4.3. Структурна та інвестиційно-інноваційна політика

Основні характеристики успадкованої від СРСР структури економіки:

• переобтяженість екологічно небезпечними ресурсомістки­ ми базовими галузями й відповідна значна матеріале-, капітало- та енергомісткість (табл. 4.3), що в умовах відсутності власних родовищ енергоносіїв (нафти, газу) обертається значною енер- горесурсною залежністю від інших країн (насамперед від Росії);

• значна питома вага галузей, що виробляють проміжний продукт;

• надмірно розвинений ВПК, на підтримку якого спрямову­ валося близько 20% ВВП;

• недорозвиненість соціальної сфери та громадських галу­ зей, що визначають НТП;

Таблиця 4.3

Структура промисловості України: порівняльна характеристика (1990 р.) (у % до загального підсумку у порівняльних цінах 1990 р.)

Міжгалузеві комплекси	Україна	США	Велика Британія	ФРН
Паливно-енергетичний	30,0	20,8	17,4	15,4
Металургійний	11,2	3,8	4,9	4,9
Машинобудівний	32,0	37,7	33,0	41,7
Хімічна, нафтохімічна та де­ревообробна промисловість	8,1	16,2	18,7	19
Промисловість будівельних матеріалів	3,1	2,2	3,6	2,7
Легка та харчова промисловість	15,6	19,3	22,4	16,3

Стратегії розвитку перехідних економік

• технологічна відсталість кінцевих виробництв та неспро­ можність задовольняти повною мірою внутрішній споживчий попит;

• переважна орієнтація на задоволення потреб союзної коо­ перації, зокрема 80% матеріального виробництва було орієнто­ вано на кооперацію з російськими підприємствами;

• недорозвинена інфраструктура (транспортна, енергетична, інформаційна, комунальна, соціальна).

Причини незбалансованості й диспропорційності галузевої структури економіки:

I. Об'єктивні:

— необхідність здійснення індустріалізації, початкові етапи якої об'єктивно потребують випереджаючого зростання галузей 1-го підрозділу суспільного виробництва.

II. Суб'єктивні:

• помилкове тлумачення ряду об'єктивних закономірнос­ тей суспільного розвитку в епоху індустріалізації;

• ігнорування тенденцій постіндустріалізації суспільства;

• неадекватна реалізація відносин планомірності в умовах відсутності дієвої системи дослідження й обліку суспільних потреб;

• певна зневага до загальнолюдських цінностей;

• свідоме блокування ринкових методів швидкого реагування на зміну обсягів та структури сукупного попиту;

— узурпація адміністративно-бюрократичним апаратом функцій розпорядження економічними ресурсами, домінування його специфічних інтересів при формуванні структури економі­ ки та визначення галузевих пріоритетів.

На напрямки та динаміку структурних зрушень в перехідній економіці України впливають:

I. позитивно:

• розширення сфери дії ринкових відносин;

• становлення конкурентного середовища й зменшення рівня монополізації економіки;

• розширення недержавного сектора;

II. негативно:

• держава не є провідним суб'єктом регулювання структур­ них зрушень;

• нерівномірність податкового навантаження;

• надмірна відкритість економіки;

• наявність зовнішнього боргу, обслуговування якого по­ требує зростання експорту й, відповідно, зумовлює диктування ззовні напрямків структурних зрушень;

Розділ 4

• низький рівень життя населення, що ускладнює виявлен­ ня реальної структури потреб й уподобань споживачів.

• значний вплив олігархічних структур, зрощених з держав­ ним апаратом.

Трансформація галузевої структури в Україні відбувається всупереч прогресивним тенденціям. Скорочення капіталовкладень у АПК, житлове будівництво та легку промисловість, система­тичне недоінвестування галузей і виробництв, що визначають НТП (перш за все машинобудування), — усе це призводить до подальшого поглиблення диспропорцій у структурі суспільного виробництва, до технологічної деградації матеріально-технічної бази національної економіки.

Ці обставини суттєво відрізняють перехідну економіку Ук­раїни від економіки ринкового типу, в якій під час класичної циклічної депресії чи структурної кризи відбувається «творче» руйнування наявної технологічної структури та будується фунда­мент для подальшого економічного зростання.

Основна стратегічна мета структурної перебудови — підвищен­ня прогресивності, пропорційності, ефективності, соціальної спря­мованості та екологічності національної економіки України.

Пропорційність — ступінь наближеності структури суспіль­ного виробництва до структури суспільних потреб.

Прогресивність характеризується питомою вагою продукції новітніх галузей та виробництв, що сприяють прискоренню НТП, уВВП.

Соціальна спрямованість визначається питомою вагою пред­метів споживання та послуг, що надаються населенню, у ВВП.

Ефективність — віддача від одиниці витрат при виробництві ВВП.

Екологічність характеризується часткою ВВП, виробленого без порушень екологічних норм і вимог.

Задачі структурної перебудови:

• зміцнення порівняльних переваг вітчизняних товарови­ робників відносно зарубіжних конкурентів;

• зменшення залежності національної економіки від імпор­ ту товарів і ресурсів;

• збільшення питомої ваги ресурсозаощадливих виробництв та галузей «високих технологій»;

• підвищення рівня внутрішньої збалансованості економі­ ки за рахунок переорієнтації виробництв засобів виробництва на найбільш повне задоволення потреб міжгалузевої кооперації;

• створення розвиненого споживчого сектора економіки та сфери-послуг.

