розробки та виробництва продукції, у т.ч. інноваційної.

Тенденція щорічного зниження кількості організацій, що здійснюють науково-технічну діяльність, супроводжується збереженням незмінної структури їх розподілу за галузями наук: найбільші частки припадають на технічні (42,1 %) і природничі науки (35%), найменші – на суспільні (12,6 %) і гуманітарні науки (3,7 %). 

Станом на 2012 рік зареєстровано 16 технопарків і реалізовано інноваційної продукції на суму 12681,9 млн. грн.

Наукоємність ВВП (видатки на науку за всіма джерелами у відсотках до ВВП) у 2012 р. становила 0,75%, з них частка коштів державного бюджету – 0,33%. За секторами науки найбільші обсяги фінансування витрат на виконання наукових та науково-технічних робіт припадали на організації галузевого і академічного секторів науки (53,3 і 32,87% відповідно), найменші (близько 7%) – організації сектору вищої освіти та заводського сектору.

Найбільші обсяги видатків, спрямовані до п’яти розпорядників бюджетних коштів на виконання наукових досліджень та науково-технічних розробок у розрізі бюджетних програм, розподілились таким чином:

– 48,5 % коштів витрачено на проведення фундаментальних досліджень, прикладних наукових і науково-технічних розробок, виконання робіт за державними цільовими програмами і державним замовленням, підготовку наукових кадрів, фінансову підтримку розвитку наукової інфраструктури та наукових об'єктів, що становлять національне надбання, Національної академії наук: 2303,3 млн. грн.;

– 10,3 % – на фундаментальні дослідження, прикладні наукові і науково-технічні розробки, виконання робіт за державними цільовими програмами і державним замовленням у сфері агропромислового комплексу, підготовку наукових кадрів, фінансову підтримку технічного забезпечення наукових установ, розвитку наукової інфраструктури та об'єктів, що становлять національне надбання, Національної академії аграрних наук: 487,6 млн. грн.;

 – 7,6 % – на дослідження, наукові та науково-технічні розробки, виконання робіт за державними цільовими програмами та державним замовленням, виконання міжнародних наукових та науково-технічних програм і проектів вищими навчальними закладами та науковими установами, підготовку наукових кадрів, фінансову підтримку наукової інфраструктури та наукових об'єктів, що становлять національне надбання, амбулаторне медичне обслуговування працівників Кримської астрофізичної обсерваторії МОНмолодьспорту: 360,4 млн. грн.;

 – 4,7 % – на фундаментальні дослідження, прикладні наукові і науково-технічні розробки, виконання робіт за державними цільовими програмами і державним замовленням у сфері профілактики і лікування хвороб людини, підготовку наукових кадрів, фінансову підтримку розвитку наукової інфраструктури та об'єктів, що становлять національне надбання, Національної академії медичних наук: 223,1 млн. грн.;

– 2,3% – на дослідження, прикладні наукові і науково-технічні розробки, виконання робіт за державними цільовими програмами та державним замовленням Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації: 111,04 млн. грн.

Динаміка погіршення роботи технологічних парків пов’язана з деякими парвовими питаннями, зокрема, Законом України від 12.01.2006 року № 3333 «Про внесення змін до Закону України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» та інших законів України» було визначено надання державної фінансової підтримки діяльності технологічних парків, їх учасників та спільних підприємств при реалізації проектів за пріоритетними напрямами діяльності технологічних парків та цільового субсидіювання проектів технологічних парків.