9.4. Румунія

Становище країни після Першої світової війни. Війна не принесла Румунії лаврів звитяжця: більшу частину її території було окуповано, значно погіршилося економічне становище, загострилися соціальні суперечності. Нерозв'язаність земельного питання негативно позначалася на політичній стабільності та економічному розвитку країни, основою господарства якої було сільськогосподарське виробництво. Показовим щодо рівня розвитку Румунії було те, що 80 % населення країни жило в сільській місцевості.

Повстання військових моряків на початку 1918 р. змусили короля Фердинанда І укласти у травні того ж року сепаратний мир з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

2.Формування території післявоєнної Румунії. Але гіркота військової невдачі була підсолоджена суттєвими територіальними надбаннями: у грудні до Румунії було приєднано Трансільванію. У Бессарабії у 1917 р парламентський орган під назвою «Стафул Церій» («Крайова Рада») проголосив Бессарабію «Молдавською Народною Республікою». Згодом молдавський парламент запросив у Бессарабію румунські війська, які впродовж грудня 1917 - лютого 1918 рр. зайняли всю її територію. На початку квітня 1918 р. було проголошено об'єднання Бессарабії з Румунією.

У листопаді 1918 р. Румунія включила до свого складу Північну Буковину з м. Чернівцями. Зазначені події істотно збільшили у країні відсоток нерумунського населення. У підсумку, після війни територія Румунії збільшилася з 131,3 до 295 тис. кв. км, а населення - з 6,7 до 18 млн чоловік.

На приєднаних територіях здійснювалася політика «уніфікації» - поширення на нові землі загальнорумунського політичного та адміністративного устрою.

3.Внутрішньополітичне становище країни. Конституційна реформа 1923 р. Нову Конституцію Румунії було прийнято у березні 1923 р. Відповідно до неї країна проголошувалася конституційною монархією, запроваджувалося загальне виборче право, яке враховувало ценз осілості, закріплювалися свобода слова, мітингів, зборів та інших політичних і соціальних прав. Згідно з Конституцією особи без постійних занять, до яких, наприклад, відносили циган, деякі національні меншини, сільськогосподарські робітники та жінки виборчих прав не отримали.

Чи не найголовнішою проблемою Румунії було те, що близько 500 тис. селян зовсім не мали земельних наділів. Нерозв'язаність земельного питання прирікала цих людей на зубожіння, становила загрозу розвитку країни.

Через це однією з перших проведених реформ була саме земельна. Вона проходила у кілька етапів: у так званій старій Румунії декрет про неї було оприлюднено наприкінці 1918 р., для Буковини - у 1919 р., а для Трансільванії - у 1921 р. Зокрема, у «старій Румунії» на користь селян передавалися 2 млн га поміщицьких земель, а також королівські, державні й частина церковних земель. У Бессарабії реформа мала послідовніший характер, оскільки окупаційна влада намагалася таким чином привернути на свій бік українське селянство. У результаті реформи в Румунії значно зросла кількість селян з високим і середнім достатком, розширився внутрішній ринок, активізувався грошовий обіг.

Посилення правих політичних сил у Румунії збіглося з «династичною кризою» в країні. У липні 1927 р. помер Фердинанд і його місце мав посісти старший син Кароль. Проте ні для кого не становили таємниці диктаторські наміри та вади принца, а тому Фердинанд Заповів трон своєму шестирічному онуку, сину Кароля Міхаю. Через малолітство короля при ньому було створено регентську раду.

Саме у цей час посилили тиск на уряд організації фашистської орієнтації. Обстановка ще більше дестабілізувалася у зв'язку з поверненням до Румунії у 1930 р. Кароля. Він, позбавивши корони власного сина і присвоївши титул «Великого воєводи», проголосив себе королем - Каролем II. Деякі праві партії, зокрема «цараністи», суттєво посприяли приходу Кароля до влади. Проте невдовзі вони відчули на собі авторитарні методи керівництва короля.

Тим часом румунські послідовники Б. Муссоліні та А. Гітлера у 1931 р. об'єдналися у партію - Залізну гвардію на чолі з князем Кантакузеном й почали реально претендувати на владу. Наприкінці грудня 1933 р. у результаті терористичного акту залізногвардійців загинув прем'єр-міністр І. Дука, який дотримувався проантантівської орієнтації. Це стало сигналом до посилення авторитарної влади.

За цих умов Кароль II діяв рішуче: Залізну гвардію було розпущено, а Кантакузена, якого не можна було заарештувати через його аристократичне походження, запроторено до божевільні. З часом, у 1937 р., Кароль до певної міри «амністував» фашистів і навіть дозволив їм відкрито носити свастику, оскільки, на думку короля, його позиції були сильні як ніколи, а також потрібна була противага комуністам. 10 лютого 1938 р. у країні встановився режим особистої влади Кароля II.

Проте Залізна гвардія, що продовжувала діяти під зміненою назвою, не полишала спроб повторити італійський сценарій приходу до влади. У квітні вона знову організувала змову, але її було викрито. Керівника партії було засуджено до 10 років каторги, але наприкінці вересня 1939 р. залізногвардійці здійснили чергову спробу перевороту, вбивши при цьому прем'єра А. Калінеску. Заколот знову було придушено, однак він засвідчив, що Кароль II ситуацію в країні не контролює.

4.Встановлення режиму Й. Антонеску. На внутрішню ситуацію в Румунії значний вплив справляла міжнародна ситуація в Європі. Країна була багата нафтою, а відтак становила інтерес для держав, що форсовано готували свої армії до майбутніх баталій, зокрема Німеччини та СРСР. До того ж Бухарест постійно перебував під тиском СРСР, який вважав Північну Буковину та Бессарабію «споконвічними російськими землями». Роль арбітра у розрахунках румунської дипломатії відводилася Б. Муссоліні. Проте зі зближенням СРСР та Німеччини шанси Румунії на те, щоб зберегти і нафту, і Північну Буковину та Бессарабію, ставали примарними. Румунія зважилася на зближення з Німеччиною, проте за радянсько-німецьким договором, підписаним у серпні 1939 р., Німеччина визнала права СРСР на Бессарабію й у червні 1940 р. Румунія змушена була змиритися з приєднанням до СРСР не лише Бессарабії, а й Північної Буковини. До того ж у 1940 р. за рішенням Віденського арбітражу Угорщині було передано Північну Трансільванію, а за Крайовським договором до Болгарії відійшла Південна Добруджа.

Оскільки курс Кароля II на зближення з Німеччиною не убезпечив країну від територіальних втрат, то монарх був змушений звернутися по допомогу до генерала Й. Антонеску. Останній через своє негативне ставлення до короля перебував на той час у засланні в одному з монастирів. Й. Антонеску висунув вимогу - зречення Кароля, яку було прийнято, і його було призначено прем'єр-міністром з надзвичайними повноваженнями.

На початку вересня 1940 р. Кароль II зрікся престолу на користь свого сина Міхая й залишив межі Румунії.