Стратегії розвитку перехідних економік

Провідний суб'єкт регулювання структурних зрушень — дер­жава, оскільки новостворені ринкові форми в умовах НТП не­спроможні адекватно реагувати на стратегічні суспільні потреби та забезпечувати швидкі цілеспрямовані зрушення в економічній структурі.

Складові структурної політики держави:

І. Визначення й обґрунтування цілей та пріоритетів струк­турних трансформацій в економіці;

Стрижень структурної політики — селективний підхід (тарге-тування).

Таргетування (від англ. target — ціль) — концентрація мате­ріальних, трудових, фінансово-кредитних ресурсів на пріоритет­них напрямках соціально-економічного розвитку та на об'єктах (галузях, підприємствах), підвищення ефективності функціону­вання яких сприяє підвищенню ефективності та конкурентосп­роможності національної економіки в цілому.

Процедура вибору галузей — національних пріоритетів скла­дається з двох етапів:

1) Визначення бажаного структурного типу економіки (табл. 4.4) і відповідних йому пріоритетів розвитку.

Таблиця 4.4 Структурні типи економіки та їх характеристика

Структурний тип	Характерні риси
Переферийно-сировинний	Висока питома вага ресурсомістких добувних і базових галузей, слаборозвинутий споживчий сектор й соціальна сфера, концентрація «брудних» технологій
Переферийно-аграрний	Домінують трудомісткий аграрно-промисловий сектор, харчова промисловість, сільськогосподарське машинобудування
Індустріальний	Домінують капіталомісткі галузі 1-го підрозділу суспільного виробництва, галузі, що випускають проміжну продукцію та визначають НТП, сфера матеріальних послуг
Постіндустріальний	Домінують наукомісткі високотехнологічні галузі, споживчий сектор, галузі, орієнтовані на випуск кінцевої продукції, сфера послуг (насамперед інформаційних й фінансових) та соціальна сфера, мінімізований екологічнобрудний сектор

2) Конкретизація пріоритетів з урахуванням національної специфіки.

Розділ 4

Чинники відбору галузей — національних пріоритетів:

— місце країни у міжнародному розподілі праці, її конку­ рентні переваги.

Конкурентні переваги України:

• запаси корисних копалин, які є значними за обсягом та вигідно розміщені (залізна й марганцева руди, сірка, ртуть, ти­ тан, рідкоземельні метали, уран, мінеральні солі, гіпс, граніт, мармур тощо);

• родючі сільськогосподарські угіддя, що становлять при­ близно 1/4 світових запасів чорнозему;

• відносно високий рівень кваліфікації певних категорій робочої сили та працівників при відносно низькому рівні оплати праці;

• розвинута система науково-дослідних, проектно-конструк­ торських закладів та експериментальних баз як основи для роз­ робки та впровадження нових технологій;

• масштабність основних виробничих фондів в окремих га­ лузях економіки (металургії, хімії, нафтопереробці, важкому ма­ шинобудуванні тощо);

• вигідне транспортно-географічне становище та наявність розгалуженої транспортної інфраструктури;

• привабливі природно-кліматичні умови в ряді регіонів України, особливо в Криму та на Закарпатті;

• експортний потенціал галузі;

• перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку;

• рівень залежності галузі від імпорту сировини і обладнання;

• екологічність;

• стадія життєвого циклу галузі;

• додана вартість на одного зайнятого.

Сектори і галузі — національні пріоритети України:

• агропромисловий комплекс;

• харчова промисловість та виробництво алкогольних на­ поїв;

• важке та високотехнологічне машинобудування (комплек­ тне енергетичне устаткування, верстатобудування, обладнання для металургійних заводів тощо);

• аерокосмічна галузь;

• військова промисловість;

• суднобудування;

• окремі наукомісткі високотехнологічні виробництва (ви­ робництво зварювальної апаратури, кольорова та порошкова ме-

Стратегії розвитку перехідних економік

талургія, виробництво нових видів матеріалів із специфічними властивостями, біотехнології тощо);

— сфера послуг (передусім транспортних, оздоровчого ту­ризму, інжинірингових, освітніх).

II. Розробка на державному рівні довгострокових індикатив­ них планів та цільових програм структурної перебудови (табл. 4.5).

III. Здійснення заходів щодо стимулювання міжгалузевого переливу капіталів відповідно з національними пріоритетами.

IV. Реалізація національної програми планомірного згортання економічної діяльності у безперспективних галузях та секторах економіки.

V. Розробка й виконання програм з підготовки та перепідго­ товки робочої сили.

Таблиця 4.5 Варіанти вирішення основних задач структурної політики

Основні напрямки структурних зрушень	Засоби впливу
Збільшення питомої ваги ресурсозаощадливих виробництв	Диференціація законодавчо встановлених платежів у бюджет в залежності від відносної енергомісткості виробництва. Ціни на енергоресурси
Зменшення частки екологічно брудних виробництв	Природоохоронне законодавство, диференціація платежів у бюджет, штрафи за забруднення, використання «боббл-принципу» у межах регіону, екологічно орієнтовані податкові пільги
Розвиток споживчого сектора економіки	Бюджетні кредити, податкові пільги, державні замовлення, банківський процент, державні гарантії під кредити банків, споживчий кредит
Зростання частки високотехнологічних галузей	Держзамовлення; податкові пільги; прискорена амортизація; бюджетні кредити, субсидії та субвенції; банківський процент; звільнення від оподаткування прибутку, спрямованого в інновації; страхування інноваційних ризиків
Збільшення питомої ваги експортноорієнтованих галузей	Митні тарифи та акцизи, ліцензування, сертифікація продукції, банківський процент, податкові пільги, державні кредити на конкурсних засадах, цінотворення

Розділ 4

Провідний елемент структурної політики — інвестиційна по­літика.

