Загальна характеристика навчального матеріалу

Модуль І. АНТИЧНА МІФОЛОГІЯ

Життєдайною основою античної культури була міфологія. На зорі цивілізації міфологія була формою мислення світосприйняття і тлумачення світу. У міфі поєднувалась розповідь і сакральне дійство обрядово-ритуального характеру, яке мало магічну силу. Художнього значення міф набув пізніше. Міфи створювалися в умовах общинно-родового ладу, що ґрунтувався на родових сімейних зв’язках, тому природа і навколишній світ уявлявся своєрідним угрупованням живих розумних істот.

Міф – це форма суспільної свідомості, первісна форма духовної культури людства, яка виникла на ґрунті народної фантазії, а потім набула нових властивостей і стала основою релігійних культів, філософських учень, літературних творів і шедеврів образотворчого мистецтва.

Приблизно у V ст. до н.е. з появою перших збирачів та оповідачів міфів зародилася наука міфологія – окрема галузь знань, що вивчає та класифікує міфи різних народів світу, всебічно аналізує міф як універсальне синтетичне явище. У розвитку античної міфології існує два періоди: архаїчний та класичний (хтонічний та олімпійський).

Дисгармонія та хаос – це головні риси архаїчної міфології. В історії людства цей період припадає на панування матріархату. У класичній міфології магічна сила божества сконцентрувалася в окремих антропоморфних істотах, що були наділені довершеною красою та безсмертям. Поступово сформувався функціональний розподіл сфер впливу між богами, у світі панували олімпійський лад і гармонія. У класичній міфології вперше з’явилися герої – нащадки богів і людей. Саме вони продовжили боротьбу з хтонічними чудовиськами, яку розпочав Зевс.

Римська міфологія не була такою художньо-поетичною, як грецька, але давній римлянин відчував повну залежність від богів, серед яких існував чіткий функціональний розподіл сфер впливу: від охоронця першого крику немовляти до провідника у царство мертвих.

Прагматична римська міфологія охоче запозичувала чужих богів від грецького Аполлона до єгипетської богині Із іди, боги Юпітер, Юнона, Мінерва – етруського походження. Римляни створили спільний греко-римський пантеон богів і надали йому державного статусу. З епохи Августа імператор прирівнювався до бога і йому ставили вівтарі.

Міфологія народів світу розвивалася у тісному взаємозв’язку. Основою середземноморської цивілізації є критська та мікенські культури. Більшість подій міфологічної історії Греції належать до мікенського періоду. Греки відрізнялися віротерпимістю і з великою пошаною ставилися до чужих богів. Так відчутні взаємовпливи між єгипетською, ірано-вавілонською, грецькою, римською міфологією і культурою.

Проте існує істотна відмінність між античною культурою та цивілізаціями Сходу. Антична культура базувалася на антропоцентричних уявленнях, особистісному типу творчості, на прагненні гармонії, краси і справедливості. Культура і міфологія Сходу була переважно геоцентричною, творчість узагальнюючого типу (образи брехні, лінощів), суспільний устрій – переважно тиранія. Отже, міфологія і культура античності – основа європейської культури і мистецтва, невичерпне джерело мудрості, краси і натхнення для митців різних епох і народів.

Практичні заняття 1; 2.

Модульний контроль: творча робота

Антична міфологія як джерело тем, мотивів сюжетів для української і зарубіжної літератур ХVІІІ-ХІХ ст. (на матеріалі художніх творів).

Завдання: робота має практичний характер, студент повинен виявити знання міфології, вміння узагальнювати матеріал, продемонструвати навички аналізу художнього тексту.

Модуль ІІ. ЛІТЕРАТУРА ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Перші літературні пам’ятки давньогрецькою мовою датуються УІІІ ст. до н.е. Література, скульптура і архітектура Стародавньої Греції втілювали ідеал незламної, величної, прекрасної людини. Еллада – це кипіння розуму, пошук міри, сенсу та гармонії буття, перша спроба „олюднення” світу, погляд на людину як на „міру всіх речей”. Мистецтво Еллади піднесло людину на вищий щабель досконалості, відобразило гармонію співдружності філософії та літератури, закарбувалось у пам’яті людства шедеврами, що їх створили великі греки Гомер, Есхіл, Еврипід, Перикл, Арістотель, Платон.

Антична література зображувала в основному зовнішній-матеріальний і тілесний світ. Пластика античного митця наївна, але надзвичайна ясність і сувора гармонія образів. У цьому полягає особливість античної літератури. У літературному процесі античності помітні початки літературних напрямків: міфологічного реалізму і міфологічного символізму, що ґрунтуються на різних елементах структури античного міфу. Арістотель у процесі „Поетика” прослідковує не лише структурні елементи трагедії, але й класифікує давніх авторів за художніми стилями в залежності від способу зображення людини. Грецька антична література відкриває історію європейської літератури. Перші пам’ятки – епічні поеми „Іліада” та „Одіссея”, які належать легендарному співцеві Гомеру. Зміст і образи поем – яскраве свідчення високого рівня догомерівської народної творчості. Збереглися імена творців і легендарних виконавців пісень серед яких найвідоміший Орфей. Як вважають, він був на 10 поколінь старшим від Гомера, засновником найдавнішого жанру – героїчного епосу. Антична традиція змальовує його мандрівним співцем, одним із аедів. Гомер мав авторитет як неперевершений поет і „учитель Греції”.

