Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

іст. укр

..docx
Скачиваний:
8
Добавлен:
30.04.2015
Размер:
86.92 Кб
Скачать

Характеристика загального становища УРСР на передодні Великої Вітчизняної війни

У березні 1939 р. XVIII з'їзд ВКП(б) з великим залізненням розглянув і затвердив третій п'ятирічний плай розвитку народ­ного господарства СРСР на 1938-1942 рр. Вже тоді було зрозуміло, що перспективне планування не встигатиме за блискавични­ми змінами міжнародної ситуації.

Планова мілітаризація народного госпо­дарства здійснювалася під наглядом утво­реного в 1936 р. Наркомату оборонної про­мисловості СРСР. У січні 1939 р. його роз­укрупнили на чотири самостійних наркома­ти - авіапромисловості, суднобудівної про­мисловості, озброєння і боєприпасів.

У Червону армію почали надходити зразки досконалої техніки: реактивні міно­мети БМ-13 («Катюші»), середні танки Т- 34, винищувачі ЯК-І і МІГ-3, напівавто­матичні зенітні гармати і великокаліберні зенітні кулемети. Однак промисловість не встигала з тиражуванням цих зразків.

Чисельність Червоної армії влітку 1941 р. збільшилася майже до 5 мли бійців і командирів. Основна частина цих сил зо­середжувалася вздовж західного кордону.

Уряд запровадив ряд драконівських за­ходів щодо зміцнення трудової дисципліни.

П'ятихвилинне запізнення загрожувало по­збавленням волі. Заборонявся самовільний перехід на іншу роботу. Робочий день було подовжено на годину. Створювалася єдина система державних трудових резервів, яка базувалася на примусовій мобілізації учнів для ремісничих шкіл, залізничних училищ і шкіл фабрично-заводського навчання.

Після раптової капітуляції Франції ста­новище Німеччини в Свропі настільки зміц­нилося, що союз з СРСР втратив для А. Гіт- лера всяку ціну. Погіршення радянсько-німецьких відносин відбулося уже восени 1940 р., коли Німеччина надала зовнішньо­політичну підтримку Румунії і уклала з нею ряд економічних та військових угод, а також послала свої війська у Фінляндію на про­хання фінського уряду.

21 липня 1940 р. Гітлер дав директиву Генеральному штабу вермахту розробити план «Барбаросса», який передбачав роз­гром СРСР за одну військову кампанію три­валістю від чотирьох до шести тижнів, тобто ще до закінчення війни з Великою Британією.

З кінця серпня 1940 р. Німеччина почала передислокацію війсьіз заходу на схід.

Початок Великої Вітчизняної війни та її основні етапи

1 вересня 1939 р. - 19 листопада 1942 р. Стратегічна ініціатива належить агресивним державам. Німеччина, Італія, Японія та їх союзники зуміли оволодіти значними територіями в Європі, Африці, Азії, Океанії

I етап 22 червня 1941 - 18 листопада 1942, II етап 19 листопада 1942-1943, III етап 1944 - 9 травня 1945

Початковий період війни (22 червня 1941 - 18 листопада 1942)

 - Основні події літньо-осінньої кампанії 1941:

 - Смоленська битва (10 липня - 10 вересня)

 - Битва під Уманню (кінець липня - 8 серпня 1941)

 - Битва за Київ (7 серпня - 26 вересня 1941)

 - Оборона Одеси (5 серпня - 16 жовтня 1941)

 - Оборонний період Битви за Москву (30 вересня - 4 грудня 1941)

 - Тульська оборонна операція (24 жовтня - 5 грудня 1941)

 - Бої за Ростов (21-27 листопада 1941)

 - Оборони Севастополя (4 жовтня 1941 - 4 липня 1942)

 - Оборона Ленінграда і початок його блокади (8 вересня 1941 - 27 січня 1944)

Результати початкового періоду війни

До 1 грудня 1941 року німецьке війська захопили Литву, Латвію, Білорусію, Молдавію, Естонію, значну частину РРФСР, України, просунулися вглиб до 850-1200 км, втративши при цьому 740 тис. осіб (з них 230 тис. убитими). СРСР втратив найважливіші сировинні і промислові центри: Донбас, Криворізький рудний басейн. Були залишені Мінськ, Київ, Харків, Смоленськ, Одеса, Дніпропетровськ. Опинився в блокаді Ленінграда. Потрапили в руки ворога або виявилися відрізаними від центру найважливіші джерела продовольства на Україні і півдні Росії. На окупованих територіях опинилися мільйони радянських громадян. Сотні тисяч мирних громадян загинули або були вивезені в рабство до Німеччини. Німецька армія, однак, була зупинена під Ленінградом, Москвою і Ростовом-на-Дону; стратегічних цілей, намічених планом «Барбаросса», досягти не вдалося.

Другий етап

Основними подіями військової історії стали перемоги радянських військ під Сталінградом (проходила в два етапи, оборонний (з 17.07.1942 - 18.11.1942) і наступальний (19.11.1942 - 02.02.1943)), Курськом, Орлом і Києвом. На цьому етапі величезної допомоги діючій армії надавало партизанський рух. За весь час війни було створено 6000 партизанських загонів, а число їх учасників склала близько 1 млн. чоловік. 28 листопада - 1 грудня 1943 в Тегерані відбулася зустріч глав трьох держав - СРСР, США, Англія, яка прийняла «Декларацію про спільні дії у війні проти Німеччини та післявоєнне співробітництво трьох держав».

Третій етап

На завершальному етапі ВВВ в ході десяти військово-стратегічних операцій, радянські війська вже до літа вийшли на рубежі кордонів СРСР і почали переможний хід по Європі. У лютому 1945 року в Ялті відбулася нова зустріч у верхах. На ній було прийнято рішення про організацію ООН і вступ СРСР у війну з Японією після розгрому Німеччини. 16 квітня 1945 почалася сама грандіозна військова операція Другої світової війни - Берлінська. 25 квітня на Ельбі зустрілися радянські та американські війська. 30 квітня узятий рейхстаг. 9 травня закінчилася Велика Вітчизняна війна.

Які ж причини цієї війни?

По-перше, несправедливість Версальської системи поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули до реваншу, нового переділу світу. У найбільшій мірі це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії.

По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Всю систему безпеки, створену у 20-ті роки, було зруйновано.

По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на "умиротворення" агресора, а також "ізоляція" США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі.

По-четверте, не останню роль у розв'язанні війни відіграв. СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.

Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна була загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були окуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити характер війни стосовно СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Прибалтику. Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер. її по праву назвали Великою Вітчизняною війною.

Встановлення окупаційної влади на українських теренах

Готуючись до нападу на СРСР, керівники нацистської Німеччини заздалегідь розробили низку планів, Інструкцій, директив щодо масового знищення населення окупованих територій. У листопаді 1940 р. Управління расової політики Німеччини затвердило документ, яким чітко визначалися цілі і методи діяльності окупаційної влади на захоплених територіях, зокрема в Україні.

Наміри гітлерівців найяскравіше відобразились у горезвісному людиноненависницькому плані «Ост» – плані знищення населення та «освоєння» окупованих гітлерівцями «східних» територій, у тому числі території України. Він розроблявся під керівництвом Гітлера, Гіммлера, Розенберга та інших нацистських діячів. За цим планом, зокрема, передбачалося:

 

Після загарбання фашистськими військами України, її територія була розділена на чотири частини. Влада в них перейшла до гітлерівської адміністрації.

1) Землі Східної Галичини в складі Львівської, Дрогобицької, Станіславської, Тернопільської областей були приєднані до генерал-губернаторства (яке складалося з центральних і південних районів Польщі) під назвою дистрикт «Галичина».