Ключове питання — визначення стратегії щодо галузевого та територіального розподілу інвестицій з урахуванням обмеженості ресурсів і невизначеності зовнішніх чинників, яка дозволяє ви­рішувати весь комплекс поставлених задач у певній послідов­ності з максимальним соціально-економічним ефектом за мінімальний термін часу.

Особливості реалізації інвестиційної політики в перехідній економіці

Інвестиційна політика — цілеспрямована діяльність держави щодо встановлення кількісно-структурних параметрів інвести­ційних процесів, необхідних для нормального протікання роз­ширеного відтворення та підтримки сталої динамічної макроеко-номічної рівноваги.

Провідну роль держави—суб'єкта регулювання інвестицій­них процесів в перехідній економіці України зумовлюють:

• існування і необхідність керування й фінансового забез­ печення як нежиттєздатних, так і перспективних складових ста­ рого типу відтворення з характерними для них неринковою тех- ніко-економічною структурою, високим рівнем монополізації та традиціями державного патерналізму;

• становлення паростків нового типу відтворення, що відпо­ відають світовим стандартам національної ідентичності й орга­ нічної увімкненості в глобальні економічні процеси, і стратегіч­ них структурних детермінант конкурентоспроможності. Зрозу­ міло, зазначені паростки поки що не можуть розвиватися на своїй власній основі, насамперед інвестиційній, і потребують відпові­ дної державної підтримки;

• реальне сполучення старого і нового типів відтворення, необхідність забезпечення цілісності та прогресивної їх еволю­ ційної трансформації, і рішення пов'язаних із цим проблем;

• нерозвиненість ринкового саморегулювання, насамперед, інвестиційної інфраструктури.

Основні причини низької інвестиційної активності суб'єктів господарювання:

• значний інвестиційних ризик, детермінований наростаю­ чою соціально-економічною та політичною нестабільністю;

• нестабільність і непередбачуваність законодавчої бази(пе- редусім податкової);

• дезінтеграція реального та фінансового секторів економіки;

Стратегії розвитку перехідних економік

• фінансова піраміда облігацій внутрішньої державної по- зики(ОВДП);

• надмірний рівень оподаткування; відтік капіталів за кор­ дон. За оцінками фахівців, за роки незалежності Україна втрати­ ла від 20 до 40 млрд дол. і стала донором більш розвинутих еко­ номік, перш за все американської;

• доларизація економіки (внутрішня втеча капіталів). Серед причин зростання валютних нагромаджень: необхідність збережен­ ня високої ліквідності накопичень на випадок покриття тимчасо­ вої неплатоспроможності в періоди хронічних затримань виплат по заробітній платі; недовіра до функціонуючих фінансово-кре­ дитних інститутів, пов'язана з небезпекою повної втрати вкладів.

Основні наслідки внутрішньої (доларизація) та зовнішньої втечі капіталів:

• скорочення внутрішніх інвестиційних ресурсів й створен­ ня штучного попиту на зовнішні кредити;

• в країну не реінвестується прибуток, отриманий від капі­ талу — втікача;

• звужується база оподаткування;

• знижується стійкість всіх сегментів фінансового ринку;

• зменшуються валютні резерви країни.

Пріоритетна задача — забезпечити умови для накопичення критичної маси інвестиційних ресурсів, регулювання їх струк­турно-кількісних параметрів, необхідних для виходу на траєкто­рію економічного росту, формування нового екологобезпечного соціально-інноваційного типу розширеного відтворення, забез­печення динамічної макро-, мезо- і мікроекономічної рівноваги.

Допоміжні (проміжні) завдання:

1. забезпечення інвестиційної спрямованості національної грошово-кредитної і фінансової систем, їх жорстка орієнтація на трансформацію заощаджень в реальні інвестиції;

2. ініціювання зростання інвестиційно-інноваційного потен­ ціалу й активності національних економічних суб'єктів;

3. акумуляція і концентрація значних обсягів фінансових і матеріальних ресурсів у державному бюджеті та державних інсти­ тутах розвитку та їх цільове використання на створення і підтрим­ ку конкурентоспроможних українських ТНК на базі відтворю- вальних контурів 5 і 6 техніко-економічних укладів.