З падінням авторитету міфології виникає необхідність пошуків нових засобів впливу на людину, утвердження норм моралі. Ще у УІІІ-УІІ ст. до н.е. зароджується дидактичний епос. Гесіод у поемі „Труди і дні” обґрунтовує необхідність наполегливої праці, відстоює засади справедливості, правди, пошани до богів.

У УІІ ст. до н.е. виникає лірика, зростає увага до особистості, її внутрішнього світу, виникає синтез мистецтв: музики, поезії, танцю (Тіртей, Архілох, Алкей, Сапфо, Анакреонт, Піндар).

У глибині віків криється коріння драматичного мистецтва. В обрядових діях вже існували елементи драматичного дійства. На основі діонісійського культу зароджується традиція самостійної театрально-видовищної вистави. У класичний період драматургія набула значного розвитку. Великими трагіками були Есхіл, Софокл, Еврипід, а у І Уст до н.е. – комедіограф Аристофан.

У найдавніші часи розвивається проза. Як найдавніший прозовий жанр існує байка, творцем якої був Езоп (УІ ст. до н.е.). Близько 200 р. н.е. з’являється перший любовно-буколічний роман Лонга „Дафніс і Хлоя”, насичений драматизмом, досконалістю і вишуканістю відчуттів.

Література Давньої Греції справила вплив на значну територію під час завоювань Олександра Македонського, стала основою культури Риму, після підкорення перемогла завойовників. До сюжетів грецьких авторів звертаються митці черпаючи художнє натхнення.

Практичні заняття 3-8.

Модульний контроль: виконати тестову роботу.

Творче завдання: Здійснити літературознавчий аналіз одного з драматичних творів, використовуючи працю Арістотеля „Поетика” як методологічну основу.

Модуль ІІІ. ЛІТЕРАТУРА РИМУ

Заснована у ІІІ ст. до н.е. римська література проходить такі ж етапи розвитку, як і грецька, але значно інтенсивніше. Найвищого розвитку вона досягла в період ранньої римської імперії – Принципату. Октавіан Август підтримував могутність держави не лише силою, але й за допомогою різних засобів пропаганди своїх ідей, увічнення слави Риму в мистецтві. Близький до Августа Гай Цільній Меценат згуртував навколо себе талановитих поетів, підтримував їх матеріально, створюючи умови для творчості. До гуртка Мецената належали найвидатніші поети – Вергілій, Горацій, Тібулл, Проперцій, підтримував стосунки з гуртком матеріально незалежний Овідій.

„Золотий вік” римської поезії засвідчує творчість Вергілія, Горація та Овідія. Автор „Епод” (двовірш), „Сатир”, „Од”, „Послань” Горацій був одним із перших, хто теоретично осмислив творчий досвід античної літератури і виклав свої думки у трактаті „Послання до Пізонів” („Наука поезії”). У ХУІІ-ХУІІІ ст. у період становлення класицизму в європейській літературі, трактат став основою поетики класицизму. Найбільшою популярністю користується тридцята ода Горація „До Мельпомени”.

Визначним явищем римської літератури була поезія Овідія. Його вірші, дидактичні поеми збагатили римську літературу на рубежі епох. Особливе значення мала поема „Метаморфози” („Перетворення”), яка продемонструвала символічне мислення автора, його світобачення, нове розуміння античних міфів. Це один із найбільших творів, що складається з 15 книг і являє собою „безперервну пісню” від створення світу і до часів Овідія (останній сюжет перетворення Цезаря на зірку), утворюючи широке міфологічне полотно.

Вергілій був найвидатнішим римським поетом. Світогляд його формувався під впливом філософії Епікура в римському її трактуванні. Перші твори написані в жанрі пасторальної поезії („Буколіки”). „Еклоги” Вергілія на відміну від ідилій грецького поета Феокріта, якого наслідував Вергілій, відображають почуття незадоволеного життям городянина, що милується сільською екзотикою – змученої життям людини, що шукає простоти і спокою. Великий успіх має „Четверта еклога”, у якій йдеться про оновлення світу після народження хлопчика від чистої богині. Цей вірш сприймається як пророцтво про народження Христа.

Останній твір Вергілія „Енеїда”, побудований на основі міфів про троянців – засновників Риму, набув значення національного римського епосу.

