3.2.2. Соціальна політика

Сучасне виробництво характеризується, насамперед, як сусп­ільне. Тому проблема розподілу результатів національного вироб­ництва є однією з найбільш нагальних. Економіки провідних країн світу на сьогодні вважаються змішаними, оскільки включають як ринкові, так і неринкові механізми вирішення основних проблем суспільства. Стосовно соціальної політики це означає, що:

1. Первинний розподіл доходів регулюється відносинами власності, але у подальшому держава перерозподіляє частину доходів на користь менш забезпечених верств населення.

2. Надання окремих послуг, які мають суттєве соціальне зна­ чення (деякі види медичного обслуговування, початкову, серед­ ню, а іноді і вищу освіту, пенсійне забезпечення тощо), держава фінансує за рахунок бюджету або програм обов'язкового соц­ іального страхування.

Власне, як перший, так і другий спосіб проведення соціаль­ної політики по суті є методами вирівнювання споживання то­варів та послуг у часі або між окремими членами суспільства. Відповідно, їх реалізація пов'язана з вирішенням вказаних вище протиріч «розвиток—стабілізація» та «ефективність—справед­ливість». Необхідність подолання антистимулів, які виникають при перерозподілі доходів від одних (як правило, економічно

Розділ З

більш активних) суб'єктів до інших (які досить часто дають мен­ший вклад у суспільне виробництво) спонукала провідні держа­ви пройти у розвитку інститутів державного соціального забез­печення три фази:

1. Державні соціальні інститути «вступають у гру» тільки після того, як ринок та сім'я продемонстрували свою нездатність ви­ рішити проблему.

2. Державні інститути соціального забезпечення постійно впливають на суспільство, проте їх діяльність носить допоміж­ ний характер.

3. Державне соціальне забезпечення є невід'ємною складо­ вою суспільства і надається на універсальній основі з урахуван­ ням індивідуальних та суспільних потреб.

Звісно, просування до третього етапу, який інколи назива­ють «держава добробуту» відбувалося через компроміси на тлі жорсткого протистояння між різними верствами населення і мало суттєві історичні відмінності у різних країнах. Розглянемо це на двох прикладах - економіці Німеччини (як типовому прикладі активного і безпосереднього регулювання державою відносин у соціальній галузі) і Сполучених Штатів Америки (у якості при­клада відносно ліберального підходу держави до формування соц­іальної політики у розвиненій країні).

Згадуючи про Німеччину, слід зауважити, що її піднесення відбулося у досить короткий термін. Кріпацтво було скасоване лише на початку XIX ст. після Наполеонівських воєн, а вже до 1880-х pp. Німеччина вважалася промислово розвиненою краї­ною. Наприкінці XIX в. поряд із завершенням індустріалізації розвивався не менш важливий процес: урбанізація. Пролетари-зація населення зробила соціальне питання одним з централь­них, і це спонукало уряд Німеччини на чолі з канцлером Бісмар-ком піти на безпрецедентні заходи соціального захисту найма­них робітників: були введені обов'язкове медичне страхування (1883 p.), при якому 2/3 страхових внесків робилося працівни­ком і 1/3 — роботодавцем; відповідальність підприємця при не­щасних випадках на виробництві (1884 p.); страхова пенсійна система з виплатою пенсій по старості і інвалідності (1889 р. — для робітників, 1911 р. — для службовців), причому внески про­вадилися рівними частками робітниками і роботодавцями при деякій державній субсидії. Бісмарк заклав основи соціальної по­літики держави, що збереглася протягом усього XX ст.

Однак усю першу половину XX ст. гострота соціального питання була одним із факторів розвитку країни. Соціальне не-

Особливості національних стратегій країн-лідерів

вдоволення виражалося то в спробах «соціалістичних» революцій (1918, 1923 рр.)> то в «націонал-соціалістських» путчах, то в «ле­гітимному» приході нацистів до влади.

Реформи Л. Ерхарда наприкінці 40-х pp. стали не менш (а скоріше, більш) значимим фактором вирішення соціального пи­тання в Німеччині, ніж заходи Бісмарка. Протягом 10—15 років у післявоєнній Німеччині вдалося досягти високого рівня життя для переважної більшості населення — як за рахунок постійно зростаючої заробітної плати, так і за допомогою широкої мережі соціального забезпечення. Ця система соціальної держави стала показовою для багатьох країн.

Однак поступово держава стала занадто щедрою і турботли­вою. Крім того, що зарплата стала однією з найвищих у світі, додаткові виплати (лікарняні від підприємства, відпускні, 13-та зарплата й ін.) досягли не перевершеного у світі рівня (у 1995 р. загальні витрати на оплату праці склали 45,52 марки на годину, з яких 20,44 марки — додаткові виплати; відповідні показники скла­дали для США - 25,18 і 7,42, для Японії - 35,48 і 14,56, для Великої Британії — 20,96 і 6).

Зрозуміло, працівники радіють зростанню зарплати і додат­кових виплат. Але робочі місця стали настільки дорогими, що в умовах світової конкуренції приносять лише збитки. Ліквідація робочих місць або небажання створювати нові в першу чергу обумовлені їх неконкурентноздатністю, а остання стала прямим наслідком великої кількості соціальних благ, розмір яких не уз­годжувався з продуктивністю праці.

Додало проблем і об'єднання ФРН та НДР. Остання, розви­ваючись в рамках соціалістичної ідеології, значно відставала в економічному розвитку від своєї західної сестри. Тому після по­глинання Східної Німеччини Західною відбулося загальне галь­мування розвитку. Необхідність вирівнювання розвитку східних і західних федеральних земель призвела до фактичного донор­ства більш розвиненого Заходу на користь депресивного Сходу. Це стосується і соціальних питань. Найбільш велика і невиріше-на дотепер соціально-економічна проблема об'єднаної Німеччи­ни — високе і стійке безробіття. Правда, воно аж ніяк не може вважатися тільки наслідком об'єднання, у всякому разі в західній частині країни: більш ніж двохмільйонна армія безробітних ста­ла постійною у ФРН із середини 1980-х pp. У 1990-ті pp. вона щорічно зростала на 200—300 тис, і до неї додавалося більш мільйона безробітних у нових федеральних землях. Якщо на по­чатку 1990-х pp. думали, що високе безробіття на Сході — це

Розділ З

короткочасне явище перехідного періоду, то тепер стає ясно, що разом із соціально-економічною моделлю ФРН у нові федеральні землі занесене і хронічне структурне безробіття.

