Тема 8. Тоталітарні та диктаторські режими

8.1. Тоталітаризм

Передумови виникнення тоталітаризму. Різновиди тоталітарних режимів. У найдраматичніші періоди своєї історії людство намагалося знайти єдино правильний вихід із ситуації, що склалася. Інколи йому це вдавалося, інколи - ні. Початок XX ст. приніс людям чимало страждань і розчарувань: економічні кризи, жорстокі повстання та революції і, нарешті, світова війна. Демократія, на яку покладалося стільки надій, не спромоглася убезпечити народи від небачених руйнувань і багатомільйонних жертв. Перед тими, хто ще вчора беззастережно вірив у демократизм, міжнародне право та недоторканність особи і майна, постали запитання, на які не знаходилося відповіді: чому так сталося, хто винен, як уникнути подібних катастроф у майбутньому?

Обивателі, не у змозі самостійно розібратися у причинах такого стану речей, у всьому звинуватили демократію. Саме в ній вони вбачали корінь зла і схилялися до думки, що лише «сильна» влада може забезпечити їм спокійне й сите життя. Найбільше такі погляди були поширені у країнах, які або програли війну (Німеччина та Росія), або ж не отримали від перемоги в ній того, на що, на їхню думку, вони заслуговували (Італія). Боягузтво і лицемірство, підлість і зрада, визнання будь-якої влади і будь-якого «вождя» — усе це не видавалося за надмірну плату за власне благополуччя і спокій. В ім'я кращого майбутнього та задоволення власних інтересів такі люди зголошувалися відсторонено спостерігати злочини влади, аби вони лише не стосувалися їх особисто.

І поки інтелектуали та політики розробляли рецепти повоєнного облаштування світу й безуспішно намагалися пропонувати їх народам, владу захоплювали ті, хто давав прості й зрозумілі людям відповіді та обіцяли заманливі перспективи. З цього жорстокого часу, який розпочався 1914 р., й виросла небачена до тоді протилежність демократії - тоталітаризм.

Науковці висловлюють різні думки щодо різновидів тоталітаризму. Одні з них поділять його на правий (фашизм, націонал-соціалізм) і лівий (більшовизм), інші - на тоталітаризм німецького й радянського зразків та ін. У цілому ж спільні ознаки дають підстави вести мову про три головні різновиди тоталітарних режимів: більшовизм, (СРСР), фашизм (Італія), націонал-соціалізм, (нацизм) (Німеччина). Інколи для спрощення італійський фашизм і німецький нацизм узагальнено називають фашизмом.

Ознаки тоталітарних режимів. Тоталітарні режими в СРСР, Італії та Німеччині мали ряд спільних рис, які тією чи іншою мірою були успадковані тоталітаристами інших країн. Ці риси найвиразніше проявилися у період між Першою та Другою світовими війнами, головним змістом якого була боротьба між демократією та тоталітаризмом.

Однопартійна диктатура. Партія в тоталітарній країні будувалася на військовій дисципліні на кшталт середньовічних рицарських орденів. Причому, у Німеччині й Італії ієрархічність у націонал-соціалістичній та фашистській партіях була впроваджена відвертіше, ніж у більшовиків. У СРСР Й. Сталін хоч би для видимості, час від часу імітував партійну демократію - з'їзди, вибори керівника партії тощо. Вожді нацизму А. Гітлер і фашизму Б. Муссоліні й цього не потребували, свідомо видаючи, що вони втілюють у собі й націю, і партію, і державу. Вони зображувалися пропагандою як основа партії і чільний елемент держави, у той час як більшовики постійно наголошували, що для них вище за все були народні маси. До того ж більшовики заборонили усі інші, крім власної, партії, а нацисти і фашисти, навпаки, зберегли і створили ряд «дружніх» партій. Проте, незважаючи на ці незначні відмінності, усі три режими трималися саме завдяки придушенню своїх політичних опонентів.

2. Культ особи «вождя» є неодмінною рисою усіх без винятку тоталітарних режимів. Він базується, насамперед, на звеличенні його персони, а разом з цим - ідеї, яку він уособлював. На це працювали цілі пропагандистські індустрії. Цілодобово населенню нав'язували образ турботливого «батька народу», який піклується не про власне благо, а лише про співвітчизників. Сотні тисяч прижиттєвих скульптурних зображень, мільйонні наклади біографій, газети, нашпиговані фотознімками вождя повинні були укорінити у свідомість людей переконання, що він є втіленням їх самих. Вождь ніколи не помилявся, володів даром провидця. Ті ж, хто мав необачність ставити це під сумнів, ставали не лише ворогом диктатора, а й кожного громадянина.

Партійно-державна еліта. Але жоден з тоталітаристів не міг здійснювати свою політику самотужки, тому до управління залучалися нові кадри. Ці люди, наділені недоступними для інших правами і благами, складали своєрідну касту. У Німеччині та Італії основою правлячої еліти були представники середніх класів, а в СРСР - робітництва та селянства. Проте й тих, і інших ніколи не допускали до найвищих ешелонів влади, гуртуючи біля підніжжя владного Олімпу, на якому були вождь та його свита, нерідко представлена ділками з кримінальним минулим та пристосуванцями з невдах-інтелігентів.

