3.2. Реалізація стратегій

ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ У ПРОВІДНИХ КРАЇНАХ

Вирішуючи головні завдання, провідні країни використову­ють низку заходів, які зводяться до таких стратегічних напрямків:

1. Промислова та структурна політика.

2. Соціальна політика.

3. Екологічна політика.

4. Зовнішньоекономічна політика.

5. Стабілізаційна політика.

Повести чіткі межі між цими напрямками роботи держави в реальності майже неможливо, тому розподіл є дещо умовним і базується не на інструментах і результатах, а, скоріше, на аргу­ментах, які використовуються для обґрунтування тих або інших дій держави.

3.2.1. Промислова та структурна політика

Реалізуючи промислову та структурну політику, провідні країни стикаються з певним протиріччям. З одного боку, вони активно формують економіку постіндустріального типу, яка ха­рактеризується, зокрема, збільшенням у ВВП частки послуг і,

Розділ З

відповідно, зменшенням частки промисловості і сільського гос­подарства. З іншого боку, матеріальне виробництво складає ос­нову високого рівня споживання і тому обсяги виробництва про­мислової продукції у провідних країнах залишаються дуже знач­ними. Виробництво промислової та сільськогосподарської про­дукції є також необхідним елементом економічної безпеки будь-якої країни. Тому збереження провідних позицій у світовому про­мисловому виробництві є ключовим завданням. Гострота цієї про­блеми є неоднаковою для США, Японії та Західної Європи. Об'єк­тивним наслідком підвищення рівня життя є збільшення витрат на оплату праці, а значить, зростання собівартості продукції. В таких умовах закономірним і очікуваним сценарієм розвитку виробничих галузей є пошук можливості зекономити на праці. Тут можливі три принципово можливі варіанти рішення, кож­ний з яких має недоліки:

1. Зменшення трудомісткості продукції. У рамках цієї стра­ тегії здійснюється широка механізація та автоматизація вироб­ ництва. Так, в рамках реформування однієї з базових галузей промисловості Японії — чорної металургії — за період 1970— 1980 pp. було скорочено близько 30% робочих місць. За той же період галузь здійснила докорінну технологічну перебудову, впро­ вадивши понад однієї тисячі автоматизованих систем управлін­ ня на рівнях від окремої ланки до підприємства в цілому. Завдя­ ки цьому, навіть враховуючи падіння попиту і жорстку конку­ ренцію з боку азійських «тигрів», в чорній металургії вдалося підвищити середньогалузеву продуктивність праці в 1,9 р. Проте платою стало підвищення безробіття, пригасити якого не змогла навіть система довічного найму і поширена практика переведен­ ня працівників на інші посади в межах розгалужених японських корпорацій.

2. Залучення до виробничих процесів більш дешевої робочої сили за рахунок категорій населення, які раніше не залучалися та трудових мігрантів. Приміром, у 1965 р. у США працювали 39,3% жінок, що складало 34,8% від загального числа зайнятих. Наприкінці XX ст. працювали вже майже 60% американських жінок, що складало 46,2% зайнятих. Частка працюючих афроа­ мериканців, іспаномовних американців, азіатів і індіанців ви­ росла за той же період з 10,8 до 20,6%.

3. Перенесення найбільш трудомістких операцій за кордон. Сьогодні в результаті «відпливу» середнього бізнесу з Німеччини країна втрачає в промисловості близько 100 тис. робочих місць на рік. До 2009 р. ця цифра приблизно складе від 135 до 177 тис.

Особливості національних стратегій країн-лідерів

З кожним робочим місцем у промисловості, перенесеним ком­паніями в інші країни, зникають 1,7 робочих місця в сфері об­слуговування. У той час, як раніше німецькі фірми за рубежем здійснювали в основному виробництво, зараз з німецького рин­ку праці зникає усе більше робочих місць в області наукових досліджень і розробок, послуг і управління.

Проте ці три більш-менш традиційні методи мають одну спільну ваду. Фактично вони створюють безробіття серед корін­ного населення країни. Таким чином спостерігається певне про­тиріччя між інтересами бізнесу та населення. Високий рівень життя, який був одночасно і метою економічного розвитку і його умовою (через високий платоспроможний попит на внутрішніх ринках) в умовах глобалізації став причиною зменшення конку­рентоспроможності економік провідних країн. Враховуючи не­обхідність вирішення названого протиріччя, провідні країни при­близно з середини 1980-х pp. здійснили фактично принципову перебудову як своєї економіки, так і принципів промислової політики. Не витримуючи цінової конкуренції з боку менш роз­винених країн, провідні країни винайшли четвертий шлях подо­лання протиріччя між високою заробітною платою та конкурен­тоспроможністю продукції — на основі тісної взаємодії між нау­кою і виробництвом пропонувати споживачу принципово нові товари і послуги, створювати нові ринки, замість того, щоб кон­курувати на вже існуючих.