Скорочення зайнятості в 1990-ті pp. відбивало насамперед зниження числа робочих місць в обробній промисловості. Воно не компенсувалося створенням нових робочих місць у сфері послуг, оскільки тут воно відбувалося повільніше. Думка фахівців щодо причин такого високого показника безробіття одностай­на. Вони вбачають проблему у завищеній вартості робочої сили у Німеччині, що призводить до небажання підприємців ство­рювати робочі місця. Ускладнює проблему і розширення ЄС. Разом із приєднанням нових країн-членів на Сході, німецький бізнес отримав ще більший стимул до еміграції. Якщо раніше виникали певні складнощі митного та законодавчого характе­ру, то тепер процес перенесення виробництв за кордон значно прискорився.

Стрімке скорочення бази для фінансового наповнення со­ціальних програм змусило уряд піти на безпрецедентне скоро­чення соціальних виплат. Так, у відповідності до нового закону про допомогу безробітним «Хартц-2» таких людей буде прирівняно до отримувачів соціальної допомоги. А це означає, що близько одного мільйона громадян перейдуть на найнижчий соціальний щабель суспільства. І така соціальна «контрреформація» відбу­вається не тільки у Німеччині. Згортання соціальних програм в Італії, Франції, Великій Британії та інших країнах Європейсько­го економічного центру досить чітко демонструє необхідність кардинальної зміни соціально-економічної стратегії в Європі.

Суттєво відрізняється від європейської моделі стратегія роз­витку соціальної сфери у США. Сполучені Штати традиційно відносять до країн, в яких ступінь державного втручання у соц­іальну сферу є найменшим. Звісно, це означає, не брак соціаль­них гарантій для американських громадян, а відносно більший ступінь самостійності і персональної відповідальності з боку гро­мадянина щодо вибору форм і міри своєї соціальної захищеності. Не тільки, скажімо, освіта та охорона здоров'я, але і матеріальне забезпечення у старості переважно купуються на ринку і оплачу­ються самими користувачами тих чи інших видів соціальних по­слуг. З позицій європейської соціал-демократії такий тип со­ціальної політики не тільки не підтримується, але і морально засуджується. Модель соціальної політики США відносять до умовно залишкової, при якій держава свідомо обмежує свої функції лише тими (і, навіть, далеко не всіма), які не хочуть або

Особливості національних стратегій країн-лідерів

не можуть забезпечити приватний капітал або ринок. На перший погляд, така соціальна політика виглядає як анахронізм, зали­шок епохи «дикого капіталізму», але це не так. Хоча США пізніше, ніж європейські держави, запровадили головні соціальні програ­ми, але саме вони спромоглися сформувати ліберально-консер­вативний консенсус щодо мети та методів державного регулю­вання, який розглядав соціальну політику не у відриві, а у безпо­середньому зв'язку з економічною політикою на макро- та мікрорівні. Власне, саме цим були створені підвалини концепції держави загального добробуту (welfare state), заснованої на виз­нанні того факту, що ринкова економіка не в змозі усунути нерівність, а тому держава повинна сприяти більш рівномірному розподілу доходів і забезпечувати мінімальний рівень соціально­го захисту. Американські дослідники вважали, що «новий соц­іальний контракт» склався у зв'язку з тим, що на базі прискоре­ного економічного зростання держава була спроможна оставити перед собою задачу компенсації «соціальних витрат» економіч­ного розвитку. Це положення є ключовим у розумінні сутності американської соціальної політики. На відміну від європейської концепції, яка розглядає підвищення добробуту населення у якості головного і пріоритетного критерію ефективності державної еко­номічної політики, американський уряд (незалежно від партійної приналежності) на перше місце виносить економічне зростання, а соціальні програми розглядаються у двох аспектах:

1. Соціальний захист малозабезпечених верств населення не­ обхідний для досягнення суспільної згоди. Практично, як рес­ публіканці, так і демократи намагаються демонструвати турботу щодо найбідніших громадян США не в останню чергу з огляду на голоси виборців. Природно, якщо соціальні програми не за­ безпечують мінімально достатній рівень добробуту значної кількості виборців, то партія втрачає голоси. Однак з іншого боку, надмірний податковий тягар теж веде до втрати голосів. Таким чином як правляча, так і опозиційна партії керуються одними й тими ж принципами, які спонукають боротися з бідністю, але уникати проявів соціального утриманства.

2. Фактично недостатній рівень витрат на освіту та науку призводить до сталої потреби у «імпорті мізків». Проте для про­ відної у науково-технічному плані країни залежність від інозем­ них кваліфікованих спеціалістів не може вважатися нормою. Тому у відповідь на суттєве зниження якості робочої сили США з се­ редини 1970-х pp. розпочали декілька програм активного спри­ яння освіті населення.

Розділ З

Оскільки в умовах сучасної розвиненої економіки суспільне відтворення (у тому числі і робочої сили) практично неможливе без свідомих зусиль держави, роль «суспільних амортизаторів», закладених у бюджет, є дуже значною. У середині 1980-х pp. при середній величині соціальних витрат по 18 найбільш розвине­ним країнам, яка дорівнювала 25% від ВВП, США витрачали на соціальну сферу близько 21% (а Японія — 18%). Проте не слід вважати, що японці забезпечують менший соціальний захист своїм громадянам, ніж північноамериканці або європейці. Стосовно Японії у даному випадку цифра є не показовою, оскільки японці використовували так звану корпоративну модель соціальної пол­ітики. Коротко, її сутність зводилася до таких положень:

1. Компанія укладає контракт з працівником на весь строк його активної трудової діяльності (система «довічного найму»).

2. Оплата праці співробітника визначається не тільки (або, навіть, не стільки) його посадою, скільки стажем роботи в ком­ панії та бездоганністю послужного списку.

3. Виходячи на пенсію, співробітник отримує від компанії одноразову вихідну допомогу (еквівалент зарплати за рік або більше), якою він та його сім'я можуть розпорядитися на свій розсуд.