2) З більшої частини українських земель був утворений рейхскомісаріат «Україна» в складі Рівненської, Волинської, Кам'янець-Подільської. Житомирської областей, північних районів Тернопільської, Вінницької, східних районів Миколаївської, Київської, Полтавської, Чернігівської, Сумської, Дніпропетровської та Кримської областей, а також південних територій Білорусії та РРФСР. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів з центрами в Рівному, Житомирі, Києві, Дніпропетровську, Миколаєві та Мелітополі.

3) Райони Чернігівщини, Сумщини, Харківщини та Донбасу, як прифронтові, підпорядковувались безпосередньо військовому командуванню.

4) Чернівецька, Ізмаїльська, Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей були приєднані до Румунії під назвою «Трансністрія».

Закарпаття з 1939 р. було окуповане угорськими військами.

Нацистський «новий порядок» означав фізичний і моральний терор проти так званих расово-неповноцінних народів: євреїв, циган, українців, росіян, а також представників радянської влади і комуністів. Найгіршим було становище євреїв і циган, яких чекало поголовне знищення.

Ще до початку війни з Радянським Союзом за наказом Гітлера та Гіммлера були створені спеціальні каральні підрозділи – айнзацгрупи СС, на які покладалося завдання масового фізичного знищення мирного населення. Із чотирьох айнзацгруп, «А», «В», «С» і «D», дві останні діяли в Україні.

Однією з антилюдських справ нацистів стали масові вбивства в Києві. З першого ж дня окупації столиці України гітлерівськими військами розпочався тотальний терор. Не без допомоги зрадників окупанти виявили київських підпільників, радянських і партійних керівників, активістів. 20-22 вересня вони були розстріляні в Бабиному Яру (так називались велетенські яри завдовжки 3 000 м і глибиною понад 50 м. що пролягли на околиці міста).

Наступними жертвами терору стали чотири циганські табори, яких війна привела до міста.

З 29 вересня по 2 жовтня 1941 р. в Бабиному Яру було розстріляно близько 100 тис. мирних жителів Києва, більшість з них були євреї. Масові вбивства єврейського населення відбулися також у Львові, Бердичеві, Харкові, Одесі й інших містах України.

Єврейська громада України за роки нацистської окупації втратила близько 1,8 млн. чоловік (до війни вона налічувала 2,5 млн. чоловік). Це було складовою частиною трагедії Голокосту – знищення 6 мільйонів євреїв Європи нацистами та їх поплічниками в роки Другої світової війни.

Коли окупанти вирішили, що політика знищення євреїв – «Юден-фрай» («чистий від євреїв») – в основному досягла своєї мети, вони перейшли до тотального терору проти українців.

Комендант концтабору в Бабиному Яру кат П.Радомський з глузуванням називав «Днем українця» вівторок і п’ятницю, в які в ярах на околиці міста за допомогою розстрілів і душогубок було знищено ще десятки тисяч чоловік.

Суть політики нацистської влади на українських землях висловив міністр окупованих східних територій А.Розенберг: «Слов’яни покликані працювати на нас. Коли ми перестанемо потребувати цього, вони можуть спокійнісінько помирати... Розмноження слов'ян небажане»

Голодом і насильством гітлерівські кати знищили в Україні близько 4,5 млн. осіб. «Імперією смерті» почали називати систему нацистських концтаборів. В Україні зафіксовано майже 300 місць масових страт населення; діяло 180 концтаборів смерті, існувало 50 гетто.

Дуже швидко депортації до Німеччини набули примусового характеру, молодь вивозили починаючи з 14 років. Всього протягом 1942-1944 рр. з України було вивезено 2,5 млн. чоловік. Це стало справжнім лихом для українців.

Десятки тисяч людей, примусово відправлених на каторжні роботи до Німеччини, загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму. Якась частина остарбайтерів (так називали вивезених до Німеччини), боячись репресій з боку радянської влади, не повернулася на Батьківщину.

Необхідність управління окупованими територіями України вимагала наявності численного та розгалуженого адміністративного апарату, створити який без участі місцевого населення було важко.

І у нацистів знаходились «помічники» – колабораціоністи.

Колабораціонізм – співпраця громадян окупованої держави з окупаційною адміністрацією.

Звільнення УРСР від фашистських загарбників

У 1943 р. почався корінний перелом у війні. В запеклих чотиримісячних оборонних боях радянським військам вдалося зупинити наступ. 19 листопада під Сталінградом вони почали рішучий наступ, який закінчився оточенням і розгромом (лютий 1943 р.) 330-тисячного угруповання німецьких військ. Перемога на Волзі стала корінним переломом в ході німецько-радянської і загалом Другої світової війни. Його закріпила Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 p.), де було розгромлено до 30 німецьких дивізій, зокрема 7 танкових і моторизованих. Після цих поразок вермахт уже був неспроможний успішно наступати.

18 грудня 1942 р. було звільнено перший населений пункт української території — с. Півнівка Мілівського району Ворошиловградської (нині Луганської) області. На початку 1943 р. Червона армія розгорнула широкий наступ на фронті завширшки 1600 км. Почалося масове вигнання окупантів, у тому числі з території України. Першим серед обласних центрів України було визволено 14 лютого 1943 р. Ворошиловград.

Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути у Вінницю. Розроблялись плани стабілізації ситуації, але вони зазнали краху. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра, 22 вересня визволено Полтаву. Протягом вересня 1943 р. звільнено Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області та лівобережні райони Київщини.

У другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. Твердячи, що на берегах Дніпра вирішується доля Німеччини, гітлерівці намагалися підготувати тут рубежі, щоб тримати стратегічну оборону. «Швидше Дніпро потече назад, ніж росіяни подолають його», — заявляв Гітлер. Але 3 листопада після артилерійської підготовки та ударів авіації з більш як 20 плацдармів, захоплених раніше на правому березі Дніпра (Букринський, Лютізький, Кременчуцький, Канівський та ін.), почався наступ радянських військ. У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях Києва, а потім перемістилися в центр. О 4 годині ранку 6 листопада 1943 р. столицю України було визволено.

Однак ці перемоги коштували великих втрат, що були не завжди виправданими.

Визволивши столицю України та відбивши контрнаступи німецьких військ, радянське командування зосередило всю увагу на підготовці масштабної операції з визволення Правобережної України, маючи завдання вийти на державний кордон. Ставка планувала завдати удару силами 1-го, 2-го, 3-го і 4-го Українських фронтів і дістатися Південної Польщі, Чехо-Словаччини і Балкан. З грудня 1943 р. до середини квітня 1944 р. на величезних просторах від Полісся до Чорного моря, від Дніпра до Карпат було розгорнуто одну з найбільших битв Другої світової війни. У ній взяли участь одночасно з обох боків майже 4 млн осіб, 45,5 тис. гармат і мінометів, 4,2 тис. танків і самохідно-артилерійських установок.

Зміцненню могутності радянських військ сприяли трудівники тилу, які створили матеріальні передумови для успішного здійснення наступальних операцій на фронтах. У 1943 р. авіаційна промисловість випустила до 35 тис. літаків, танкова — 24 тис. танків та САУ, артилерійські заводи — майже 45 тис. гармат. Трудівники тилу доклали максимум зусиль, щоб одягти, взути, нагодувати армію.

Однією з останніх великих битв на Україні була наступальна операція 1-го Українського фронту на Рава-Русько-му та Львівському напрямках проти сильного ворожого угруповання «Північна Україна». Розвиваючи наступ, війська угруповання оточили в районі м.Броди 8 німецьких дивізій і розгромили їх.