Незважаючи на те, що головна суть перетворень однакова в США, Японії та країнах Євросоюзу, стратегія і тактика досяг­нення поставлених цілей відрізняється в кожному світовому еко­номічному центрі. Відмінності зумовлені, зокрема, історичним підґрунтям та економічними інститутами, що склалися. Так, Сполучені Штати вирізняються з-поміж усіх розвинених країн найбільш яскраво вираженою орієнтацією на свободу підприєм­ництва і домінуванням приватної ініціативи. Роль держави у еко­номіці є менш активною, ніж в інших розвинених країнах (вклю­чаючи і географічного сусіда США — Канаду). Втручання у еко­номічні процеси є досить часто опосередкованим, а застосуван­ня прямих методів управління як окремими підприємствами, так і галузями є, скоріше, вимушеним і здійснюється у випадках край­ньої потреби. Така модель взаємовідносин приватного сектора і держави склалася внаслідок, принаймні, двох причин:

1. Сполучені Штати як держава формувалися поступово, шляхом колонізації і приєднання територій, просуваючись із сходу на захід. Окремі територіальні одиниці мали досить широке коло

Розділ З

повноважень и були слабко зв'язані з центральним урядом. Відпо­відно, і бізнесові структури сприймали принцип власної недо­торканості і незалежності у межах існуючого законодавства як своє природне право по відношенню до органів місцевого і цен­трального управління. Тому навіть після централізації системи державного управління наприкінці XIX - початку XX ст. зберіг­ся високий ступінь незалежності

2. Сполучені Штати за останні 100 років не стикалися з про­блемами, які б вимагали рішучого втручання уряду з метою ви­ходу із важкої ситуації. Економіка Сполучених Штатів не пост­раждала під час Першої та Другої світових воєн. Навпаки, сільське господарство і промисловість (особливо, військова) отримали величезні можливості збуту товарів у розорену війнами Європу. Навіть «повзучий соціалізм» Ф. Рузвельта часів «великої депресії» 1929—1933 pp. зійшов нанівець, оскільки не був потрібний на тлі надзвичайно сприятливих умов, які склалися для американських компаній по закінченні Другої світової війни. В той час, коли Велика Британія, Франція, Німеччина і Японія консолідували економіку під управлінням держави, намагаючись відбудувати народне господарство і розрахуватися з боргами, які виникли під час війни, США не мали такої потреби і надавали своїм корпо­раціям, які поступово перетворилися на транснаціональні, ши­рокі можливості для самостійного захоплення провідних позицій на світових ринках.

Проте поступово переваги «раннього старту» втрачалися. По­значилася проблема енергомісткості виробництва (виробляючи близько 22% від загальносвітової кількості товарів та послуг, США витрачають понад 25% світового обсягу споживання енергії). Крім того, з кінця 1970-х pp. можливості для екстенсивного розвитку американської промисловості практично вичерпалися. Тому по­стала необхідність винайдення принципово відмінної системи конкурентних переваг національної економіки.

Рішення було знайдене адміністрацією президента Р. Рей-гана. Його «рейганоміка» включала не тільки заходи щодо змен­шення податкового тиску на великий бізнес, але і фактичну його підтримку через систему держзамовлень. Локомотивом оздоров­лення став військово-промисловий комплекс. Проголошена «Стратегічна оборонна ініціатива» (СОІ) стала тим стрижнем, який об'єднав аерокосмічну, хімічну, електротехнічну, а також інші високотехнологічні галузі. Також розвивалися інші най-новітніші засоби ведення війни, у тому числі інформаційні тех­нології. Досить скоро цей напрямок виокремився у особливу га-

Особливості національних стратегій країн-лідерів

лузь. Особлива система організації ВПК США створила умови для швидкого впровадження досягнень оборонної сфери у ви­робництво товарів цивільного призначення. Особливо посили­лася інноваційна складова у діяльності американських компаній після введення державою процедури відшкодування з держбюд­жету витрат фірм на дослідження та розробки.

Звісно, прикладні промислові розробки базуються на фун­даментальних дослідженнях у хімії, фізиці та біології. Тому ви­никає проблема фінансової підтримки цих галузей науки. У той час як створення нових зразків товарів може бути профінансова-не приватним капіталом завдяки очікуваній швидкій віддачі від капіталовкладень, фундаментальні дослідження не дають гарантії віддачі у короткий термін. Крім того, важливим фактором є сис­тема загальної та спеціальної освіти. Для отримання якісних «мізків» США застосовують два підходи:

1. Фінансування досліджень у власних університетах з феде­ рального бюджету.

2. Залучення провідних учених із-за кордону. В цілому ви­ сокий рівень оплати праці наукових робітників приваблює до Сполучених Штатів велику кількість талановитих учених з усьо­ го світу.