Крім того, держава схвалювала корпоративні програми спри­яння творчій та обдарованій молоді, створення сприятливих умов для праці та відпочинку співробітників тощо. В цілому така пол­ітика була спрямована на створення іміджу «фірми-сім'ї», яка турботливо піклується про кожного свого працівника і його рідних. Можливо, найбільш показовим результатом корпоративної мо­делі був дуже низький рівень безробіття, який не підвищувався навіть під час економічних криз. У надто скрутних випадках фірми не звільнювали працівників, а зменшували зарплату, причому знаходили у самих же працівників моральну підтримку. Безпе­речно, така модель є, з одного боку, необтяжливою для держ­бюджету, а з іншого — забезпечує населенню впевненість у май­бутньому.

Проте виявилося, що в умовах важкої кризи, що продовжу­валася в Японії понад 10 років на рубежі XX—XXI ст., патер-налістські наміри корпорацій не витримали перевірки зміною фінансово-економічної кон'юнктури. На початку 2000-х pp. без­робіття сягнуло позначки 4,9%, що багато лише для Японії, про­те означало початок краху корпоративної моделі. В умовах, коли кожен двадцятий економічно активний японець залишився без роботи, а деякі «стовпи економіки», які, власне, повинні були

Особливості національних стратегій країн-лідерів

нести тягар по забезпеченню звільнених співробітників, збанк­рутували, стало ясно, що корпоративна модель соціального за­безпечення не відповідає реаліям, що склалися. Деякі дослідни­ки вважають, що соціальна політика в Японії незабаром почне трансформуватися, набираючи рис американської, або європейсь­кої моделі.

3.2.3. Екологічна політика

Сучасна екологічна політика стала цілеспрямовано склада­тися з 60-х pp. XX ст. І до цього людство переживало соціально-екологічні кризи, виробляло прийоми і способи пом'якшення і вирішення екологічних проблем. Але це були локальні і регіо­нальні кризи. У XX ст. зміни навколишнього середовища стали глобальними, що було зафіксовано в 60-х pp. науковими спосте­реженнями і грунтувалося на аналізі використання ресурсів.

Саме в 1960-ті pp. у відповідь на локальні екологічні катас­трофи в США (смог у ряді міст, забруднення Великих озер), у Великої Британії (важкі смоги), у Японії (отруєння ртуттю в Міномата і Ніїгата) була організована система моніторингу, зок­рема за концентрацією вуглекислого газу в атмосфері і кислот­ними опадами, почали створюватися великі міжнародні наукові програми. Екологічні потреби стали визнаватися і включатися в систему державних пріоритетів. Цікаво, що ще за десять років до того, у 1950-ті pp., у переліку «основних потреб», використовува­ному в ООН і її спеціалізованих установах для визначення стан­дартів життєвого рівня, екологічні потреби були взагалі відсутні.

Час з кінця 1960-х pp. до першої половини 1980-х pp. можна охарактеризувати як перший етап екологічної політики. У її ос­нову був покладений постійний екологічний контроль, механіз­ми якого стали активно створюватися в 1970-ті pp. Екологічна політика будувалася на уніфікованому комплексному підході до організації природоохоронного механізму, хоча в різних країнах зберігалися і певні відмінності. У цьому відношенні експерти виділяють дві групи країн: 1) США і Канада; 2) західноєвро­пейські країни і Японія.

Екологічна політика на першому етапі в основному викори­стовувала адміністративно-законодавчі важелі. У країнах прий­малося відповідне законодавство, у рамках якого створювалися певні екологічні нормативи.

Перші державні установи по охороні навколишнього сере­довища міністерського рівня були створені у Швеції в 1969 p., у США, Канаді, Великої Британії — у 1970 p., у Японії - у 1971 р.

Розділ З

Головною задачею всіх державних структур була організація еко­логічної експертизи на основі природоохоронного законодавства. Звичайно в країнах приймався загальний закон про охорону на­вколишнього середовища, що проголошував принципи екологі­чної політики, і розроблялося спеціальне законодавство по охо­роні земель, вод, атмосферного повітря, лісів, тваринного і рос­линного світу і т. д. Діюча тоді концепція екологічної політики брала до уваги переважно показники гранично припустимих кон­центрацій (ГПК) і скидань (ГПС). Підсумок проведеної по таких принципах екологічної експертизи трактувався однозначно: доз­волено — значить цілком безпечно.

У країнах Західної Європи екологічна експертиза проектів діє не тільки на національній, але і на регіональній основі в рам­ках Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС), згодом Європейського Союзу (ЄС). Директива ЄЕС № 337 про оцінку впливу деяких державних і часток проектів на навколишнє сере­довище, що вступило в силу 3 липня 1988 p., є основним доку­ментом, що регламентує проведення екологічної експертизи в європейському регіоні.

Країни ЄС проводять загальну природоохоронну політику. Вона базується на наступних основних принципах: 1) подібність багатьох екологічних проблем у європейських країнах; 2) обо­в'язковість виконання спільно прийнятих рішень; 3) прагнення до уніфікації заходів щодо боротьби з забрудненням; 4) погод­жені і єдині позиції на міжнародних переговорах. З 1992 р. діє П'ята програма природоохоронних дій. У ній, як і в попередній Четвертій програмі, питання рішення екологічних проблем виз­навалися центральними, пріоритетними у всій системі політич­них і економічних заходів.

У Японії в 1964 р. був прийнятий Основний закон про бо­ротьбу з забрудненням навколишнього середовища, що послу­жив базою для створення цілої системи екологічного законодав­ства. Проте, на відміну від США, у Японії до середини 80-х pp. не були розроблені й офіційно закріплені правила проведення експертизи і підготовки її висновку, що регламентували б орган­ізацію і здійснення цієї процедури.

Головна відмінність підходу до екологічної експертизи Японії і західноєвропейських країн від США і Канади полягає в тому, що останні мають чітке законодавство, у якому запропоновані всі правила, європейські ж країни і Японія спираються на адмі­ністративні документи виконавчої влади, більш того, орієнту­ються на директиви регіональних організацій. Навряд чи право-

Особливості національних стратегій країн-лідерів

мірно робити висновок про ступінь важливості екологічних про­блем для цих країн, швидше за все справа полягає в особливос­тях функціонування державних апаратів.

Це досить позитивні зрушення, хоча варто врахувати, що екологічні критерії залежать від рівня науково-технічного роз­витку і стану економіки країни.