Розгромом німецько-фашистських військ у Карпато-Ужгородській операції наприкінці жовтня 1944 р. і звільненням Ужгорода 28 жовтня завершилось визволення України. Битва за повне звільнення України від фашистів тривала довгих 22 місяці, в ній брало участь до половини живої сили й бойової техніки всіх діючих радянських військ. Однак війна тривала, і тепер вона спрямовувалась на визволення поневолених фашистами країн Європи, завершення розгрому Німеччини. Найактивнішу участь у боях брали мільйони воїнів-українців. А з протилежного боку європейського театру воєнних дій так само мужньо воювали у лавах армій США, Канади та інших країн антигітлерівської коаліції солдати і офіцери українського походження із середовища тамтешньої еміграції.

Наслідки Великої Вітчизняної війни та початок відбудови економіки УРСР

Після закінчення Другої світової війни переважна більшість українських земель опинилася у складі однієї держави — УРСР.

Україна вперше офіційно увійшла в світове співтовариство, що було засвідчено рішенням міжнародних конференцій держав антигітлерівської коаліції в Ялті й Потсдамі, її участю в заснуванні ООН та іншими міжнародними акціями.

Перемога над нацистською Німеччиною, незважаючи на величезні людські жертви та матеріальні збитки, породила в українському народі сподівання на майбутнє поліпшення життя. З відновленням радянської влади закінчився період невизначеності для населення, яке під час війни перебувало на окупованій території. Встановлення на місцях командно-адміністративної системи поклало край сподіванням на краще життя. Очікування українців на соціально-політичні зміни, демократизацію суспільного життя, ліквідацію колгоспної системи, "пом'якшення" ідеологічного режиму не справдилися. Більше того, багатьох людей було піддано утискам беріївських каральних органів, під підозрою знаходилися майже всі, хто перебував на окупованій території (обмеження стосувалися щодо прийому на роботу, зарахування у вищі навчальні заклади, просування по службі тощо). Жорстокі репресії, табори Гулагу очікували значну частину військовополонених. Як покарання за "нелояльність" була застосована масова депортація національних меншин. Зокрема, в травні 1944 р. таку акцію було проведено в Криму, звідки виселили 165 тис. татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірмен.

З січня 1944 р. з Західної України була розпочата депортація осіб, підозрюваних у зв'язках з організаціями націоналістів: декількома етапами — 100 300 членів ОУН-УПА. Загалом цей період став відчутним для західноукраїнських земель, які, об'єднавшись нарешті зі своїми братами на Сході, опинилися водночас відгородженими від звичайної для них європейської політичної та культурної традицій. Незважаючи на це регіон отримав поштовх для модернізації та розвитку всіх сфер життя.

Український народ в роки Другої світової війни виявив неабиякі потуги в боротьбі з фашизмом, у намаганні вибороти свою державність. Розчленованість українських земель між різними державами, участь українців у їх збройних формуваннях, вимушеність воювати один проти одного ще раз переконала національні політичні сили у необхідності боротьби за створення незалежної Української держави.

Соціально-політичне і економічне життя України, як і всієї країни, в повоєнні роки було наповнене суперечностями. Радянські люди зробили великий внесок в перемогу над фашизмом, але війна привела до серйозних демографічних, економічних та політичних змін (втрат та здобутків). Серед втрат найболючішими та найдорожчими були людські. За війну населення республіки скоротилось на 14,5 млн. осіб. Величезними були і матеріальні втрати. Після звільнення України від окупантів залишилося лише близько 19 % промислових підприємств, інші лежали в руїнах. Ще більш ускладнювали ситуацію посуха 1946 р. і зумовлений нею голод.

Березень 1946 р. — затвердження Верховною радою СРСР п'ятирічного плану відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 рр.

Особливості відбудови

Промисловість: більші масштаби відбудовчих робіт, ніж у будь-якій іншій країні Європи; проблема капіталовкладень (відмова від плану Маршала, розрахунок лише на внутрішні резерви); відновлення адміністративно-командних методів; початок відбудови з важкої промисловості (в Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес та інші великі електростанції, металургійні заводи тощо); розвиток важкої промисловості за рахунок легкої, с\г , науки і культури; посилення диспропорції в розвитку економіки на користь військово-промислового комплексу (ВПК); повільне впровадження досягнень науково-технічного прогресу (підприємства працювали за старими технологіями, висока енерго- та матеріаломісткість виробів тощо); нестача робочої сили, особливо кваліфікованої; важливим чинником, що впливав на успіх відбудови, був ентузіазм народу (90 % працюючих охоплені різними формами соцзмагання).

Сільське господарство: відновлення колгоспного ладу;надзвичайно складні умови відбудови с\г (скорочення посівних площ, поголів'я худоби, нестача робочих рук, техніки); мізерні капіталовкладення (7 % від загального обсягу асигнувань); важке становище селян (мізерна оплата праці, високі податки на підсобне господарство, відсутність .паспортів у селян, несплата пенсій тощо); голод 1946-1947 рр.

Суспільно-політичне життя: Відновлення режиму одноосібної влади Й. Сталіна, культ особи якого досяг апогею; відсутність в Україні будь-якої самостійної політики; відновлення репресій; відсутність демократії та свобод громадян, зловживання владою (пік репресій в Україні припав на 1947 р., коли ЦК КП(б)У очолював найближчий соратник Й. Сталіна Л. Каганович). Підпорядкування політичному центру діяльності перших секретарів ЦК КП(б)У; М. Хрущов (1943-1946 рр. та 1948-1949 рр.).; Л. Каганович (1947 р.).; Л. Мельников (1950-1953 рр.). — Розгортання ідеологічної реакції — «ждановщини»

Створення Організації Об’єднаних Націй і вступ до неї УРСР

Організація Об'єднаних Націй, ООН є універсальною міжнародною організацією, створеною з метою підтримання миру і міжнародної безпеки та розвитку співпраці між державами.

ООН є центром вирішення проблем, актуальних для всього людства.

Статут ООН був підписаний 26 червня 1945 року на конференції у Сан-Франциско і набув чинності 24 жовтня 1945 року. Остання дата відзначається як День Організації Об'єднаних Націй.

Статут ООН - єдиний міжнародний документ, положення якого є обов'язковими для всіх держав.

Особливе значення Статуту полягає у тому, що він не тільки регулює діяльність міжнародної організації безпеки, а й закладає фундамент системи колективної безпеки, рівної для всіх, та слугує своєрідним кодексом поведінки держав у політичній, військовій, екологічній та гуманітарній сферах.

Про діяльність ООН знають у найвіддаленіших куточках планети. Загальновідомі успіхи Організації Об'єднаних Націй у її діяльності у царині підтримки миру та гуманітарної допомоги

Україна в ООН

У 1945 р. Україна стала однією з держав-співзасновниць ООН, що було визнанням внеску українського народу у перемогу над фашизмом та зміцнення миру в усьому світі. Делегація України взяла активну участь у конференції у Сан-Франциско, зробивши вагомий внесок у розробку Статуту ООН. Глава делегації України на конференції у Сан-Франциско, Міністр закордонних справ УРСР Д.Мануїльський головував у Першому комітеті, де були розроблені Преамбула та Глава 1 "Цілі та принципи" Статуту. Україна в числі перших підписала Статут і ввійшла в групу з 51 держави-засновниці ООН.

Упродовж майже 70-річної історії членства в Організації Україна неухильно дотримується цілей та принципів Статуту ООН, робить суттєвий вклад у її діяльність у сферах підтримання міжнародного миру та безпеки, роззброєння, економічного та соціального розвитку, захисту прав людини, зміцнення міжнародного права тощо.

