12.3. Напередодні Другої світової війни

Ліквідація Чехо-Словацької держави. США та Західна Європа після Мюнхена зітхнули з полегкістю - здавалося, що тепер, коли чергову «останню» вимогу А. Гітлера було виконано, нарешті на континенті настане мир. Але такі настрої швидко було спростовано. 15 березня 1939 р. нового Президента Чехо-Словаччини Е. Гаху було викликано до Берліна, де А. Гітлер і Й. Ріббентроп примусили його підписати «прохання» про окупацію німецькими військами Чехії та Моравії, які вже 16 березня стали «протекторатом» Німеччини, і погодитися визнати прийняте 14 березня словацьким парламентом рішення про відокремлення Словаччини від Чехії.

Одночасно німецькі війська вступили в Моравію та Богемію, а об 11-й годині ранку 15 березня 1939 р. вони вже були у Празі. Того ж дня проголосила свою державну незалежність Словаччина. ЧСР припинила своє існування.

З усвідомленням того, що А. Гітлер вкотре переграв його, Н. Чемберлен зрозумів необхідність вироблення нової політики, яка поклала б край експансії райху. До цього його спонукала й парламентська опозиція, й громадська думка в країні. Кожна нова поступка А. Гітлеру наближала крах Британії як могутньої європейської та світової держави. Окупувавши Чехо-Словаччину, зневаживши Лондоном і Парижем, А. Гітлер остаточно підтвердив, що ні про яке «загальне врегулювання» не може бути й мови.

Німецькі претензії до Литви і Польщі. Після окупації Чехо-Словаччини керівництво райху переключило свою увагу на Польщу і Литву, хоча ще в лютому, здавалося, ніщо не свідчило про швидке загострення польсько-німецьких і німецько-литовських взаємин. Особливо це стосується Польщі, яка тривалий час мала нормальні відносини з Німеччиною.

Ситуація в Європі ще більше ускладнилася тоді, коли Гітлер пред'явив Литві ультиматум з вимогою повернути Німеччині портове місто Клайпеду (Мемель), передане їй у 1919 р. Німці наполягали на невідкладному прибутті до Берліна литовської делегації для оформлення передання Клайпеди до складу райху. Англійський уряд поспівчував литовцям, але заявив, що нічим допомогти не може.

Невдовзі міністра закордонних справ Литви Ю. Урбшіса було терміново викликано до Берліна, де 22 березня 1939 р. підписано «Договір між Литовською Республікою і Німецькою імперією про передачу Клайпедського краю». Англія та Франція вкотре були поставлені перед фактом німецької експансії й знову не вжили дієвих заходів, щоб перешкодити цьому.

«Польське питання» в останні дні березня 1939 р. посіло головне місце на європейській дипломатичній арені. А. Гітлер своїми попередніми акціями блокував Польщу з чотирьох боків. Він припинив будь-які переговори з Польщею, а 3 квітня було підписано інструкцію про підготовку до нападу на Польщу. Німецька преса нагнітала серед німців антипольські настрої, звинувачуючи Варшаву в тому, що в Польщі дискримінується німецька меншина.

Складовою загальної стратегії Гітлера була вимога до Польщі повернути передане їй за Версальським договором м. Ґданськ (Данциґ). Але це не було для нього самоціллю, оскільки за планом «Вайс» (план нападу на Польщу) не було потреби добиватися негайного повернення міста, адже воно, як заявляв А. Гітлер, «буде оголошене німецькою територією відразу ж після початку конфлікту».

Англо-франко-радянські переговори 1939 р. Крах Чехо-Словаччини спонукав Лондон і Париж до активної протидії нацистській агресії. Учорашній «миротворець» Н. Чемберлен від імені британського уряду надав односторонні гарантії безпеки потенційним жертвам А. Гітлера: Польщі, Румунії, Греції та Туреччині. До цих гарантій приєдналася й Франція.

На думку військових експертів, СРСР опинився у дуже зручній ситуації - майже по всьому західному кордону він виявився захищеним від Німеччини своєрідним «санітарним кордоном» з країн, які отримали англо-французькі гарантії безпеки. Лондон і Париж, навпаки, тепер наражалися на небезпеку втягування у воєнний конфлікт у разі німецького вторгнення на територію Польщі або Румунії й їхні надії на примирення з Гітлером було поховано.

Для створення системи колективної безпеки в Європі залишилося лише залучити до неї Радянський Союз. Але якщо раніше Й. Сталін схиляв Захід до створення такої системи, то тепер він не квапився. На пропозицію Заходу гарантувати безпеку сусідніх країн радянське керівництво відповіло, що СРСР зробить це, але за умови, що йому буде надано право вводити на територію цих країн війська навіть у мирний час у разі виникнення загрози «непрямої агресії» для них. Захід же вважав, що це означало б приректи на радянську окупацію сусідні з СРСР Польщу, Румунію, Прибалтику, Фінляндію.