Якщо в цілому підвести підсумки загальному станові навко­лишнього природного середовища після першого етапу екологі­чної політики, до другої половини 80-х pp., то можна відзначити наступне:

• помітно знизилося забруднення повітря, особливо діок- сидом сірки і твердих часток. У Японії при збільшенні валового продукту на 60%, викиди двоокису сірки скоротилися на 77%, у США аналогічне зростання склало 23%, а аналогічне скорочен­ ня - 39%;

• підвищилася якість водних ресурсів, про що свідчить зни­ ження біологічної потреби в кисні в багатьох водоймах;

• зменшилося надходження в навколишнє середовище ряду небезпечних хімічних продуктів - ДДТ, поліхлорованих біфе- нилів, елементів ртуті і т. п.;

• помітно розширилися площі заповідників, парків, діля­ нок дикої природи, що захищаються від антропогенного впливу і т. п.

У країнах зростали витрати на охорону навколишнього се­редовища і відтворення природних ресурсів. У результаті вони стали відігравати помітну роль в економіці. Так, державні витра­ти США на боротьбу з забрудненням навколишнього середови­ща за період 1970—1990 pp. склали 1 трлн дол. У 80-ті pp. в розви­нених країнах природоохоронні витрати склали в середньому на­ступні частки ВВП (у %): Австрія - 1,32, Франція - 1,7, ФРН -1,7, Швейцарія - 2, США - 2,1, Японія - 3,4 (9).

Але кардинальних змін в екологічній ситуації не відбулося. Збитки від забруднення в розвинених країнах Заходу сягали З— 6% ВВП. До того ж виявилися цікаві явища. Так, наприклад, у США в 1980-ті pp. проявилася певна особливість у структурі при­родоохоронного фінансування, коли стало очевидно, що при до­сягнутому рівні зниження концентрації забруднюючих речовин, регульованих природоохоронними нормативами, подальше їхнє зниження економічно не зовсім вигідне. Кожен наступний відсо­ток зниження забруднення вимагає багаторазового збільшення витрат. До того ж з'явилися нові проблеми, пов'язані з виявле­ними у всіх геосферах токсичними речовинами, що можуть мати

Розділ З

мутагенні і канцерогенні властивості довгострокового і кумуля­тивного характеру. Тому метою екологічної політики розвине­них країн стає боротьба не з забрудненням як таким, а з його джерелами, тобто акцент переноситься на заходи, які поперед­жають виникнення забруднення.

З другої половини 1980-х pp. починається другий етап при­родоохоронної політики. В рамках цього етапу попередні прин­ципи екологічної політики доповнюються і дещо змінюються. Колишня концепція екологічної безпеки, яка базувалася на еко­логічній експертизі, що брала до уваги тільки показники гранич­но припустимих концентрацій, повинна поступитися місцем кон­цепції екологічного ризику. Відповідно до останнього, прийнят­тя оптимального, з погляду охорони природи, рішення означає економічно і соціально обґрунтоване зведення до мінімуму нега­тивного впливу проектованого об'єкта на екологічну систему, включаючи людину. При цьому цілком усунути такий вплив прак­тично неможливо, за винятком випадків, коли ризик занадто ве­ликий, коли він переважає економічні і соціальні вигоди, пов'я­зані зі спорудженням господарського об'єкта. У такому випадку проект скасовується. В даний час концепція екологічного ризи­ку по праву претендує на те, щоб стати теоретичною основою нової природоохоронної політики.

Тільки адміністративними методами навряд чи можна зап­ровадити в життя цю концепцію. На другому етапі екологічної політики все частіше використовуються економічні методи, що спираються на традиційний ринковий механізм. При цьому ак­цент зміщується з адміністративних на економічні важелі дер­жавного впливу на діяльність приватного сектора. У державній екологічній політиці усе більш зростають такі економічні інстру­менти, як:

• прямі і непрямі субсидії на здійснення екологічних про­ ектів;

• позики під низький відсоток для фірм, які запроваджують природоохоронні програми;

• надання дозволу на прискорену амортизацію очисного ус­ таткування й іншої екотехніки;

• пільгові ставки по непрямих податках на продаж екотех­ ніки або звільнення її від податку;

• податкові пільги на доходи від природоохоронних про­ грам приватних підприємств;

• пільгові тарифи фірмам на очищення стоків на муніци­ пальних очисних спорудженнях.

Особливості національних стратегій країн-лідерів

На другому етапі екологічної політики, незважаючи на чисто зовнішню ефективність ринкових механізмів, посилюються ви­моги природоохоронного законодавства. Перехід до стратегії «за­побігання збитку» замість «ліквідації забруднення» супроводжується значним зростанням витрат. Так, федеральні асигнування США на охорону навколишнього середовища в період 1979—1990 pp. складали 12—14 млрд дол. на рік (так, наприклад, у 1990 р. — 12,7 млрд дол.). При цьому істотно підвищуються асигнування на програми нормотворчості, нагляд за виконанням нормативів і на­укові дослідження. У 1989 р. витрати на НДДКР (науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки), здійснювані Агентством по охороні навколишнього середовища, склали 422 млн дол. У за­гальному обсязі інвестицій американських компаній у нове будів­ництво й устаткування росте частка капіталовкладень на приро­доохоронні цілі. Так, в обробній промисловості частка таких інве­стицій у 1986 р. склала 3,7%, у 1987 р. - 4,3%, у 1988 р. - 4,1%.

На тлі переосмислення ролі екологічного чинника у житті населення розвинених країн почав активно розвиватися так зва­ний «екобізнес» — галузь економіки, яка орієнтована на задово­лення екологічних потреб споживачів. Провідним виробником екологічних технологій є ФРН. У 1987 р. на частку ФРН прихо-дився 41% загального числа компаній екологічного профілю в західноєвропейських країнах; частка Франції складала 15%. У Ве­ликої Британії місткість ринку екологічної продукції вдвічі пере­вищує місткість ринку фармацевтичних товарів.

Серед факторів, які впливають на розвиток галузі, що ви­пускає екотехніку, важливе значення мають державні витрати, субсидії і пільгове фінансування. Приміром, Компенсаційний банк ФРН (федеральний фінансовий інститут у Німеччині) на­давав пільгові кредити фірмам і місцевій владі, що здійснювали природоохоронні інвестиції, сприяв реалізації екологічних про­грам. Аналогічною діяльністю в Японії займаються такі державні установи, як Корпорація послуг по боротьбі з забрудненням на­вколишнього середовища, Японський банк розвитку, Фінансова корпорація малого бізнесу, Народна фінансова корпорація і т. д.