До 1991 року, будучи у складі Радянського Союзу, Україна де-юре мала в ООН власне представництво на рівні незалежної країни. Разом з тим, діяльність Української РСР в ООН була значною мірою обмежена рамками проведення єдиної радянської зовнішньої політики. Незважаючи на це, протягом понад чотирьох десятиліть трибуна ООН залишалася чи не єдиним впливовим міжнародним засобом, завдяки якому світова громадськість дізнавалася про Україну. Фактор багаторічного членства України в ООН позитивно вплинув на процес міжнародного визнання її незалежності в 1991 році.

Основна мета ООН:

- підтримувати мир та безпеку на планеті;

- розвивати дружні відносини між націями;

- співробітничати у розв’язанні міжнародних проблем і заохочувати до поваги прав людини;

- узгоджувати дії різних націй.

Діяльність ООН здійснюється спільними зусиллями понад 30-ти пов'язаних із нею організацій, що складають Систему Організації Об'єднаних націй.

Головні органи ООН:

- Генеральна Асамблея ООН

- Рада Безпеки ООН

- Економічна і Соціальна Рада

- Рада з Опіки

- Міжнародний Суд

- Секретаріат

Жданівські «ідеологічні чистки» в Україні

Згідно з наказом НКВС СРСР № 001552 від 10 грудня 1940 р. виселенню підлягали всі повно­літні члени сімей «оунівців та активних повстан­ців». Безпосередньо операція розпочалася 10 лю­того 1940 року. Всього було виселено майже 140 тис. осіб у 21 край та область і 115 спецпоселень. На початку квітня 1944 р. цей наказ був деталізо­ваний у розпорядження наркома внутрішніх справі СРСР Л. Берії № 7129 від 31 березня 1944 р. та «Інструкцію про порядок виселення членів сі­мей оунівців та активних повстанців у віддалені райони Союзу РСР» (квітень 1944 р.) — Красно­ярський край, Омську, Новосибірську й Іркут­ську області. До категорії виселенців були вклю­чені члени та керівний склад ОУН-УПА, а ще їхні родини, навіть неповнолітні діти. Достатнім доказом для застосування таких заходів вважалися свідчення «співучасників по оунівському чи пов­станському руху», доноси, довідки сільських рад або ж подання районного чи обласного оператив­ного органу НКВС-НКДБ — без належного роз­слідування чи судових оскаржень. Фактично бу­ло відсутнім здійснене належним чином офор­млення особових справ, а наявні містили лише ан­кети, іноді без печаток, підпису особи, що запов­нювала ці документи. Як правило, документів, що мали підтверджувати підстави виселення, в осо­бових справах не було.

Унаслідок упровадження цих наказів, а також ще одного сумнозвісного наказу Л. Берії № 0078/42 від 22 червня 1944 р. відносно масових виселень неблагонадійних родин українців у від­далені регіони СРСР, що стосувалося і активних діячів націоналістичного руху, членів УПА та тих, хто підтримував із ними зв'язки і надавав допомо­гу, станом на жовтень 1944 р. було примусово ви­селено понад 25 тис. осіб із західних областей Ук­раїни . Чіткішим кроком стала та­ємна Постанова ЦК КП(б)У «Про посилення бо­ротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях», ухвалена 10 січня 1945 року. Відповідно до постанови з цих областей у східні та північні райони СРСР було депортовано кіль­ка десятків тисяч українців. У 1945 р. після Ял­тинської конференції за наполяганням Й. Сталіна та американського президента Ф. Рузвельта було прийнято рішення про репатріацію — повернення до СРСР громадян, які в результаті Другої світо­вої війни були інтерновані на терени інших країн. Унаслідок цього було репатрійовано близько 2 млн українців, серед них колишніх вояків ОУН-УПА, дивізії «Галичина» (більша частина їх як політичні в'язні опинилися в радянських концта­борах, відбуваючи покарання від 20 до 25 років ув'язнення)

На нараді секретарів обкомів КП(б)У, началь­ників обласних управлінь НКВС та КДБ західних областей, що відбулася 15 травня 1945 р. у Львові М. Хрущов констатував, що завдання по розгрому «націоналістичних банд» у цілому виконано. Проте не все було так просто, оскільки, як вияви­лося, «банди» розпорошилися, і тому Хрущов на­голосив на необхідності кращого налагодження і навіть ґрунтовної перебудови роботи мережі че­кістських агентів — вже добре «напрацьованим» шляхом: регулярних доносів, допитів і пересліду­вань — «дізнатися про найбільш небезпечних еле­ментів, які проживають у селі, викликати, ареш­тувати та вислати їх з сім'ями, а селянам оголоси­ти, що це пособники, які допомагали банді». Однак 26 травня 1945 р. Л. Берія віддав розпоряд­ження про відправку до Праги оперативної групи генерал-майора Горшкова для «виявлення актив­них буржуазних націоналістів». Радянські органи держбезпеки арештували та вивезли до СРСР чи­мало визначних представників української полі­тичної еміграції, а їхні архіви були для НКДБ без­перечним джерелом компрометуючих документів.

Новий етап боротьби з «інакомислячими» при­пав на осінь 1947 р., коли на виконання постано­ви Ради Міністрів СРСР № 3214 від 10 вересня 1947 р. виселенню на спеціальні поселення підля­гали «родини учасників банд ОУН, пособники учасників ОУН та члени їхніх родин, куркулі-на-ціоналісти та їхні родини». Затвердженим у жов­тні «Планом заходів Міністерства внутрішніх справ СРСР для перевезення спецпоселенців із західних областей УРСР» передбачено виселити 75 тис. осіб. Невдовзі Міністерство держбезпеки СРСР збільшило цю цифру до 100 тисяч. На по­чатку 1950-х рр. чисельність українців, виселених на спецпоселення, досягла близько 172 тис. осіб.

Зрозуміти негативне ставлення до націоналізму неважко, якщо зважити на панування традиційно застережливого ставлення до терміна «націона­лізм» у масовій свідомості, яке підживлювали скандальною репутацією ультранаціоналістів, жахливими результатами національних конфлік­тів у різних регіонах, елементарним незнанням суті, особливостей, закономірностей функціонування цього феномена. Проте для української іс­торії характерне впадання в крайнощі: Міністерс­тво освіти України в 1993 р. намагалося запрова­дити до навчальних планів нову дисципліну — на­уковий націоналізм, тобто осмислення політичної історії України — наукове вивчення історії укра­їнського політичного життя і української політич­ної думки. Загальна політологічна наука (західноєвропейська й американська) мала входити до складу цієї національної політологіч­ної науки. Отже, український націоналізм мав стати теоретичною основою науки про політику, методологією наукового осягнення всіх політич­них процесів. Це дещо нагадує штучні породжен­ня радянських часів, оскільки у такий спосіб на­магалися на місце наукового комунізму постави­ти іншу панівну методологію — націоналізм, який не може бути методологією.

«Ждановщина» — це ідеологічна кампанія в СРСР, розгорнута у 1946-1949 рр. у галузі науки, літератури, культури та мистецтва, в ході якої були піддані нищівній критиці діяльність інститутів історії України та історії української літератури, творчих спілок, редакцій газет і журналів, видатних діячів української культури — письменників, композиторів, режисерів тощо. наступ сталінізму очолив секретар ЦК ВКПб А. Жданов Мета ждановщини в Україні — посилення контролю над творчими процесами в галузі культури, придушення національно-визвольного руху та будь-яких проявів української самостійницької ідеї. Наслідки: придушення паростків відродження української культури після війни; гальмування, розвитку науки, літератури і мистецтва в країні; обмеження свободи творчості; перетворення літературної критики на засіб утримання митців у рамках офіційної ідеології; ізоляція від надбань західної культури. Нещадної критики зазнали твори укр. літераторів Ю. Яновського , А. Малишка, О. Довженка. Зазнали утисків відомі вчені-генетики: М. Гришко, С. Гершензон, І. Поляков та Л. Делоне. Зазнав переслідувань В. Сосюра за вірш «Любіть Україну».