Основні напрямки активізації інвестиційної діяльності суб'єктів господарювання:

1. Полегшення податкового пресу на національних товаро­виробників та інвесторів:

Розділ 4

• зниження податкового тягаря на товаропродукуючу сферу та встановлення агрегованої ставки оподаткування суб'єктів гос­ подарювання реального сектора економіки на рівні 30—35 відсотків;

• диференціація ставок оподаткування в залежності від на­ прямку діяльності підприємства та від характеру і мети викорис­ тання прибутку;

• посилення стимулюючого потенціалу інвестиційно орієн­ тованих податкових пільг, зокрема впровадження податкового кредиту на приріст інвестиційних витрат, який сприятиме дина- мізації інвестиційних процесів, оскільки розмір вивільненого від оподаткування прибутку визначатиметься не в залежності від загальної суми інвестиційних витрат, а від їх приросту;

2. Реструктуризація державних видатків та підвищення їх ефективності щодо регулювання інвестиційних процесів:

• підвищення ефективності інвестиційних програм і про­ ектів, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів;

• відновлення керованості інвестиційними процесами у дер­ жавному секторі економіки. Прикладами заходів, стимулюючих інвестиційну діяльність у державному секторі та на підприєм­ ствах, співвласником яких є держава, можуть слугувати: а) вста­ новлення інвестиційного нормативу — фіксованої частки при­ бутку, не менше якої суб'єкт господарювання повинен спрямо­ вувати в інвестиції; б) надання державою підприємствам в якості безвідсоткового цільового інвестиційного кредиту частки отри­ маних нею дивідендів; в) контроль інноваційної якості інвес­ тицій з метою прискорити витискування технологічно застаріло­ го обладнання та оновлення матеріально-технічної бази вироб­ ництва.

3. Здійснення заходів щодо зменшення ставки відсотку по кредитах і відповідного багаторазового збільшення обсягів кре­ дитування реального сектора комерційними банками:

• зміцнення курсу гривні і відповідна стабілізації інфляцій­ них процесів;

• активізація інвестиційної діяльності фінансово-кредитних інститутів за рахунок освоєння таких відносно нових для украї­ нської економіки форм інвестиційного фінансування, як лізинг, форфетинг, франчайзинг, селенг, факторинг тощо;

• трансформація ринку цінних паперів з приватизаційного механізму в інвестиційний;

• здійснення кількісного контролю за динамікою грошової маси, встановлення межі її приросту, котрий відповідав би ре-

Стратегії розвитку перехідних економік

альній зміні ВВП і мав би забезпечити помірний темп інфляції та поступове підвищення монетизації економіки до рівня 60-80%, насамперед на шляхах відновлення практики емісійного цільового кредитування інститутів розвитку;

• впровадження економічно обгрунтованих механізмів уп­ равління державним боргом та контролю за процесами утворен­ ня державної заборгованості;

• посилення у населення схильності до інвестування та за­ охочення його до взаємодії з фінансово-кредитною системою через оподаткування за заниженими ставками тієї частки доходів громадян, котра протягом звітного періоду трансформувалася в інвестиції (зокрема житлове будівництво) та/або пільгове опо­ даткування відсоткового доходу і дивідендів;

• введення правила, за яким ставка оподаткування прибутків банку буде коливатися в залежності від частки довгострокових виробничих інвестицій у його «кредитному портфелі». Надання банківським структурам дозволу на утворення за рахунок при­ бутку спеціальних власних страхових фондів, що певною мірою сприятиме зменшенню для кредитних установ інвестиційного ризику;

• формування законодавчої бази, яка б захищала інтереси вкладників, змушувала б фінансово-кредитні інститути ставити інтереси останніх вище інтересів власного збагачення, та перед­ бачала адміністративну і кримінальну відповідальність за зло­ вживання та ошукування клієнтів.

4. Перекриття каналів втечі капіталів:

• суттєві обмеження на капітальні валютні операції;

• жорсткий контроль угод з нерезидентами та офшорними компаніями;

• обмеження обсягів кредитування нерезидентів та вивозу валютної готівки і доходів від операцій на ринку цінних паперів, перш за все державних;

• спрощення процедур легалізації «тіньового» капіталу, змен­ шення прибуткового податку з його власників за умов його ви­ робничого використання.

Кінець XX початок XXI ст. — завершення ери індустріаль­ного суспільства й початок постіндустріального інформаційного суспільства, в якому провідна рушійна роль належить НТП та формам його реалізації — інноваціям (нововведенням).

Н— найвагоміша умова сталого розвитку сучасних економ­ічних систем.

Антиінноваційні чинники перехідної економіки України:

Розділ 4

• низький технічний рівень наявної виробничої бази про­ мисловості;

• відсутність довгострокової державної інноваційної стра­ тегії економічного розвитку та дієвих механізмів її реалізації;

• стагнація промислового виробництва й відповідна недо­ статність обігових коштів мікрорівня для фінансування стратег­ ічних потреб розвитку;

• «відплив умів»;

• «гра» ринкових сил по заданих ззовні правилах, внаслідок якої руйнуються передусім високотехнологічні підприємства.

Основна задача економіки України — перетворитися на інно­ваційний простір з повнокровно функціонуючим науково-техні­чним комплексом.

Стрижень інноваційної стратегії: розвиток на випередження, технологічне лідерство.