Підводячи підсумок в аналізі екологічної політики провідних країн, слід зазначити, що від захисту довкілля вони реально пе­рейшли до захисту людини у цьому довкіллі, а від національних екологічних програм — до глобальних.

3.2.4. Зовнішньоекономічна політика

Розгляд сучасного стану зовнішньоторговельних відносин провідних країн між собою, а також з іншими країнами дозволяє

Розділ З

констатувати наявність дивергенції у цій сфері. Якщо на початку XX ст. зовнішньоекономічна політика провідних на той час євро­пейських країн зводилася, в основному, до взаємодії з колонія­ми, то після розпаду колоніальних імперій після Другої світової війни від військово-політичних методів завоювання світової пер­шості довелося перейти до переважно економіко-політичних. Цікаво, що країни-переможниці (Велика Британія та Франція) залишилися у кільватері країн, що були переможені. Навіть США, які впродовж війни значно збагатилися і закріпили свої позиції в світі, починаючи з 1950-х pp. поступово, але неухильно віддава­ли свої частки світових товарних ринків. Тому корисно буде скон­центруватися на розгляді зовнішньоекономічної стратегії Японії.

У 1940—1950-х pp. ця країна стартувала у вкрай невигідних умовах: втрата колоній, знищена промисловість, окупація тери­торії американськими військами. Проте виявилося, шоу цій слаб­кості прихована сила. Широка демонополізація та лібералізація економіки, проведена окупаційною адміністрацією, забезпечили гнучкість економіки, але не підірвали традиційні японські цінності: колективізм, працелюбність і тверду впевненість у тому, що будь-який японець кращий за іноземця. На цій основі націо­нальному уряду (окупація була нетривалою) і новим корпораці­ям, створеним на уламках напівфеодальних «дзайбацу», вдалося досягти досить високого ступеня взаєморозуміння між собою, а також з населенням. Міжнародна конкурентоспроможність японських товарів була невисокою, а тому головною складовою сукупного попиту були особисті споживчі витрати населення, що забезпечили близько 60% приросту валового продукту. На еко­номічне зростання витрачалося близько 30% ВВП, у тому числі 18—20% приходилося на інвестиції в устаткування і виробниче будівництво. Поки Японія не побудувала на основі технічного відновлення конкурентноздатні експортні галузі, головним об­межувачем економічного зростання був стан зовнішніх розра­хунків. При фіксованому курсі ієни, що існував у 1949—1971 pp. у рамках Бреттон-Вудської валютної системи, на найвищих фа­зах промислового підйому виростав обсяг імпорту, а не ціни імпор­тних товарів, як це було б у випадку вільного курсу ієни. У зв'яз­ку з цим баланс по торгівлі і платіжний баланс по поточних стат­тях зводилися з дефіцитом.

Для даного періоду було характерно активне втручання дер­жави в розподіл ресурсів між галузями і в організацію галузей з метою формування визначеної структури промисловості, тобто здійснювалася промислова політика. її найважливішим інстру-

Особливості національних стратегій країн-лідерів

ментом була система валютних квот на оплату необхідного імпорту — практично картковий розподіл валютних ресурсів і дозвіл дос­тупу для іноземних інвесторів тільки на індивідуальній основі. Тим самим зводилася до мінімуму іноземна конкуренція на внут­рішньому ринку. Протекціонізм був головною складовою тодіш­ньої промислової політики.

Іншими складовими були податкові пільги пріоритетним га­лузям, а також обмеження доступу нових конкурентів на ринки і регламентація спеціалізації підприємств у ряді галузей (у нафто­переробці, нафтохімії, банківській діяльності і страхуванні). Спе­цифічно японський метод допомоги пріоритетним галузям, що не застосовувався в жодній іншій країні, полягав у наданні галу­зевим союзам підприємців права на створення підконтрольних урядові картелів на час циклічних спадів. Компаніям дозволяло­ся фіксувати ціни й обмежувати випуск продукції до того мо­менту, як на внутрішньому ринку країни виникне достатній по­пит. Ця міра застосовувалася також для підтримки нових галузей на стадії становлення. У тих випадках, коли галузям була необх­ідна масова зміна технологій, дозволялися картелі для коорди­нації згортання безперспективних виробництв. Промислова пол­ітика спиралася на групове поводження підприємств у галузі (со­юзи підприємців) і не давала підприємствам індивідуальних пільг.

До кінця 1960-х pp. у Японії був створений промисловий потенціал для конкурентноздатного експорту. У міру того, як про­дукція обновленої промисловості виходила на міжнародні рин­ки, внутрішній ринок відкривався для іноземних товарів. У сере­дині 1960-х pp. зникли періодичні дефіцити торговельного ба­лансу. До початку 1970-х був відмінений валютно-ліцензійний контроль імпорту, зняті обмеження для припливу іноземного ка­піталу, а потім і обмеження експорту японського капіталу за кор­дон. Фіксований курс ієни, установлений ще в 1949 р. на рівні 360 ієн за долар США, виявився дуже заниженим. Наприкінці 1971 р. Японія ввела змінний курс у рамках вузького коридору, а з лютого 1973 р. перейшла до вільного змінного курсу.

У 1970-х pp. дві світових нафтових кризи викликали в Японії, промисловість якої працює на привізній сировині і паливі, гострі спалахи інфляції і різке уповільнення темпів росту. У 1973—1974 pp. імпортні ціни виросли в 2,1 p., у 1979-1980 pp. — на 86%.

До того ж у 70-х pp. були вичерпані резерви екстенсивного зростання шляхом залучення нових ресурсів робочої сили і віднов­лення товарної номенклатури промислової продукції. Екологічні труднощі в кінцевому рахунку призвели до подорожчання капі-

Розділ З

тального будівництва. Піднявся рівень заробітної плати, дорож­че стало устаткування нових робочих місць. У результаті еконо­міка вступила на шлях заощадження ресурсів і капіталомісткого росту. Хоча темп росту знизився більш ніж наполовину, норма нагромадження залишилася дуже високою (близько 30% ВВП).

Промисловість стала усе більше орієнтуватися на наукомісткі галузі. її лідерами стали електронне машинобудування і вироб­ництво сучасних засобів зв'язку. Для форсування їхнього роз­витку була проведена серія державних програм фінансової й орга­нізаційної підтримки науково-дослідних робіт, що виконувалися найбільшими фірмами в області високих технологій.