Так само як і західні держави, СРСР одночасно вів переговори з обома сторонами. Ймовірно, Й. Сталін уже тоді вирішив стати на сторону того, хто запропонує вигідніші умови. Як зізнавався пізніше А. Гітлер, два вчинки Й. Сталіна стали для Німеччини сигналом до того, що радянське керівництво зневірилося в можливості укладення союзу з Англією та Францією й готове до порозуміння з Німеччиною. Першим таким сигналом був виступ Й. Сталіна на XVIII з'їзді ВКП(б) у березні 1939 р., в якому він застеріг «паліїв війни» (під ними він мав на увазі західні демократії), щоб вони полишили сподівання «тягати каштани з багаття» руками СРСР, а другим - усунення у травні 1939 р. з посади наркома закордонних справ М. Литвинова, з ім'ям якого на Заході пов'язували надію на створення системи колективної безпеки, й призначення на цю посаду В. Молотова.

Політичні переговори між СРСР, Великою Британією та Францією тривали з 8 травня до 2 серпня 1939 р. і завершилися безрезультатно, оскільки СРСР наполегливо вимагав надати йому одностороннє право на поширення радянських «гарантій» на країни Балтії в разі «непрямої агресії» проти них. Ще до закінчення політичних переговорів розпочалася підготовка до переговорів військових делегацій трьох країн. Об'єднана англо-французька військова делегація прибула до Москви 11 серпня 1939 р. Англійську делегацію очолював головний ад'ютант короля з морських справ адмірал Р. Дракс, французьку - генерал армії Ж. Думенк, а радянську - маршал К. Ворошилов.

Якщо на етапі підготовки переговорів Велика Британія та Франція не квапилися з відправкою делегацій до Москви, затягуючи переговори до осені, коли за умов бездоріжжя А. Гітлер вже не розпочав би війну, то вже під час переговорів їхній хід гальмувала радянська сторона. Й. Сталін виходив з того, що Захід не погодиться на анексію Радянським Союзом сусідніх з ним країн, а от А. Гітлер готовий буде розрахуватися за радянський нейтралітет у запланованій на 26 серпня війні проти Польщі будь-якою не німецькою територією.

На переговорах відразу з'ясувалося, що є два головні камені спотикання: недостатній, на думку Москви, рівень представництва англо-французької делегації і відсутність у неї письмових повноважень на підписання договору, і проблема пропуску радянських військ через територію Польщі та Румунії у разі німецької агресії в Європі.

Питання про повноваження врешті було вирішене, але протиріччя щодо пропуску Червоної армії через територію Румунії й особливо Польщі залишалося. Польське керівництво неодноразово заявляло, що ніколи не зголоситься допустити на свою територію радянські війська. З цього приводу один польський генерал запитав французького дипломата, «чи доручили б французи німцям охороняти Ельзас-Лотарингію...» На переговорах з цього питання відбувалися запальні дискусії.

До Варшави було невідкладно направлено французьких представників, щоб переконати керівника Польщі полковника Ю. Бека піти на поступки наполяганням Кремля. Тоді, коли Велика Британія й Франція все ж домоглися від Польщі серйозних поступок (Польща погодилась діяти разом із СРСР у разі німецької агресії в Європі), здавалося, що тепер уже ніхто і ніщо не зашкодить підписати тристоронній договір. Але без будь-яких на те видимих причин і без будь-яких пояснень Кремль перервав переговори на стадії, коли умови військової конвенції майже на 99 % було узгоджено. Під час переговорів ад'ютант Й. Сталіна поклав на стіл К. Ворошилова записку такого змісту: «Климе! Коба наказав згортати шарманку». И. Сталін зробив вибір на користь А. Гітлера, й ні відповідь з Варшави, ні сама присутність британських і французьких представників його вже не цікавили. Сталося це 23 серпня, коли у Москві вже велися переговори з міністром закордонних справ Німеччини Й. Ріббентропом і готувалися до церемонії підписання радянсько-німецького пакту. Спроби британських і французьких дипломатів зустрітися з К. Ворошиловим успіху не мали - їм було заявлено, що маршал заклопотаний важливішими справами.