Відповідно, можна констатувати, що США побудували цілісну систему підтримання конкурентоспроможності національ­ного виробництва в умовах науково-технічного прогресу, почи­наючи з фундаментальних досліджень і закінчуючи безпосереднім запуском у виробництво. Принципово інший підхід сповідується в Японії. За останні 150 років японська промисловість двічі блис­кавично створювалася з майже небуття. Вперше — наприкінці XIX — початку XX ст., коли напівфеодальна країна за кілька де­сятиріч створила важку промисловість і військово-промисловий комплекс, що дозволило розпочати широкомасштабну експан­сію у Південно-Східній Азії. Вдруге промисловість відродилася після нищівної поразки у Другій світовій війні, коли фактично за 35—40 років вдалося вийти на другу позицію в світі (після США). І в першому, і в другому випадку швидкість була досяг­нута за рахунок, в основному, іноземних технологій. Отримання таких технологій за рубежем і швидке їх впровадження було стра­тегічним завданням не тільки окремих корпорацій, але й держа­ви в цілому. Замість фінансування власних досліджень, Японія почала активно полювати на патенти по всьому світу. Виявило­ся, що така діяльність приносить позитивний економічний ефект. За рахунок економії на фундаментальних розробках національній

Розділ З

економіці вдалося сконцентруватися на впровадженні передових досягнень безпосередньо у виробництво.

Проте згодом почала проявлятися стратегічна слабкість такої програми дій. По-перше, подібна стратегія добре пасує країні, яка доганяє інші країни у своєму розвитку, але мало придатна для економіки, яка вийшла на передові позиції, оскільки у цьо­му випадку кількість закордонних розробок, які можуть відкрити дійсно нові перспективи, суттєво зменшується. По-друге, успіх Японії привернув увагу інших країн, у тому числі і тих, які були науково-технологічними «донорами» японського економічного дива. Країни Європи та Сполучені Штати теж усвідомили, що розробки університетів і науково-дослідних інститутів коштують відносно дешево лише доти, доки вони не впроваджені у масове виробництво (за оцінками фахівців ціна патенту на використан­ня ідеї товару або технології після її реального випробування у виробничому процесі і на ринку зростає мінімум у десять разів). Тому, починаючи з 1980-х pp., країни Європейського та Північно­американського економічних центрів перебудували систему відно­син між наукою і виробництвом, намагаючись створити науко­во-промислові комплекси, аби уникнути перехоплення перспек­тивних розробок вітчизняних науковців іноземними конкурен­тами. Потік нових ідей з-за кордону, який підживлював японсь­ку промисловість, почав слабнути. У зв'язку з цим робляться спроби активізувати власні дослідження японських корпорацій, але хронічне відставання країни у галузі фундаментальних досл­іджень не дозволяє сподіватися на відчутний позитивний результат у короткостроковій перспективі.

Європейські країни навпаки, є традиційно сильними у фун­даментальній науці, але майже так же традиційно відстають у сфері маркетингу. Усвідомлення того, що ставка на випереджа­ючий розвиток базових галузей (перелік яких був складений ще на початку XX ст. і містив металургію, хімію та енергетику, а в подальшому змінювався на користь високоточного машинобу­дування та електроніки) вже не виправдовує себе в умовах над­звичайного динамізму в економічній сфері, призвело до нама­гання підготувати національну економіку до будь-яких змін. Так, новітня промислова політика Євросоюзу базується на таких за­гальних принципах:

1. Економіка знань. Усі економічні методи повинні підтри­ муватися системою знань, науковими школами, а також доско­ налою системою генерації, обробки та використання інформації.

1. Взаємодія бізнесу, держави та суспільства.

Особливості національних стратегій країн-лідерів

3. Зменшення енерговитрат, відхід від брудних технологій і заміщення їх новими, екологічно чистими технологіями.

Таким чином, Євросоюз, як і інші світові економічні цент­ри, орієнтується на створення підприємств інноваційного типу і підтримку системи знань, що дозволяє утримувати конкурентну перевагу за рахунок постійного удосконалення продукції. Але суттєвою особливістю саме європейської промислової стратегії є орієнтація, перш за все, на гуманітарну складову інноваційного процесу. Так, на противагу Сполученим Штатам європейські уряди опираються широкому застосуванню генетично модифі­кованих продуктів, хоча це означає відносно більші витрати на одиницю продукції. На відміну від японських автомобілебудів­ників, провідні європейські фірми цієї галузі основну увагу при­діляють не економії матеріальних витрат у процесі створення та експлуатації транспортних засобів, а їх безпеці. Загалом, Євро­па, меншою мірою налаштована на всесвітню економічну екс­пансію, орієнтується, перш за все, на внутрішні європейські ринки збуту. Відповідно, і товари, які виробляються, орієнтовані на потреби саме європейського споживача.