Для структурно депресивних галузей у 1978—1988 pp. були здійснені дві п'ятирічні програми, що допомогли частково згор­нути ті галузі, де положення було найбільш важким: виплавка алюмінію і мартенівської сталі, виробництво хімічних добрив і волокон на нафтовій основі, суднобудування, текстильна і швейна промисловість. Це були останні програми промислової політи­ки: потреба промисловості в державному патерналізмі пішла в минуле. Внутрішнє виробництво продукції, що втратила конку-рентноздатність, стало замішатися імпортом. Усе більш серйоз­ним джерелом постачання промисловості стають закордонні філії і спільні підприємства японських корпорацій.

У підсумку японська економіка ще глибше інтегрується у світо­ве господарство. Лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків була суттєво розтягнута в часі і дала японським промисловцям при сильній внутрішній конкуренції грунтовно підготуватися до кон­куренції на міжнародних ринках. Але у світі сформувалося нега­тивне представлення про Японію як про країну, закриту для зов­нішньої конкуренції. Хоча формальні обмеження були зняті, тра­диційна практика довгострокових зв'язків у світі бізнесу і парт­нерські відносини між урядом і діловими колами усе більше сприймаються як ознаки протекціоністського захисту. У сере­дині 1980-х pp. величезне позитивне сальдо в торгівлі з США і країнами Європи стало джерелом гострих конфліктів і ключо­вим питанням міждержавних економічних відносин для Японії.

У середині 1980-х pp. уряд визнав, що позитивне сальдо тор­говельного балансу є результат структурної диспропорції еконо­міки, занадто сильно орієнтованої на експорт. Були введені пільги для імпортерів, щоб вирівняти торговельний баланс і переорієн­тувати промисловість на внутрішній ринок і зробити саме внутрішній попит опорою економічного росту. Але ревальвація ієни (її курс до долара піднявся з 200 у 1985 р. до 125 у 1991 p.),

Особливості національних стратегій країн-лідерів

трохи пригальмувавши ріст товарного експорту, прискорила вивіз капіталу. У 1985—1989 pp. закордонні інвестиції Японії росли в середньому на 62% у рік. Японія стала експортувати не тільки і не стільки товари, скільки робочі місця.

Іншим наслідком успіху Японії у сфері зовнішньої торгівлі стало ретельне вивчення її досвіду іншими країнами. Європа і, навіть, США, які традиційно виступали за політику вільної торгівлі, усвідомили необхідність вибіркового протекціонізму. Хоча Світова організація торгівлі, до якої входять усі без виклю­чення провідні країни, декларує принцип максимального змен­шення бар'єрів у міжнародних економічних відносинах, насправді саме вона іноді виступає інструментом обмеження конкуренції на світових ринках. Так, у випадках, коли вільна торгівля іде у розріз з інтересами впливового члена COT (скажімо, США або Великої Британії) вступ до цієї організації нового кандидата може бути дуже проблематичним. Наприклад, Китай, який потенцій­но міг скласти жорстку конкуренцію провідним країнам навіть на їхніх внутрішніх ринках, вів переговори про вступ (і, відпові­дно, про зменшення митних та адміністративних бар'єрів на шляху своїх товарів за кордон) понад 12 років.

Таким чином, сьогодні провідні країни проводять комбіно­вану зовнішньоекономічну політику, яка включає як принципи фрітредерства, так і елементи протекціонізму у відповідності до більш загальних завдань економічного розвитку.

3.2.5. Стабілізаційна політика

Завершити розгляд стратегій економічного розвитку про­відних країн світу буде доречно оглядом еволюції стабілізаційної політики. Ця важлива складова економічної політики пройшла складну трансформацію. Вивчення і узагальнення стратегії мак-роекономічної стабілізації додатково ускладнюється тим, що еко­номічні коливання по-різному проявляли себе у різних країнах. Ми свідомо обмежимося тільки одним різновидом коливань — середньостроковими циклами, залишаючи поза увагою коливан­ня, які були викликані політичними причинами, фінансовими кризами, біржовими спекуляціями та інфраструктурними пере­твореннями, оскільки боротьба з такого роду коливаннями вихо­дить далеко за рамки лише стабілізаційної політики, а містить, крім неї, соціальну, структурну, зовнішньоекономічну складові.

Проблема нестабільності економічного розвитку проявля­лась неоднаково у різних країнах. Історично перші кризи надви­робництва (кризи середньострокового циклу) фіксувалися у Be-

Розділ З

ликій Британії з 1825 р. У подальшому вони набули характер за­гальноєвропейських, а згодом і загальносвітових. Наприкінці XX — початку XIX ст. найбільш помітними були економічні спади, початок яких прийшовся на 1972, 1982, 1993, 2001 pp. Проте по­чатком свідомої стабілізаційної макроекономічної політики слід вважати 1930-і pp., початок яких ознаменувався потужною кри­зою, знаною як «велика депресія». Безпрецедентне для мирного часу падіння виробництва (у США, приміром, воно склало по­над 25% від докризового рівня), змусило уряди провідних країн вдатися до прямого впливу на рівень економічної активності, переважно через сукупний попит. Ідеологічним підґрунтям цих дій можна вважати кейнсіанство, хоча самі ідеї Кейнса не схва­лювалися, приміром, президентом США Ф. Рузвельтом, або кан­цлером Німеччини Гітлером, хоча і перший і другий подолали кризу фактично у дусі кейнсіанських рекомендацій — через збільшення державних витрат на будівництво та ВПК, що сти­мулювало сукупний попит. Проте на батьківщині, у Великій Британії, кейнсіанство набуло популярності. У подальшому воно стало свідомо використовуватися практично всіма провідними країнами, причому не тільки для стабілізації, але і для приско­рення економічного розвитку. Хоча теоретичні кейнсіанські моделі економічного зростання наголошують на необхідності дотримання певних темпів зростання, перевищення яких вик­ликає кризу, але на практиці велика частина змінних (схильність населення до заощаджень, продуктивність виробництва тощо), які необхідно врахувати, прогнозуючи темп безкризового зрос­тання, є несталою. Тому уряди, як правило, використовували кейнсіанську концепцію вибірково. Якщо здавалося, що у да­ний момент слід стимулювати сукупний попит, то завжди зна­ходилися вагомі причини для того, щоб збільшити державні витрати. Загалом, у цей період у світі значно посилилася роль безпосереднього втручання уряду в економічні процеси завдя­ки наявності трьох потужних тоталітарних держав — фашистсь­кої Німеччини, мілітаристської Японії та Радянського Союзу, який на той час теж вважався дуже важливим елементом за­гальносвітового економіко-політичного середовища. Не­обхідність протистояти іноземцям у військово-політичній сфері змушувала уряди Великої Британії, Франції та США також кон­центрувати економічну владу в єдиному центрі — в руках дер­жави. В цих умовах військові витрати складали значну частку бюджету, що і створювало сприятливі умови для застосування кейнсіанських рецептів. Однак після закінчення Другої світової

Особливості національних стратегій країн-лідерів

війни виправданість прямої стимуляції попиту державою стали піддавати сумніву, до чого спонукало:

1. Збільшення державного боргу внаслідок постійного зрос­ тання державних витрат.