Операція «Вісла»

Операція «Вісла» — етнічна чистка, здійснена у 1947 році (початок — 29 березня) під керівництвом Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини. Полягала у примусовій депортації (виселенні) з використанням збройних сил вказаних країн українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині, а також у різні регіони СРСР.

Приводом до початку Операції Вісла стала загибель 28.03.1947 в районі с. Яблоньки (на шосе між Балигородом і Тісною) у бою з відділом УПА (командир — майор С.Хрін) заступника міністра оборони (ІІ віце-міністр національної оборони) Польщі генерала К.Свєрчевського.

Цього ж дня на засіданні політбюро ПРП було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства — Вроцлавське, Гданське, Зеленогірське, Кошалінське, Ольштинське, Познанське і Щецінське.

Три етапи

Депортаційні заходи проходили в три етапи:

1) з 28.04.1947 до 15.06.1947 виселялись українці з повітів Ліско, Сянік, Перемишль, Ясло, Кросно, Любачів, Горлиці, Ярослав;

2) до 30.06.1947 вивозилося українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томашів Любельський, Грубешів.

3) до кінця жовтня 1947 депортовано населення з решти повітів Закерзоння.

На 31.07.1947, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол., заарештовано 1466 членів українського руху Опору.

1 серпня 1947 таємна інспекція Державної комісії безпеки наказала командуючим Краківського і Люблінського воєводств виселити всіх українців, що залишилися на їх території після акції «Вісла», без огляду на ступінь лояльності і партійну приналежність та організувати контрольні бригади з перевірки кожного виселеного села, щоб у них не залишилася жодна українська чи змішана родина.

Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей.

До кінця 1947 у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено близько 14 тис. осіб польської національності.

Обрання М.С. Хрущова Першим секретарем КПСС та його політична програма

5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. У 1956 р. на XX партії Хрущов виголосив промову «Про культ особи і його наслідки», засуджуючи диктаторську форму правління Сталіна і створений ним культ особистості. Крім того, він розкритикував злочини, скоєні і соратниками Лаврентія Берії.

На з'їзді було послаблено ідеологічні настанови, що стало початком «відлиги». Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. В Україні зростали вимоги реабілітувати таких націонал-комуністів, як Скрипник, Хвильовий і члени КПЗУ. Незабаром діячів культури, як драматург Микола Куліш, театральний режисер Лесь Курбас, кінорежисер світової слави Олександр Довженко й мислитель XIX ст. Михайло Драгоманов

Уряд УРСР у 1956 р. здобув у своє підпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України в загальносоюзному народногосподарському комплексі. Внаслідок реформи управління економікою в 1957 р. питома вага промисловості України зросла з 36 % у 1953р. до 76 % у 1956 р. Підвищено самостійність колгоспів і радгоспів, збільшено у 7 разів закупівельні ціни на зерно, у 8 разів – на картоплю, у 5,5 рази – на продукцію тваринництва. В результаті – сільське господарство вперше стало рентабельним. Проте продукція народного господарства знаходила попит голо вним чином на внутрішньому ринку та в деяких слабкорозвинутих країнах світу. Її якість не відповідала світовим стандартам. Основну частину радянського експорту становила не готова продукція, а сировина, особливо нафта, газ.

Україна виступала одним з основних виробників с/г продукції. Проте село на середину 50-х років залишалося ще напівзруйнованим, а колгоспники – безправними. Але увага спрямовувалася на нарощування кількісних факторів, розширення площ під зернові культури. В УРСР удвоє збільшилися посівні площі під кукурудзу. Загострилися проблеми в розвиткові тваринництва. У другій половині 50-х років все ж таки вдалося досягти певного збільшення обсягу с/г продукції. Тому на семирічку (1959–1965 рр.) були заплановані нереальні темпи зростання.

У період „хрущовської відлиги” було здійснено ряд соціальних програм. Зокрема, в 1956р. було проведено пенсійну реформу в результаті якої середній розмір пенсій за віком зріс більше ніж у 2 рази, почали виплачувати пенсії колгоспникам.

Значно більше виділялося коштів на освіту і охорону здоров’я, на житлове будівництво. Скорочено тривалість робочого дня до 7 год. За 1950-1960 рр. кількість збудованих квартир у містах збільшилась у 17 разів, а будинків у селах – у 14 разів.

19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР.

Розширилася сфера вживання української мови, збільшилося видання українських книжок. Розпочалось видання фундаментальних наукових праць: „Українська Радянська Енциклопедія”, „Історія української літератури”, багатотомний словник української мови. З 1957 р. почав видаватися «Український історичний журнал» З'являлися численні україномовні журнали з природничих і суспільних наук.

У 1958 р. був прийнятий закон про зв’язок школи з життям, за яким батьки не мали права відмовитись від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитись від української.

З грудня 1949 р. М.Хрущова на посаді першого секретаря ЦК Компартії України змінив Л. Мельников. Він ще більше посилив боротьбу з українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру. Переслідуються відомі діячі української культури, освіти, науки.

У період хрущовської «відлиги» було здійснено ряд заходів, які розширили права республік, у тому числі і УРСР.

1. Українці стали частіше висуватися на керівні посади в республіці, а також в Союзі.

2. Розширились функції і підвищилась відповідальність КПУ.

3. Активізувалась діяльність УРСР на міжнародній арені. Так, якщо в 1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то в 1955 р. — 29. До 1959 р. УРСР підписала або приєдналася до 65 міжнародних договорів та інших актів. У 1954 р. Україну відвідало 69 закордонних офіційних делегацій, у 1956 р. — 145, 1958 р. — 305. Україну стали відвідувати і закордонні туристи. Так, якщо в 1953 р. їх було лише 805 чоловік, то вже в 1958 р. — 23 054. Зросли обсяги участі України в зовнішньоекономічних зв’язках СРСР.

4. Унаслідок реформи управління економікою в 1957 р. під контроль Ради Міністрів УРСР, зокрема рад народного господарства і міс­цевих рад депутатів трудящих, перейшло 97 % підприємств проти 34 % у 1953 р.

5. Розширилися права республіки у формуванні свого бюджету, у питаннях матеріально-технічного постачання, збуту продукції, будівництва, використання капіталовкладень.

6. До підпорядкування республіки передавалися питання обласного адміністративно-територіального устрою, районування, віднесення міст до обласного, республіканського підпорядкування.

7. До компетенції УРСР належали питання прийняття криміналь­ного, цивільного і процесуального кодексів, установлення основ законодавства про судоустрій та судочинство.

Та всі ці заходи здійснювалися під суворим контролем центру, до якого згодом знову повернулися його командні функції.

Передача Кримської області до складу УРСР 19 лютого 1954 р. та завершення формування сучасної території України

19 лютого 1954 року Указом Президії Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік було затверджено спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області із складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Принципове рішення про передачу Криму було прийнято ще 25 січня 1954 року на засіданні Президії ЦК КПРС. На цьому засіданні було визнано за доцільне провести спеціальне засідання Президії Верховної Ради СРСР, на якому розглянути спільне подання Президій верховних рад РРФСР та УРСР про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР.

5 лютого 1954 року Рада Міністрів РРФСР приймає постанову № 156 «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР» в якій визнає передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР доцільним та просить Президію Верховної Ради РРФСР розглянути це питання на своєму засіданні. Того ж самого дня, тобто 5 лютого 1954 року, Президія Верховної Ради РРФСР розглянула це питання позитивно.