Основні напрямки активізації інноваційної діяльності:

І. Макрорівень:

• формування інноваційної індустрії нового типу й іннова­ ційної інфраструктури (інноваційні банки, інжинірингові цент­ ри, технополіси, інноваційні біржі тощо);

• вдосконалення нормативно-правової бази в інвестиційній сфері, насамперед інституту інтелектуальної власності;

• формування й розповсюдження інноваційної ідеології гос­ подарської діяльності;

• державне програмування і регулювання НТП, зокрема:

• створення ефективної дієвої системи державних замовлень на науково-технічну продукцію;

• система сертифікації та стандартизації продукції;

• моніторинг технологічних інновацій;

• патентна політика;

• контроль інноваційної якості інвестицій державних підприємств;

• проведення комплексної та масштабної науково-техноло­ гічної конверсії ВПК, яка передбачає збереження науково-тех­ нічної бази, а також важливих для оборони та економіки країни виробництв;

• створення системи стимулів для переорієнтації недержав­ них інвестиційних потоків у галузі високих технологій;

• розвиток форм і методів залучення заощаджень населен­ ня у сферу інноваційних інвестицій;

— підвищення ролі конкуренції у сфері розробки й вироб­ ництва наукомісткої продукції шляхом проведення конкурсу се-

Стратегії розвитку перехідних економік

ред найбільш ефективних НДДКР при обов'язковому державно­му фінансуванні пріоритетної частки відібраних робіт (інноваційні тендери);

• розбудова системи освіти, орієнтованої на розвиток креа- тивних (творчих) властивостей особистості, підвищення її інно­ ваційного потенціалу;

• законодавчий захист від скорочення стратегічних інве­ стицій в освіту, у сферу НДДКР й відмова від залишкового принципу виділення бюджетних асигнувань на розвиток науки й освіти.

— активна державна підтримка інноваційноорієнтованої підприємницької діяльності.

II. Мезорівень:

• формування механізмів недержавної підтримки інновацій­ ної діяльності (суспільні фонди, благодійні програми, конкурси, приватні інноваційні фонди тощо);

• подолання дезінтеграції науки та виробництва;

• формування регіональних ринків високих технологій та наукових відкриттів.

III. Мікрорівень:

• формування механізмів, в яких оптимально поєднуються економічні та соціально-творчі стимули до новаторської діяль­ ності робітників і службовців(партисипативне управління, докт­ рина «фірма-сім'я» тощо);

• розвиток венчурного бізнесу;

• становлення системи страхування інноваційних ризиків.

ВПРАВИ

Вправа 1. Для кожного положення, наведеного нижче, знайдіть відповідні йому термін або поняття.

1. Формування механізмів недержавної підтримки іннова­ ційної діяльності (суспільні фонди, благодійні програми, кон­ курси, приватні інноваційні фонди тощо) відбувається на:

2. Відновлення виробництва у зменшених масштабах порівня­ но з попереднім періодом;

3. Концентрація матеріальних, трудових, фінансово-кредит­ них ресурсів на пріоритетних напрямках соціально-економічно­ го розвитку та на об'єктах, підвищення ефективності функціо­ нування яких сприяє підвищенню ефективності та конкурентос­ проможності національної економіки в цілому;

Розділ 4

4. Модель, яка передбачає, що економічне зростання відбу­ деться як безпосередній наслідок приватизації, монетарно-фінан­ сової стабілізації та лібералізації економічного життя

5. Створення сприятливих умов для підприємництва та праці;

6. Розвиток на випередження, технологічне лідерство.

7. Ступінь наближеності структури суспільного виробницт­ ва до структури суспільних потреб;

8. «Витискування» індустріальних та постіндустріальних тех­ нологій, поглиблення макроекономічних та структурних дисп­ ропорцій на макро-, мезо- та мікрорівніях

9. Цілеспрямована діяльність держави щодо встановлен­ ня кількісно-структурних параметрів інвестиційних процесів, необхідних для нормального протікання розширеного відтво­ рення та підтримки сталої динамічної макроекономічної рівно­ ваги.

Терміни і поняття

Таргетування

Звуженість

Інвестиційна політика

Лібералізація економічної діяльності

Мезорівень

Стрижень інноваційної політики

Регресивність перехідної економіки

шокова терапія

Пропорційність

Вправа 2. Знайдіть єдино правильну відповідь.

1. Нерівномірне зростання (занепад) секторів та галузей еко­ номіки, надлишок виробництва одних товарів (насамперед предметів споживання) при явному дефіциті інших:

а) дефіцит;

б) диспропорційність;

в) дестабілізація;

г) дефляція.

2. Нецілісність екологічної, технологічної, соціально-економіч­ ної тканини національної економіки:

а) це гальмування у розвитку;

б) фрагментарність;

в) диспропорційність;

г) спорідненість.

Стратегії розвитку перехідних економік

3. Сполучення доіндустріальних, індустріальних та постіндус- тріальних технологій й відповідне взаємопереплетіння різноманіт­ них технологічних способів виробництва є ознакою:

а) сучасної економіки;

б) технологічної еклектичності;

в) дисгармонійності;

г) виробничої гармонійності.

4. Вкажіть, що з наведеного нижче не стосується основних моментів відтворення:

а) відтворення ресурсного потенціалу;

б) відтворення ПКЮП СРС;

в) гностичне відтворення;

г) відтворення сукупного продукту.

5. Поетапне формування власності у відповідності з економіч­ ною ефективністю функціонування об'єкта і наявністю інвести­ ційного потенціалу є прикладом приватизації:

а) народної;

б) еволюційної;

в) альтернативної.

6. Перерозподіл прав власності між: підприємствами і держа­ вою, але без розподілу головних прав, пов 'язаних з економічною вла­ дою і подальшим виникненням нових форм власності є прикладом приватизації:

а) народної;

б) еволюційної;

в) альтернативної;

г) державно-комерційної.