У ІІ ст. н.е. з’являється роман в одинадцяти книгах римського письменника Апулея „Метаморфози” („Золотий осел”). Це один із найкращих романів античності. Він написаний вишуканою мовою (з майстерно дібраними архаїзмами, які створюють добре продуманий комічний ефект, з численними розмовними елементами) в стилі „Мілетських оповідань” Арістида. Твір має широке коло джерел, зокрема, текст Лукіана („Луцій, або Осел”).

Жанрове розмаїття римської літератури вражає: філософська, елегійна поезія, монументальні поеми, оди, сатири, послання, історіографічні твори (Цезар, Светоній, Тіт Лівій).

Практичні заняття 9-17.

Модульний контроль. Виконати тестові завдання.

Творча робота: Здійснити аналіз та текстуальне порівняння поем Вергілія „Енеїда” та І.Котляревського „Енеїда”. Написати ґрунтовні висновки.

Студенти повинні продемонструвати знання найвідомішого в українській літературі античного тексту.

Модуль ІV. АНТИЧНА РИТОРИКА ТА ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

Історія риторики сягає середини І тис. до н.е. Зародившись у Давній демократичній Греції з суспільної потреби переконувати слухачів живим словом, вона швидко виробила свої технології, категорії й закони, стала наукою моральною і патріотичною, перетворилася на мистецтво слова. Захоплюючи елітні прошарки суспільства, риторика поширилася у просторі й часі на всю Європу. Джерелом риторики є міфологія. У грецькій міфології риторику уособлювала прекрасноголоса муза Каліопа, донька Зевса і Мнемосіни. Від імені Мнемосіни в риториці походить назва розділу, в якому розробляються засоби запам’ятовування тексту – мнемоніка. Каліопа була покровителькою духовної культури – риторики чарівного слова, співу, поезії, науки, яка вчила співати Ахілла, одним із її синів був Орфей, який словесними і музичними чарами впливав на людей, богів, природу.

Божественним голосом чарування наділені міфічні сирени, що заманювали мореплавців, бог глузування Мом злісно лихословив про богів і людей, богиня чуток Осса наділена божественним голосом, богиня Геката допомагала людям у громадських справах захищати себе словом.

У Греції покровительками красномовства були три богині: Пейто (переконання) і дві Еріди (одна – гармонії, компромісу, друга – суперечок, конфліктів). Згодом еристикою стали називати види словесних спорів.

У римській культурі риторика зображалась в образі величної жінки – богині мистецтв, що сиділа на троні у пишному вбранні, на якому виткані мовні фігури; з уст її росла лілея – символ краси, а в руках тримала меч – грізну зброю. Своїх покровителів риторика має і в інших міфологіях світу: єгипетській (Тот), японській (Бенсай-тен), індійській (богиня Вач).

Розвиток риторики у Давній Греції пов’язаний з епохою софістики, представники якої вважали, що об’єктивної істини немає, а є лише суб’єктивне судження про істинність.

Розробкою риторики займалися філософські школи софістів: діалектики, елати, піфагорійці. Для поширення риторики мало значення те, що до УІІ-У ст. до н.е. панував культ живого, а не писаного слова, цінувалося живе звертання до колективу. Виникає жанр ембатеріїв (пісень воїнів), майстром якого був Тіртей (з яким пов’язані легенди про силу промови). Першим з великих ораторів Афін був Перикл, який завдяки своєму хисту красномовства керував містом 40 років. Його промови відзначалися логікою і впевненістю у правоті.

Видатним грецьким оратором був Горгій (483-375 р. до н.е.). Зразком красномовства стали твори „Похвала Олені” та „Виправдання Паламеда”. Горгій створив Олені, винуватиці троянської війни, захисну промову: „Олену вільною від безчестя повинні визнати” Учень Горгія Теократ відкрив в Афінах школу красномовства. У класичній давньогрецькій риториці Демосфен (384-322 р. до н.е.) став вершинною постаттю, її символом, політичний пафос якого був спрямований проти тиранії і на захист демократії.

Давньоримська риторика мала пряме практичне значення і йшла від простоти і практичності до краси і пишності: „Тримайся суті справи – слова знайдуться” (Катон Старший). Прикметною ознакою римської риторики є її афористичність та сумлінно зібрані і згруповані факти. До Цицерона були поширені два типи промов: аттичний (стислий) і азіатський (пишний). Цицерон створив власний ораторський стиль, який навіки став взірцем красномовства, свої думки щодо ораторського мистецтва він виклав у трактаті „Оратор”.

Практичне заняття 18.

МОДУЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ. ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ.

ТВОРЧА РОБОТА: створити промову в одному з ораторських жанрів (судова промова, дорадча, урочиста) на одну з літературних тем:

1. Засудити чи виправдати троянську війну.

2. Засудити чи виправдати Медею, Ясона, Едіпа.

3. Звеличити постать одного з античних письменників.