13 лютого 1954 року Президія Верховної Ради Української РСР видає постанову в якій просить Президію Верховної Ради Союзу РСР передати Кримську область із складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

19 лютого 1954 року Указом Президії Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік остаточно оформлюється передача Криму Україні.

У 1954 р. святкувалося 300-річчя "возз’єднання" України з Росією, Ця подія відзначалася з великим розмахом. В усіх куточках республіки відбувалися урочисті збори, виставки й концерти, конкурси й фестивалі. До ювілею "приурочувалися" наукові дослідження, присвячені історії Хмельниччини (І.Крип’якевич, В.Голобуцький), питанням українського мовознавства й літерат

Культура «Соцреалізму»

Соціалістичний реалізм — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства» (визначення ВРЕ). Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.

ермін «Соціалістичний реалізм» у радянській пресі вперше з'явився в 1932 році («Літературна газета», 23 травня) і було закріплено на 1-му Всесоюзному з'їзді радянських письменників (1934), на якому М.Горький говорив про новий метод як про творчу програму, спрямовану на реалізацію гуманістичних ідей:

Насправді ці засади в конкретному тлумаченні розуміються дуже тенденційно. «Правдиве» зображення дійсності «в її революційному розвитку» означає, що література і мистецтво мусять бути хвалебною ілюстрацією політики КПРС, видавати бажане за дійсне. Відхилення в дійсно правдиве зображення радянської дійсності з притаманними їй вадами плямується як «схиляння перед фактами» або й «антирадянська пропаганда й агітація».

Відповідно до змін, яких зазнавала в своєму розвитку радянська система, можна розрізнити кілька етапів і в історії соціалістичного реалізму, на огляді яких легко помітити, що твердження, ніби він «забезпечує виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів», — не відповідає дійсності.

За першого періоду соціалістичного реалізму (1934 — 41) у прозі й образотворчому мистецтві ці можливості були звужені до виробничого жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації (в образотворчому мистецтві ще портрети й пам'ятники, переважно Сталінові), у поезії до прославлення партії й вождів («Партія веде» П. Тичини, «Пісня про Сталіна» М. Рильського); у музиці величальні на честь партії пісні й кантати.

За війни у мистецтві домінував патріотичний плакат і сатирична карикатура, у літературі — патріотична тематика з ухилом у публіцистику (оповідання й статті О. Довженка), але поволі й з ухилом у вихваляння російського «старшого брата». Ця остання тенденція посилилася по війні, зокрема в Україні у зв'язку з «возз'єднавчими» святкуваннями (1954): у прозі тут, поруч з дальшим триванням воєнної тематики, на перший план висувалися такі твори, як «Переяславська Рада» (І — II, 1948, 1953) Н. Рибака; в образотворчому мистецтві — «Переяславська Рада» М. Дерегуса (1952), «Навіки з Москвою — навіки з російським народом» М. Хмелька (1951 — 54) тощо. Відтоді тема звеличення російського народу в українській соцреалістичній літературі й мистецтві лишилася константною, з виразною тенденцією дальшого посилення.

Характерно, що й літературно-мистецька творчість відродження 50 — 60-их pp. 20 століття переслідувана за несполучність з канонами соціалістичного реалізму і, всупереч статутним твердженням про свободу вибору стилів, під виглядом «формалізму», «абстракціонізму», «модернізму» було заборонено все нове в творчості як несполучне з методою соціалістичного реалізму.

В останній стадії свого розвитку соціалістичний реалізм формулюється як перемога «партійності» і «народності», а ці поняття своєю чергою тлумачаться як синоніми служіння літератури і мистецтва інтересам партії. Соціалістичний реалізм вимагає ізоляції від літератури і мистецтва Заходу, з особливим наголосом на критиці «ревізіонізму» західних комуністичних теоретиків («Realiste sans rivages» P. Ґароді й ін.).

Теоретики соціалістичного реалізму посилаються на висловлювання К. Маркса, Ф. Енґельса, В. Леніна, резолюції з'їздів КПРС і на Л. Брежнєва. Численна література про Соціалістичний реалізм, створена за останні десятиліття радянської доби, відзначається крайнім догматизмом і зводиться до коментування штучно дібраних цитат із зазначених джерел.

Утвердження соціалістичного реалізму в літературі й мистецтві супроводжувалося репресіями, у висліді яких фізично ліквідовано або вилучено з літератури іншими заходами близько 300 письменників: ліквідовано найвизначніших українських митців (М. Бойчук, С. Налепинська-Бойчук, В. Седляр, І. Падалка і багато ін.), а їх твори знищено, як знищено багато творів і тих, хто пережив репресії (наприклад, велику серію портретів А. Петрицького).

Такої самої руїни під гаслами утвердження соціалістичного реалізму зазнав театр: фактична ліквідація «Березоля» і фізичне знищення його творця Л. Курбаса, як і головного драматурга цього театру М. Куліша, заслання кращих акторів (Й. Гірняк).

Запровадження політики «Перебудови» в СРСР, її сутність і наслідки

Перебудова - термін, що ввійшов у широке вживання у середині 1980-х рр. Політика перебудови, почата частиною керівництва КПРС на чолі з генеральним секретарем ЦК партії М. С. Горбачовим, привела до значних змін у житті країни й миру в цілому (гласність, політичний плюралізм, закінчення "холодної війни" та ін.) До кінця 80-х – початку 90‑х рр. у результаті суперечливості й непослідовності в здійсненні перебудови відбулося загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що завершилося розпадом СРСР у серпні-грудні 1991 р.

У лютому 1986 р. XXVII з'їзд КПРС прийняв нову редакцію Програми партії, з якої убрали завдання побудови комунізму, проголосивши курс на вдосконалення соціалізму. Саме тоді М. С. Горбачов висунув два принципово нових політичних гасла – гласність і широка демократія. Іншими словами, реформи вирішено було починати не з економічного базису, а з політичної надбудови.

Основними досягненнями політики гласності стали: ліквідація "білих плям" в історії СРСР; повернення з небуття дискредитованих в 30–70-і роки імен багатьох політичних і культурних діячів, заборонених літературних творів, кінофільмів, наукових і публіцистичних праць; ослаблення цензури; розгортання дискусій навколо ключових проблем суспільного, соціального, політичного й духовного розвитку; ламання старих пропагандистських стереотипів і ідеологічних міфів; поява ідейного плюралізму, розмаїтості думок; падіння "залізної завіси" і можливість діалогу з країнами Заходу; поліпшення радянсько-американських відносин.

Біда М. Горбачова в тому, що йому не вдалося знайти адекватну концепцію переходу від тоталітаризму до демократії. Англійський дослідник Арчі Браун пише: у тому вигляді, в якому Радянський Союз існував до початку перебудови, він міг продовжувати функціонувати лише в тоталітарному режимі. Оскільки тоталітарна система за своєю природою не піддається реформуванню, перехід радянського суспільства до демократії, безперечно, мав привести до дезінтеграції останньої "імперії".

Оголосивши про впровадження демократичних принципів і норм на початку 1985 року, М. Горбачов намагався їх послабити після 1988 року, коли радянське суспільство реально почало демократизуватися. Тобто головною проблемою М. Горбачова на шляху до втілення теоретичного курсу перебудови в практику радянського життя було небажання впроваджувати оголошені принципи демократизації та гласності в повному обсязі. Вони були обмежені зростанням його монополії на владу. Свідченням цього є його обрання на такі посади (кожну наступну він обіймав, не складаючи повноважень попередньої): Голова Президії ВР СРСР (1 жовтня 1988 року), Голова ВР СРСР (9 червня 1989 року), Президент СРСР (14 березня 1990 року).