2. Фактичного згасання та викривлення принципу ринкової конкуренції під впливом майже директивного державного роз­ поділу доходів корпорацій.

3. Поширення тенденцій перекладання проблем приватного бізнесу на державу, згасання приватної ініціативи.

У Німеччині та Японії лібералізація економіки була здійсне­на примусово окупаційною владою. У Сполучених Штатах вона утвердилася як відповідь на надзвичайно сприятливі можливості для приватного бізнесу на зовнішніх ринках. У Великій Британії та Франції зменшення ролі уряду в економічному житті стало ре­акцією на розпад колоніальних імперій, погіршення загальної еко­номічної обстановки і нездатності держави повернути втрачені позиції. Загальним результатом стало підвищення значення при­ватного сектора і відповідне зменшення ролі уряду. Можливо найбільш показовим у цьому плані є процес відходу від класичних кейнсіанських концепцій на їх батьківщині — Великій Британії.

У першу післявоєнну чверть століття теоретичною основою, на якій ґрунтувалася економічна політика, залишалося кейнсі-анство. З початку 1960-х pp. уряди консерваторів і лейбористів, проводячи політику «стоп—вперед», намагалися поперемінно до­могтися поліпшення платіжного балансу або зростання економ­іки. Наростання інфляційних процесів у першій половині 1970-х pp. ускладнювало і модифікувало задачі держави. Вона стала усе більш активно вдаватися до дефляційної політики. Однак це лише погіршувало положення: обмеження попиту на внутрішньому ринку, не знизивши темпів підвищення цін, послабляло стиму­ли до зростання продуктивності праці. Результатом стала «стагф­ляція» — комбінація високої інфляції з низькими темпами росту економіки і збільшенням безробіття. Економічна криза середи­ни 1970-х pp. і тривала подальша депресія спонукали уряд відмо­витися від дефляційної політики і перейти до «політики доходів». Вона була пов'язана з довгостроковими програмами заохочення економічного зростання і досягнення фінансової стабільності. Втручання держави в процес встановлення заробітної плати ста­ло основною частиною лейбористського «соціального контрак­ту» уряду з профспілками. Однак ефективність «політики доходів» була обмеженою: в остаточному підсумку вона не змогла стрима­ти підвищення цін і швидкого розширення грошової маси.

Розділ З

Тим часом економічна ситуація наприкінці 1970-х pp. різко погіршилася. Зросла соціальна напруженість. Країна продовжу­вала втрачати свої позиції у світовому господарстві. У результаті виявилися дискредитованими всі колишні варіанти державного регулювання, засновані на кейнсіанській теорії. У травні 1979 p., після приходу до влади уряду торі на чолі з М. Тетчер, Бри­танські острови перетворилися у свого роду полігон для іспиту ідейно-політичних установок правих консерваторів; до цього в розвитих країнах Заходу вони не випробувалися. «Зміна віх» в економічній теорії і практиці відбулася у Великій Британії рані­ше, ніж у США.

За час перебування консерваторів при владі (1980-і — перша половина 1990-х pp.) значній ерозії піддалися багато традиційних цінностей і інститути. Істотні зміни перетерпіла модель соціаль­но-економічного механізму і політичного устрою суспільства. Дер­жава вдалася до реформування відносин власності, її «розпилен­ня» (реалізації теорії «демократії власників»), до перетворення системи соціальних послуг — впровадження ринкових засад і кон­куренції в «державі добробуту», створення «змішаної» державно-приватної системи охорони здоров'я, страхування, пенсійного за­безпечення, поширенню принципу волі вибору в шкільній освіті.

В умовах «роздержавлення» макроекономічного регулюван­ня все більшої популярності набували неоліберальні концепції державного регулювання — монетаризм, «економіка пропозиції» та інші. В цілому вони надають велике значення використанню приватної ініціативи, економічній свободі та особистій відпові­дальності суб'єктів економіки. Проте ігнорувати роль держави в економіці неможливо. Але щоб зменшити її вплив, який часто дестабілізує ринкові відносини пропонувалося перейти до пере­важно непрямих методів. Скажімо, монетаристи особливу увагу приділяли регулюванню кредитно-фінансової сфери та грошо­вого обігу, представники «теорії раціональних очікувань» — ство­ренню ефективної (в тому числі інформаційної) інфраструктури, «економіка пропозиції» наголошувала на зменшенні податків і поліпшенні доступу до економічних ресурсів. Цей своєрідний протест проти «зарегульованості» кейнсіанства не став, тим не менше, цілісною доктриною. Окремі положення та рецепти ви­користовуються у певних обставинах для вирішення конкретних завдань. Єдиним системним досягненням неолібералів стало ви­окремлення фінансової сфери на чолі з центральним банком у категорію відносно самостійних регуляторів національної еко­номіки.

Особливості національних стратегій краш-лідерів

Частковість і обмеженість монетарної стабілізаційної по­літики повною мірою проявилася під час останнього економіч­ного спаду на початку 2000-х pp. Вдаючись до випробуваного засобу — зниження облікової ставки — Федеральна резервна си­стема США зменшила її до безпрецедентно низького рівня 1,6%, проте очікуваного пожвавлення не відбулося. У Великій Бри­танії зниження було меншим (до 4%), проте враховуючи більший рівень інфляції

Єдиний вид економічної нестабільності, який спостерігався у провідних країнах за останні 40 років — середньострокові еко­номічні цикли в цій країні, можна теж вважати його подарунком для фінансової сфери. Однак результат теж виявився невтішним. Тому пошук ефективних інструментів антикризового регулюван­ня, які були б адекватними сучасному стану економіки розвине­них країн, триває.