7. Процес перетворення об'єктів державної власності у такі, що засновані на інших, недержавних формах власності, а також: комерціалізації діяльності державних підприємств:

а) є роздержавлення;

б) реприватизація;

в) приватизація;

г) одержавлення.

8. Співіснування в економічній системі різних форм власності це:

а) диспропорційність;

б) багатоукладність;

в) соціальність;

г) таргетованість.

Розділ 4

9. Якісні зрушення продуктивних сил не визначаються:

а) рівнем техніки і технології;

б) кількістю робітників;

в) якістю людського капіталу;

г) ступенем розвитку науки.

10. До загальних рис кризи в Україні не відносять:

а) падіння темпів зростання ВВП;

б) відсутність матеріальної основи циклу;

в) бюджетний дефіцит;

г) розрив торгово-економічних зв'язків.

//. Цілеспрямована діяльність держави щодо встановлення кількісно-структурних параметрів інвестиційних процесів, необхі­дних для нормального протікання розширеного відтворення та підтримки сталої динамічної макроекономічної рівноваги:

а) це промислова політика;

б) структурна політика;

в) інвестиційна політика;

г) державна політика.

12. Розвиток на випередження, технологічне лідерство:

а) є реаліями національної економіки України;

б) специфікою протікання інвестиційних процесів в Україні;

в) стрижнем інноваційної стратегії України;

г) складовою шокової терапії.

13. До антиінноваційних чинників перехідної економіки Украї­ ни не відносять:

а) низький технічний рівень наявної виробничої бази про­ мисловості;

б) розбудову системи освіти, орієнтованої на розвиток кре- ативних (творчих) властивостей особистості, підвищення її інно­ ваційного потенціалу;

в) «відплив умів»;

г) «гру» ринкових сил по заданих ззовні правилах, внаслідок якої руйнуються передусім високотехнологічні підприємства.

14. До основних напрямків активізації інноваційної діяльності на макрорівні не відносять:

а) формування регіональних ринків високих технологій та наукових відкриттів;

б) стимулювання формування інноваційної індустрії нового типу й інноваційної інфраструктури;

Стратегії розвитку перехідних економік

в) вдосконалення нормативно-правової бази в інвестиційній сфері, насамперед інституту інтелектуальної власності;

г) формування й розповсюдження інноваційної ідеології гос­ подарської діяльності.

75. Висока питома вага ресурсомістких добувних і базових га­лузей, слабкорозвинутий споживчий сектор й соціальна сфера, кон­центрація «брудних» технологій характерні для структурного типу економіки:

а) перефірийно-сировинного;

б) перефірийно-аграрного;

в) індустріального;

г) постіндустріального.

Вправа 3. Визначте, яке з положень правильне, а яке помилкове.

1. За масштабами порушення рівноваги виділяють кризи: загальні, часткові, галузеві.

2. Витоки соціально-економічної кризи в Україні знаходяться в адміністративно-командній системі СРСР, негативні наслідки якої успадкувала Україна під час свого відокремлення.

3. Організаційно-технологічна багатоукладність полягає у співіснуванні в економічній системі різних форм власності.

4. Роздержавлення — це процес переходу у приватну власність усіх або частини паїв господарських товариств, а також об'єктів, заснованих на змішаній або колективній власності.

5. Радикальна приватизація здійснюється шляхом ліквідації підприємств боржників і продажу їх майна.

6. Інфляція призводить до втрати головних джерел відтво­ рення основного капіталу — амортизації та тієї частки заощаджень населення, котра знаходиться на депозитних вкладах Ощадбанку.

7. Об'єктивною причиною незбалансованості й диспропор­ ційності галузевої структури економіки є ігнорування тенденцій постіндустріалізації суспільства.

8. Основна стратегічна мета структурної перебудови — підви­ щення прогресивності, пропорційності, ефективності, соціальної спрямованості та екологічності національної економіки України.

9. Галуззю — національним пріоритетом України виступає агропромисловий комплекс.

10. Провідним елементом структурної політики є монетарна політика.

Міжнародна координація економічної політики

5. /. Сутність міжнародної координації економічної політики та її інститути.

2. Міжнародне регулювання руху товарів, послуг і продуктів інтелектуальної власності.

3. Регулювання міжнародних фінансових відносин.

5.4. Міжнародний валютний фонд в системі регулювання міжнародних фінансових відносин.

Міжнародна координація економічної політики — це про­цес взаємного узгодження заходів національної економічної по­літики заінтересованими учасниками задля спільного регулюю­чого впливу на економічні процеси інтернаціонального чи регіо­нального рівнів.

5.1. СУТНІСТЬ МІЖНАРОДНОЇ КООРДИНАЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ТА її ІНСТИТУТИ

Об'єктами міжнародної координації економічної політики можуть бути:

• цілі економічної політики. У цьому відношенні учасники можуть об'єднуватися навколо спільних для всіх зацікавлених сторін можливих результатів координуючих дій, погоджувати на основі компромісу ті цілі економічної політики, щодо яких є певні розбіжності тощо;

• інструменти економічної політики. Від того, наскільки пра­ вильним буде вибір економічними суб'єктами механізмів реалі­ зації економічної політики, наскільки ці механізми відповідають характеру існуючих економічних умов, багато в чому залежить і можливість досягнення поставлених цілей. Більш того, зважаю­ чи на взаємозалежність національних економік у світовому гос­ подарстві, економічна політика однієї країни беззаперечно буде впливати на процеси сусідніх країн, тому координація учасника­ ми кількості та якості інструментів економічної політики буде сприяти більш стабільному їх соціально-економічному розвитку;