Слушно стверджувати, що головною проблемою перебудови була партія, КПРС. Розрахунок на те, що вона стане авангардом перебудови, не виправдався. Її здатність до "само-реформування" виявилася ілюзією. Це з'ясувалося досить рано. Тому вже в січні 1987 року відбувся пленум ЦК, присвячений кадровим питанням, а в лютому наступного року – пленум стосовно ідеології. У міру того, як демократизація суспільства й гласність позбавляли КПРС державних функцій, вона переходила в опозицію до перебудови, а потім перетворилася на її прямого ворога.

Криза партії створила умови для кризи ідеології, а відтак – системи й держави, збудованій на її основі. Загострила ситуацію поява альтернативних КПРС партій і формування опозиції. Був порушений чи не основний принцип функціонування тоталітарної держави.

Ініціатори перебудови не врахували також іще дві важливі обставини. Перша: зберегти цілковитий контроль над суспільством, яке підлягає реформуванню, втримати реформи в заданому руслі можна лише в разі, якщо останні не надто запізнілі. Запізнілі реформи, які здійснюють в умовах, коли суспільство перебуває на межі кризи, зазвичай рано чи пізно або виходять з-під контролю, або переростають у революцію, або припиняються диктатурою. М. Горбачов по завершенні перебудови не раз повторював: "Гадаю, що з реформуванням Союзу ми значною мірою спізнилися".

І друга обставина: тоталітарна система не піддається радикальному реформуванню, її можна або поновити, або зруйнувати. Так було в різні часи в Німеччині, Італії, Португалії, Іспанії. Історія повторилася у 80-х роках ХХ століття в країнах Східної Європи, які раніше входили до так званого соціалістичного співтовариства.

Цікаву думку щодо причин провалу перебудови висловив В. Чорновіл: "СРСР розвалився тому, що радянська система вичерпала сама себе й розвалилася під тягарем власних суперечностей… Як тільки система захиталася, в дію вступив ще один несподіваний для багатьох чинник, що остаточно розвалив європейську псевдо-комуністичну імперію. Його ім'я – націоналізм".

Загострення соціально-економічної ситуації в Україні. Зміни в суспільному житті

Наростання кризових явищ в економічному житті СРСР в середині 80-тих рр. призвело до необхідності зміни політичного курсу. М. Горбачов, партійний лідер молодшої генерації, оточив себе групою відомих економістів, спеціалістів. Було проголошено курс на проведення політичних і економічних реформ.

У ході проведення економічних реформ можна виділити три етапи.

Реформа А. Аганбегяна (квітень 1985 р.), суттю якої було соціально-економічне прискорення розвитку країни на основі широкого впровадження досягнень НТП, створення нового господарського механізму. Але невдовзі стало зрозумілим, що реформування економіки вимагає якісних структурних змін в радянській економічній моделі.

Реформа М. Рижкова - Л. Абалкіна (1987–1989 рр.), суттю якої була формула "самостійність", "самофінансування", "самоокупність". В основі реформи лежало дві складові:

а) розширення самостійності трудових колективів (було прийнято закон "Про державне підприємство та об'єднання");

б) розширення сфери дії приватної ініціативи (за законами "Про кооперацію", "Про індивідуальну трудову діяльність" та ін.).

Концепція переходу до регульованої ринкової економіки (1990–1991 рр.), суттю якої було запровадження під контролем держави ринкових механізмів. Гострі дискусії велися про темпи та методи переходу до ринкових відносин (Явлінський, Шаталін).

Спроба економічних реформ не мала позитивного результату. Наслідком цього стало подальше падіння виробництва, продуктивності праці, зубожіння найширших верств населення, утвердження в держсекторі бартерної економіки, а в новому підприємницькому секторі – "економіки казино", коли головним стало не виробництво, а продаж товарів в найкоротші терміни за максимальними цінами з метою отримання максимуму прибутку.

Спроба економічної реформи в СРСР хоч і була кроком у напрямку до ринку, але дії керівництва країни були не до кінця продумані й послідовні. Стара система піддалася серйозному ударові, а нова так і не була створена. Власником підприємств, що одержали певну економічну самостійність, залишалася держава, а це призводило до того, що директори прийнялися збагачуватися самі, не особливо піклуючись про розвиток і модернізацію виробництва.

Висновок. "Перебудова" та побудова, за висловом Горбачова "гуманного демократичного соціалізму", який би поєднував ринкові механізми з централізованою плановою командно-адміністративною економікою, політичний плюралізм з монополією на владу КПРС, суверенітет союзних республік зі збереженням СРСР, потерпіла поразку саме внаслідок утопічності цих планів і невідповідності новим політичним реаліям.

Загострення кризових явищ в економиці СРСР та запровадження приватної кооперації

Криза в економіці

Основні заходи керівництва країни:

• Зниження приросту промислового виробництва

• Неефективне використання виробничих фондів. 

• Ліквідовано раднаргоспи, підприємства підпорядковано союзним і союзно-республіканським міністерствам.

• Значна собівартість товарів, погіршення якості продукції.

• Технічне відставання від розвинутих країн, низька продуктивність праці.

• Падіння виробництва в сільському господарстві, масовий від'їзд сільського населення в міста, що загострило дефіцит робочої сили в сільському господарстві

• Відсталі агротехнічні методи ведення сільського господарства; прогресуюче вироблення земель.                      

• Підвищено науковий рівень планування, розширено сферу госпрозрахункових відносин.

• Створено спеціальні фонди для матеріального заохочення робітників і службовців. Введено гарантовану заробітну платню колгоспникам.

• Підвищуються закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію. Держава визначає тверді плани закупівель на кілька років.

• Передбачалось зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів і радгоспів.

• Гострий дефіцит якісних товарів народного споживання, продовольства та послуг

• Безгосподарність, розбазарювання, розкрадання матеріальних цінностей і грошових коштів.

• Поява і розростання тіньової економіки****.

• Недбале ставлення до праці, державної власності, пияцтво на виробництві, масовий випуск бракованої продукції.     

• Прийнято Продовольчу програму (1982-1990 pp.). її виконання повинно було забезпечити продовольством країну у повному обсязі.

• Проголошується боротьба з тіньовою економікою і розкраданням матеріальних коштів за допомогою правоохоронних органів і громадськості.

Як видно з наведеної вище таблиці, керівництво країни намагалося здолати кризу в економіці. Але очікуваних наслідків вжиті заходи не дали. Більш того, незабаром відбулось повернення до адміністративних заходів.

Численні керівники різних рівней вперто не бажали відмовлятися від існуючого стану речей, демонстрували консерватизм і не бачили нових явищ в технології, науці, світовому досвіді. Не вдалося приборкати тіньову

економіку, побороти безгосподарність. Не виконувалась Продовольча програма. Технічно відсталою, енерговитратною, неконкурентоспроможною лишалася промисловість, низькими — дисципліна і якість праці.

Кризовим був стан і в інших сферах життя.

Політико-ідеологічна криза радянської системи

Заходи щодо усунення кризових явищ:

• Керівництво КПРС змушено відмовитись від тези про побудову комунізмудо 1980 р.

• Ідеологами КПРС висувається теорія, що констатує побудову в СРСР розвинутого соціалізму — перехідного етапу до комунізму.

• Падає авторитет КПРС, керівників партійного апарату всіх ланок.

• Конституційно закріплюється керівна роль КПРС в радянському суспільстві (стаття 6 Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 p.).

• В суспільстві стрімко зростає розчарування в соціалістичній ідеології, починається критика її засад (світоглядних, економічних, політик-них тощо) з боку дисидентів, правозихисників, діячів культури.                            

•Керівництво КПРС вимагає поліпшити ідеологічну роботу, здійснюються репресії проти «інакомислячих».