ВПРАВИ

Вправа 1. Для кожного положення, що наводиться далі, знайдіть відповідний термін або поняття.

1. Перенесення внутрішніх економічних проблем у зовнішнє економічне середовище.

2. Протиріччя між швидкістю та сталістю економічного роз­ витку.

3. Протиріччя між намаганням досягти соціально прийнят­ ного розподілу благ і високопродуктивним використанням ре­ сурсів.

4. Політика, яка проводилася у США у 1980-х pp. і включала систему підтримки бізнесу через держзамовлення, зменшення податкового тиску тощо.

5. Господарча практика, яка полягає в укладанні контракту з працівником на весь період його трудової активності аж до досягнення ним пенсійного віку.

6. Особливий вид платежу, який фізичні та юридичні особи вносять до державного бюджету у випадку спричинення ними шкідливих викидів.

7. Заходи впливу на стабільність економічного розвитку, які базуються на управлінні грошовою масою.

8. Зовнішньоторговельна політика, яка спрямована на за­ хист вітчизняних компаній від конкуренції з боку лише окремих країн, або іноземних компаній.

Розділ З

Терміни та поняття:

Екстерналізація

Дуальність «розвиток — стабілізація»

Дуальність «справедливість — ефективність»

Рейганоміка

Система «довічного найму»

Екологічний податок

Монетарна стабілізаційна політика

Вибірковий протекціонізм

Вправа 2. Знайдіть єдину правильну відповідь.

1. До основних проблем провідних країн на сучасному етапі не відносять:

а) екологічну проблему;

б) продовольчу проблему;

в) ресурсну проблему;

г) технологічну проблему.

2. До північноамериканського економічного центру відносять:

а) Канаду і США;

б) Мексику та США;

в) США;

г) США, Канаду та Велику Британію.

3. Серед названих країн знайдіть таку, яка найменшою мірою може біти віднесена до провідних:

а) Канада;

б) Китай;

в) Франція;

г) Японія.

4. Головним критерієм, за яким країну відносять до провідних, виступає:

а) наявність контролю за транснаціональними корпорація­ ми;

б) обсяг виробництва ВВП;

в) обсяг виробництва ВВП на душу населення;

г) позиція країни на міжнародних фінансових ринках.

5. Яка задача з наведених нижче є нехарактерною для сучасно­ го соціально-політичного життя розвинених країн:

а) диференціація доходів повинна бути контрольованою;

б) усі члени суспільства повинні мати доступ до найважли­ віших благ;

Особливості національних стратегій країн-лідерів

в) політичні права індивіда повинні визначатися його дохо­ дами;

г) між суспільними і особистими інтересами повинен дот­ римуватися баланс.

6. Мотивом для виходу на міжнародне економічне середовище для провідної країни не може бути:

а) доступ до ринків збуту;

б) доступ до ринків ресурсів;

в) можливість перенесення шкідливих виробництв за кор­ дон;

г) правильна відповідь відсутня.

7. Знайдіть логічно зайве:

а) промислова політика;

б) податкова політика;

в) зовнішньоекономічна політика;

г) стабілізаційна політика.

8. Що з наведеного нижче не може вирішити проблему зни­ ження конкурентоспроможності продукції провідних країн внаслі­ док подорожчання робочої сили:

а) автоматизація виробництва;

б) перенесення трудомістких операцій за кордон;

в) збільшення трудомісткості продукції;

г) залучення трудових мігрантів.

9. Ліберальність моделі державного управління в США пояс­ нюється:

а) поступовістю формування системи управління від місце­ вого до національного;

б) тим, що в історії країни було мало критичних моментів;

в) колоніальним минулим країни;

г) правильно а, б.

10. Джерелом новітніх технологій для промисловості Японії у період становлення (кінець XIX cm.) були:

а) розробки вітчизняних вчених;

б) іноземні патенти та ліцензії;

в) правильна відповідь відсутня;

г) правильно а, б.

11. Характерною ознакою постіндустріальної економіки є пе­ реважання:

а) сфери послуг;

б) видобувної промисловості;

Розділ З

в) переробної промисловості;

г) сільського господарства.

12. Обоє 'язкове медичне страхування робітників у Німеччині було запроваджене:

а) після об'єднання ФРН та НДР;

б) одразу після Другої світової війни;

в) у проміжку між Першою та Другою світовими війнами;

г) ще до Першої світової війни.

13. На початку 2000-х pp. максимальний рівень безробіття дорівнював:

а) менше 1%;

б) більше 2%, але менше 5%;

в) більше 6%, але менше 9%;

г) понад 10%.

14. Для першого етапу формування екологічної політики було характерно:

а) використання, як правило, непрямих методів регулювання;

б) використання, як правило, прямого державного регулю­ вання;

в) другорядна роль екологічної експертизи;

г) широке застосування екологічних податків.

15. Сучасна практика державного анти циклічного регулюван­ ня в розвинених країнах:

а) спирається виключно на неокейнсіанські методи;

б) строго дотримується принципів монетарної політики;

в) орієнтована на ізоляцію національної економіки від зов­ нішнього середовища для вирішення проблеми циклічності еко­ номічного розвитку;

г) поєднує заходи, рекомендовані представниками різних еко­ номічних шкіл.

Вправа 3. Визначте, яке з положень правильне, а яке помилкове.

1. Розвинуті країни споживають понад половину від загаль­ носвітового обсягу енергії.

2. Неокейнсіанські економічні доктрини рекомендують дер­ жаві регулювати економіку через пропозицію грошової маси.

3. Провідні держави завжди розглядають подрібнення круп­ них компаній як засіб досягнення міжнародної конкурентоспро­ можності.

4. Збільшення наукоємності продукції є засобом підвищен­ ня конкурентоспроможності.

Особливості національних стратегій країн-лідерів

5. Японія має найвищій у світі рівень розвитку фундамен­ тальної науки.

6. Причиною переміщення робочих місць з Німеччини є ви­ сокий рівень соціального захисту.

7. Екологічна політика у розвинених країнах почала форму­ ватися наприкінці XIX ст.

8. Головним критерієм віднесення країни до складу про­ відних є обсяг ВВП, що виробляється.

9. Всі розвинуті країни розташовані у північній півкулі.

СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ПЕРЕХІДНИХ ЕКОНОМІК