Міжнародна координація економічної політики

• інформація. Обмін інформацією, порядок її оприлюднен­ ня, зберігання тощо значно підсилює ефект спільної економіч­ ної політики, підвищує можливості її учасників до досягнення результатів у порівнянні з тими суб'єктами міжнародної еконо­ мічної діяльності, які такою інформацією не володіють;

• терміни, масштаби та форми проведення координуючих за­ ходів. Названі об'єкти координації є по суті елементом науково­ го обгрунтування майбутньої скоординованої економічної пол­ ітики. Так, наприклад, одним із наукових принципів регулюю­ чих заходів є їх узгодженість у часі, зважаючи, зокрема, на те, що об'єктивною закономірністю економічних процесів є наявність ефектів запізнення впливу інструментів економічної політики на ціль регулювання (ефект лага економічної політики), часова різни­ ця у взаємодії цілі та інструментів регулювання для різних форм економічної політики тощо.

Зважаючи на сучасну економічну практику, координація економічної політики може приймати як двосторонню (дві краї­ни, що домовляються про скоординовані заходи), так і багатос­торонню (учасниками скоординованої економічної політики є три і більше країн) форми. Особливістю сучасного етапу роз­витку світової економіки є проведення координації економіч­ної політики на багатосторонній основі за допомогою різнома­нітних міжнародних інститутів. Під останніми, як правило, ро­зуміються:

1. Організаційні структури — міжнародні організації, устано­ ви, конференції тощо, в рамках яких розробляються координу­ ючі заходи і які, як правило, власне і координують та контролю­ ють дії учасників.

2. Сукупність законів, норм, правил, традицій тощо, які зу­ мовлюють спільні «правила гри» для учасників координації еко­ номічної політики і багато в чому визначають її характер та зміст.

Серед причин, що зумовлюють підвищення ролі міжнарод­них інститутів в процесах координування економічної політики, можна виділити в якості найвагоміших наступні:

— ускладнення системи міжнародних економічних відносин на основі поглиблення міжнародного поділу праці, інтернаціо­ налізації та глобалізації економічних процесів. Як результат — створення нової якості міжнародного господарства, посилення ступеню взаємопроникнення економічних суб'єктів різних на­ ціональних економік та підвищення на цій основі їх взаємоза­ лежності, ускладнення можливості вирішення існуючих соціаль­ но-економічних проблем силами однієї країни;

Розділ 5

• збільшення кількості та якості самих соціально-економіч­ них проблем, їх модифікація під впливом інтернаціоналізації економічних процесів, що вимагає і принципово інших механізмів їх вирішення, причому, нерідко, таких, що базуються виключно на необхідності координуючих дій із іншими співучасниками міжнародного суспільства;

• підвищення ролі фактору часу для реалізації цілей націо­ нальної економічної політики та вирішення існуючих проблем в умовах високої динаміки розвитку соціально-економічних про­ цесів під впливом процесів НТР і глобалізації. Реалізація спільних заходів за допомогою міжнародних інститутів дозволяє еконо­ мити час для узгодження економічної політики заінтересовани­ ми сторонами;

• виконання міжнародною організацією ролі своєрідного «арбітра» при вирішенні можливих протиріч між сторонами, що значно збільшує можливість досягнення консенсусу по принци­ повим питанням координованої економічної політики;

• зменшення «ціни» розробки та реалізації узгоджувальних заходів за рахунок певної економії на витратах, наприклад, вит­ ратах для інформаційного чи організаційного забезпечення ко­ ординації економічної політики учасників тощо.

З точки зору міжнародного права організаційні структури, які виступають в ролі міжнародних інститутів координації еко­номічної політики, можна розділити на дві основні групи — міжна­родні організації та міжнародні конференції. Розрізняють їх за прин­ципом міжнародної правосуб'єктності, тобто здатності мати пра­ва (обов'язки) або набувати їх за рахунок своїх дій: наприклад, права на прийняття договору, права на привілеї та імунітет, пра­ва на представництво при міжнародній організації тощо.

У цьому відношенні міжнародні конференції, як правило, не мають міжнародної правосуб'єктності і представляють собою тим­часові міжнародні органи, діяльність яких не регулюється міжна­родно-правовими нормами, які скликаються або міжнародними організаціями, або державами-ініціаторами для цілей підготовки та прийняття міжнародних договорів, обговорення певних міжна­родних проблем, обміну поглядами та інформацією, а також роз­робки рекомендацій. Можна виділяти міжурядові (учасниками яких є представники державних органів відповідних країн), неурядові (учасниками є представники, наприклад, профспілкових, підприє­мницьких спілок тощо), всесвітні (учасники яких представляють більшість країн світу), регіональні (членами-учасниками є пред­ставники окремого регіону світу) конференції тощо.

Міжнародна координація економічної політики

Для міжнародних організацій характерними ознаками:

— є багатосторонність учасників (представники трьох і більше країн);

• наявність установчого міжнародного документу (статут, засновницький договір);

• постійні органи, які мають певну компетенцію, повнова­ ження та функції (наприклад, секретаріат, постійно діючі комісії тощо);

• відповідність цілей створення та діяльності загальновиз­ наним принципам і нормам міжнародного права і т. п.