• Відбувається боротьба в керівництві країною і партією; до влади приходять прибічники неосталінізму*.

• В засобах масової інформації пропагуються переваги і успіхи соціалізму, піддаються критиці вади капіталізму.

Заходи щодо усунення кризових явищ

• Зросло соціальне напруження, зумовлене погіршенням матеріального становища значної частини населення, виникненням стійкої нестачі («дефіциту») товарів, житла, послуг.                                                                                   

• Кризові явища в соціальних відносинах піддавались критиці в засобах масової інформації, але глибокий аналіз їх причин блокувався.

• В умовах дефіциту товарів, житла, послуг гостро ставилися проблеми «чесного» (тобто рівного у відповідності з комуністичною ідеологією) розподілу. Розподіл благ стає дестабілізуючим соціальним фактором.

• Партія і уряд, органи державної влади обіцяли зробити все належне для подолання негативних явищ в соціальній сфері.

• Зріс розрив в рівні життя жителів міста і села, робітників і інтелігенції, народу і номенклатури, представників тіньової економіки.

• Привілеї номенклатури приховувались; якщо інформація про них і попадала в засоби масової інформації, то не в повному обсязі.

• Номенклатура, яка користувалася привілеями при розподілі матеріальних благ, поступово перетворюється в особливу соціальну групу, що викликала ненависть основної маси населення.

Ухвалення Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р.

Декларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990 року Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності. На вулицях українських міст Українська Міжпартійна Асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки.

12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР, основною метою якої був перерозподіл владних повноважень і власності від союзного центру до республіки. Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, XXVIII з'їзд КПУ прийняв резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР» (16 липня 1990 р.). Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.

Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларації Росії і комуністів. По-перше, це фактично була програма побудови незалежної держави. По-друге, Декларація надала поштовх і напрямок процесу утворення національних держав на теренах падаючої комуністичної імперії. За місяць Верховна рада Білоруської РСР прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Однак це не означало революційної зміни поглядів комуністів. Заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

День прийняття Декларації був оголошений святковим і вихідним на території України. За відсутності інших ритуалів у першу річницю прийняття Декларації комуністичні керівники урочисто несли квіти до пам'ятників Леніну, які обов'язково були у центрі кожного міста.

У преамбулі Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».

Одним з головних положень Декларації було положення про громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України.

Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювалося намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а при необхідності ввести власну грошову одиницю.

Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не буде брати участі у військових блоках і зобов'язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами.

Розвал СРСР та крах комуністичної ідеології

Розпад СРСР — процеси системної дезінтеграції, що відбувалися в економіці (народному господарстві), соціальній структурі, громадській і політичній сфері Радянського Союзу, що призвели до припинення існування СРСР 26 грудня 1991 року.

Розпад СРСР привів до незалежності 15 республік СРСР і появи їх на світовій політичній арені як самостійних держав.

З 1985 року Генеральний секретар ЦК КПРС М. С. Горбачов і його прихильники почали політику перебудови; різко виросла політична активність народу, сформувалися масові, у тому числі радикальні і націоналістичні, рухи та організації. Спроби реформування системи управління призвели до поглиблення кризи в країні.

Загальна криза

Розпад СРСР відбувався на тлі загальної економічної, зовнішньополітичної та демографічної кризи. У 1989 році вперше офіційно оголошено про початок економічної кризи в СРСР (зростання економіки змінюється падінням).

У період 1989–1991 років доходить до максимуму головна проблема радянської економіки — хронічний товарний дефіцит — з вільного продажу зникають практично всі основні товари, крім хліба. Практично у всіх регіонах країни вводиться нормоване постачання у формі талонів.

На даний час серед істориків немає єдиного погляду на те, що стало основною причиною розпаду СРСР, а також на те, чи можливо було запобігти процесу розпаду СРСР. Серед можливих причин називають:

- відцентрові націоналістичні тенденції, властиві, на думку деяких авторів, кожній багатонаціональній країні і проявляються у вигляді міжнаціональних протиріч і бажання окремих народів самостійно розвивати свою культуру й економіку;

- авторитарний характер радянського суспільства, зокрема гоніння на церкву, переслідування КДБ дисидентів, примусовий колективізм, панування однієї ідеології, заборона на спілкування з закордоном, цензура, відсутність вільного обговорення альтернатив (особливо важливо для інтелігенції);

- зростаюче невдоволення населення через перебої з продовольством, особливо в епоху застою і Перебудову, і найнеобхіднішими товарами (холодильники, телевізори, туалетний папір і т. д.), заборони та обмеження (на розмір садової ділянки і т. д.), постійне відставання у рівні життя від розвинених країн Заходу;

- диспропорції екстенсивної економіки (характерні для всього часу існування СРСР), наслідком яких ставала постійна нестача товарів народного споживання, зростаюче технічне відставання у всіх сферах обробної промисловості (компенсувати яке в умовах екстенсивної економіки можна тільки високозатратними мобілізаційними заходами, комплекс таких заходів під загальною назвою "Прискорення "був прийнятий в 1987 році, але економічних можливостей виконати його вже не було);

- криза довіри до економічної системи: в 1960-1970-і рр.. головним способом боротьби з неминучим при плановій економіці дефіцитом товарів народного споживання була обрана ставка на масовість, простоту і дешевизну матеріалів, більшість підприємств працювали в три зміни, виробляли подібну продукцію з матеріалів невисокої якості. Кількісний план був єдиним способом оцінки ефективності підприємств, контроль якості був мінімізований. Результатом цього стало падіння якості вироблених в країні товарів народного споживання. Криза довіри до якості товарів ставав кризою довіри до всієї економічної системи в цілому;

- ряд техногенних катастроф (авіакатастрофи, чорнобильська катастрофа, крах «Адмірала Нахімова», вибухи газу тощо) і приховування інформації про них;

- невдалі спроби реформування радянської системи, що призвели до стагнації, а потім розвалу економіки, що спричинило за собою розвал політичної системи (економічна реформа 1965 року).

Проголошення Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р.

Акт проголошення незалежності України — документ, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави — України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Разом з цим Актом, 24 серпня 1991 року також були прийняті Постанова Верховної ради УРСР «Про проголошення незалежності України» та Постанова Верховної Ради України «Про військові формування на Україні».

Про проголошення незалежності України

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

- виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

- здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує:

- незалежність України та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ.

- територія України є неподільною і недоторканною.

- віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Прийняття Конституції України 1996 р. та її характеристика

Прийняття Конституції України. Центральною подією всього конституційного процесу в сучасній історії України стало прийняття 28 червня 1996р. Верховною Радою України нової Конституції України.

Конституція України складається з Преамбули, 15 розділів, 161 статті й 14 пунктів Перехідних положень.

Конституція України як вищий законодавчий акт визначила базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи й обов'язки громадян. Затвердження Основного Закону держави створило юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти.

Історичне значення Конституції 1996 р. Конституція 1996 р. стала першою Конституцією незалежної України; вона стала продовженням багатовікових конституційно-правових традицій українського народу.

Конституція України закріпила правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність.

3 прийняттям Конституції були визначені базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей - усе те, що формує політико економічну систему.

Створено передумови для того, щоб функціонування і розвиток держави і суспільства не залежали від політичної орієнтації партій чи окремих політичних діячів. Окреслено відносини держави і громадянина, їхні права і взаємні обов'язки. Установлено межі втручання держави в життя суспільства й окремої особистості.

Прийняття Конституції внесло стабільність у політичне життя українського суспільства, законодавчо розмежувавши права й обов'язки різних гілок влади, політичних партій і громадських організацій.

Прийняття демократичної за своїм характером Конституції зміцнило міжнародний авторитет молодої держави.