Радянсько-німецький “пакт Молотова-Ріббентропа” від 23 серпня 1939 р. та таємний додатковий протокол до нього. Вплив угоди на подальший розвиток подій у світі. Цим подіям передувала складна гра між Й. Сталіним і А. Гітлером за дипломатичною шахівницею. Після тимчасового похолодання радянсько-німецьких відносин, пов'язаного з приходом до влади А. Гітлера, співробітництво між двома країнами продовжувало розвиватися. Своєрідним детонатором зближення режимів стала зустріч В. Молотова з німецьким послом у Москві Ф. Шуленбургом наприкінці травня 1939 р. Тоді В. Молотов неодноразово порушував питання про підведення «політичної бази» під двосторонні відносини.

Наступним кроком стало відновлення у липні в Берліні економічних переговорів. Берлін виявив готовність врегулювати будь-які проблеми двосторонніх відносин на просторі від Балтійського до Чорного морів. 15 серпня В. Молотов запропонував Ф. Шуленбургу укласти пакт про ненапад між двома країнами. Від Лондона і Парижа ці контакти було приховано, так само, як і Лондон і Париж не афішували свої контакти з Німеччиною.

Погодження Гітлера з радянськими пропозиціями щодо укладення не лише пакту, а й спеціального таємного протоколу про розмежування сфер впливу в Європі означало, що «політичну базу» було підведено. Це засвідчила і торговельна угода від 19 серпня. Після обміну телеграмами між А. Гітлером і II. Сталіним 23 серпня до Москви прибула німецька делегація на чолі з И. Ріббентропом.

Безпосередньо відльоту Й. Ріббентропа до Москви передувала важлива нарада у Гітлера. На ній було остаточно узгоджено всі деталі майбутніх переговорів з Й. Сталіним і саме тоді А. Гітлер уперше вжив термін «додатковий протокол» і повів мову про «розмежування сфер впливу». Було вирішено, що додатковий протокол має бути таємним (за приклад було взято німецько-японську угоду 1936 р.).

Й. Ріббентроп на чолі делегації з 37 чоловік вранці 23 серпня приземлився на Центральному аеродромі Москви. Прийом був достатньо прохолодним, що спочатку не додало німцям оптимізму щодо перспектив підписання договору. Тим більше, що вже над територією СРСР німецькі літаки з делегацією були випадково обстріляні радянськими зенітниками. Прибуття делегації автоматично поставило питання про доцільність подальшого перебування в радянській столиці франко-британської військової місії. Проте радянські представники заявили, що приїзд Й. Ріббентропа не означає розриву переговорів, але «все залежатиме від переговорів з німцями».

А. Гітлер поспішав, адже 26 серпня мав вступити у дію план «Вайс» - наступу на Польщу. Єдиною проблемою, що виникла під час переговорів, була вимога Й. Сталіна визнати за СРСР право на балтійські порти Лібава (Лієпая) та Віндава (Вентспілс), про які на попередньому етапі переговорів не йшлося. А. Гітлер телеграмою повідомив про свою згоду на це.

Близько 2-ї години ночі 24 серпня В. Молотов і И. Ріббентроп поставили підписи під текстом пакту та таємним протоколом до нього. За іменами осіб, що його підписали, цей договір зазвичай називають «пактом Молотова-Ріббентропа». Потім Й. Сталін запропонував тост за А. Гітлера: «Я знаю, як сильно німецький народ любить свого вождя, і тому мені хочеться випити за його здоров'я». Після ряду інших тостів, уже прощаючись з Й. Ріббентропом, А. Сталін дав йому «своє чесне слово, що Радянський Союз ніколи не зрадить свого партнера...»

Підписання пакту між Й. Сталіним і А. Гітлером справило ефект бомби, що розірвалася. Радянські люди, яким ще вчора казали, що нацизм і А. Гітлер - головні вороги СРСР, були спантеличені новими «друзями». Пакт приспав пильність радянських людей, зокрема й командування Червоної армії та керівництва країни, підірвав авторитет Радянського Союзу, ВКП(б) і Комінтерну як послідовних борців проти фашизму.

Подібна реакція була й з боку зарубіжних комуністичних партій, які змушені були вихваляти договір.

Навіть союзна Німеччині Японія, не кажучи вже про Англію і Францію, була вражена цим союзом.

До кінця 80-х рр. радянські історики переконували, що цей пакт дав змогу СРСР відтягти війну з Німеччиною і краще підготуватися до неї. Стосовно таємного протоколу до пакту, то його існування категорично заперечувалося аж до початку 90-х рр.

Їхні опоненти доводять протилежне - без пакту із Й. Сталіним А. Гітлер не наважився б напасти на Польщу, а отже, війни вдалося б уникнути.

28 вересня 1939 р., коли вже тривала Друга світова війна, СРСР та Німеччина доповнили пакт про ненапад новою угодою - Договором про дружбу і кордони.