Таким чином, міжнародна організація — багатостороннє об'єд­нання суверенних учасників, створене для мети досягнення спільних цілей на основі установчого міжнародного документу, яке має систему постійно діючих органів, володіє міжнародною правосуб'єктністю і організоване у відповідності з міжнародним правом.

В теорії міжнародної економіки є досить багато способів кла­сифікації видів міжнародних організацій. Одними із найбільш розповсюджених способів групування видів міжнародних органі­зацій можна вважати наступні критерії — членство держав, геогра­фічне охоплення, компетенція, згідно яких виділяються досить розгалужена система видів міжнародних організацій (рис. 5.1).

Критерії класифікації	Види міжнародних організацій
Членство держав	Міждержавні (міжурядові)
	Недержавні (неурядові)
Географічне охоплення	Всесвітні (глобальні)
	Регіональні
Компетенція	Універсальні (загальної компетенції)
	Спеціалізовані (вузької компетенції)

Рис. 5.1. Класифікація видів міжнародних організацій

Міждержавні міжнародні організації — це об'єднання держав, які створені на основі міжнародної угоди, оформлені в систему постійно діючих органів, мають визначену та погоджену мету, міжнародну правосуб'єктність і засновані згідно з нормами міжна­родного права. Найбільш відомими міждержавними міжнарод­ними організаціями є Організація Об'єднаних Націй (ООН), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світова організація торгівлі (COT) та інші.

Міжнародні недержавні організації. В резолюції Економічної і соціальної Ради ООН від 27 лютого 1950 р. міститься наступне

Розділ 5

визначення міжнародної недержавної організації: «Будь-яка міжнародна організація, яка не заснована на основі міжурядової угоди вважається неурядовою організацією». Як правило, подіб­на міжнародна недержавна організація об'єднує навколо спільних інтересів представників різних громадських угруповань з різних країн. Міжнародні неурядові організації мають статус юридичної особи і їх діяльність, безумовно, впливає на політику держав і міжнародних міждержавних організацій в різних галузях політич­ного, економічного і соціального життя. Прикладами таких міжна­родних недержавних організацій є Міжнародна торговельна па­лата (МТП), Спілка міжнародних ярмарків (СМЯ), Всесвітня асоціація туристських агентств (ВАТА), Міжнародний коопера­тивний альянс (МКА), Міжнародна асоціація економічних наук (МЕА), Міжнародний статистичний інститут (МСІ) та інші.

Глобальні міжнародні організації — організації, членами яких є представники всіх (або більшості) країн світу або регіонів (на­приклад, ООН, МВФ, МЕА, Всесвітня митна організація (ВМА) та інші).

Регіональні міжнародні організації — це організації, в роботі яких бере участь велика кількість представників певного регіону (наприклад, Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), Ліга арабських держав, Організація африканської єдності (ОАЄ), Євро­пейський Союз (ЄС) тощо).

Універсальні міжнародні організації — це багатоцільові уста­нови, організації, які охоплюють широке коло відносин між чле­нами і предмет діяльності яких представляє інтерес для всіх дер­жав світу (наприклад, ООН, МТП, СМЯ тощо).

Спеціалізовані міжнародні організації — організації, які ма­ють обмежені цілі, створені для співробітництва в одній галузі (наприклад праці, фінансів, цивільної авіації тощо) або охоплю­ють певний напрям діяльності (політику, науку, культуру, релі­гію тощо). Найбільш відомими спеціалізованими міжнародними організаціями є МВФ, COT, МЕА, Міжнародна торговельна па­лата (МТП) та інші.

У загальній кількості міжнародних організацій спеціальні організації переважають над універсальними. Серед міждержав­них міжнародних організацій тільки кілька мають широкий спектр політичних, економічних та соціальних цілей. Більшість з них мають функціональну спеціалізацію: економічну, військову, тех­нічну, соціально-культурну.

Перші міжнародні організації як інститути регулювання міжнародних відносин з'явилися порівняно недавно — у сере-

Міжнародна координація економічної політики

дині XIX ст. Серед них: Центральна комісія судноплавства по Рейну (1814 p.), Міжнародний телеграфний союз (1865 p.), Міжна­родний комітет з мір і вагів (1875 p.), Міжнародний союз з охо­рони прав промислової власності (1883 p.), Міжнародний союз для публікації митних тарифів (1890 p.), Міжнародна організація підприємців (1919 p.), Міжнародна торговельна палата (1920 p.), Міжнародна організація стандартизації (1926 р.) та інші.

Характерною рисою розвитку міжнародних відносин за ос­таннє століття є, по-перше, збільшення кількості міжнародних організацій і, по-друге, розширення їх компетенції та усклад­нення структури. Так, у 1914 р. налічувалося 212 міжнародних організацій, абсолютна більшість із яких були недержавними (20 міждержавні), у 1949 р. — 962 (100 міждержавних), 1990 р. - 4300 міжнародних організацій (300 міждержавних), сьогодні загальна кількість міжнародних організацій наближується до 5 тисяч, з яких понад 400 - міждержавні (міжурядові). За останніми дани­ми, серед міждержавних міжнародних організацій понад поло­вина є організаціями економічного характеру, а серед недержав­них — найбільше засновано в комерції та промисловості, а також у системах охорони здоров'я і медицини.