У цьому середовищі діяли особливі писані й неписані закони, панували кругова порука й чіткий поділ на ранги. Схема підлеглості й зверхності була відпрацьована до найменших дрібниць. Навіть з того, наскільки близько стояв до диктатора партійний чиновник, можна було безпомилково визначити його ранг серед інших. Практично не існувало таких злочинів, на які не йшли такі люди задля збереження свого становища.

Цілковитий контроль над економікою. В усіх тоталітарних країнах міжвоєнної доби відбулося одержавлення господарства. Провідні галузі економіки втрачали самостійність у виборі форм господарювання, виробництва та збуту продукції. Це робилося, щоб досягти самозабезпечення як для внутрішньої стабільності режимів, так і для військових потреб. У СРСР більшовики під приводом боротьби з імперіалістичним оточенням замінили ринкові важелі регулювання економіки детально розробленими п'ятирічними планами; згодом таку модель перейняли й німці та італійці. За усіх негативних наслідків у найкризовіші періоди централізоване управління економікою давало й певні позитивні результати. Особливо це виявилося у роки Другої світової війни. Тоталітарні режими, за винятком більшовицького, не посягали на приватну власність, але ставили виробників у такі рамки, коли ті змушені були обслуговувати систему.

Політичний контроль. Тоталітаризм завжди панує там, де людина позбавлена вибору. Режим не лише піддає цензурі інформацію, обмежує культуру, а й контролює помисли людей, караючи їх за вільнодумство і спотворюючи їхню свідомість. У демократичних суспільствах основою громадянської свідомості є право, закон і, принаймні теоретично, носії влади підлягають закону так само, як і звичайна людина. Народи ж, які змушені існувати за тоталітаризму, наділяють довірою партію чи вождя і вже останні творять закони, обов'язкові для дотримання усіма. Отож первинним є не закон, а довіра (чи, навпаки, страх) до лідера. Вибори за тоталітаризму зводяться до механічного принизливого голосування за заздалегідь визначених владою кандидатів.

Вторгнення у приватне життя людини - сферу, де, здавалося б, людина від природи має цілковиту свободу, також монополізує тоталітарна держава. Керівники тоталітарних країн фактично одноосібно перебрали владу до своїх рук і встановили контроль над життям громадян. Будь-який вияв індивідуальності розцінювався як загроза владі.

Такий цілковитий контроль був неможливим в авторитарних суспільствах минулого. Ні єгипетські фараони, ні перські царі, ні Нерон чи Борджіа не мали такого механізму впливу на людей, який давав би можливість керувати буквально кожним. Натомість вожді новітніх тоталітарних систем через пресу, радіо, кіно і телебачення цілодобово впливали на розум і почуття людей. Наявність же відданих поліції та армії «гарантувала» кожному незгодному бути у будь-яку хвилину заарештованим, ув'язненим чи навіть знищеним.

Тоталітарні режими сформували особливий тип людей, своєрідних «гомо тоталітарикус» з цілком певними рисами: вірою в ідеальне суспільство, патологічною агресивною прихильністю до авторитету, розривом з минулим, його культурними надбаннями, зневагою до інтелекту, некритичним ставленням до дійсності, покірністю, схилянням перед силою і владою, шаблонним мисленням, ототожненням себе із системою, партією, вождем, фанатизмом.

Такій людині з її украй низькими потребами й безпорадністю, позбавленій власних бажань, сумнівів і думок, звідусіль оточеній «ворогами», залишалося лише одне - долати труднощі й поборювати «ворогів».

Про все інше дбав вождь. Якщо ж реальних ворогів не виявлялося, то їх негайно видумували: «троцькісти» й «шпигуни» в СРСР, євреї - у Німеччині, заможні західні держави - в Італії.

Як відомо, у демократичному суспільстві обмеження прав людини застосовується лише до злочинців і душевнохворих. При тоталітаризмі зникає сама різниця між злочином і невинуватістю. Тоталітаризм карає людину незалежно від того, чи винувата вона насправді. Тотальна несвобода на тлі суцільних житейських обмежень могла бути замінена лише одним - в'язницею або стратою. Уникнення їх повинно було створювати в людей ілюзію «щастя». Людина, над якою було занесено меч тоталітарного «правосуддя», відчувала, що її хтось за щось (хоч вона й не відала, за що саме) карає. При цьому звинувачення, як правило, не пред'являлося. Відтак із свідомості й з реального життя зникало відчуття різниці між Добром і Злом. Запровадивши всезагальну карність і переслідування, тоталітаризм «скасував» ті моральні цінності, які, власне, роблять людину Людиною.

Порядність, чесність, людинолюбство втрачали будь-який сенс порівняно зі служінням ідеї. У більшовиків такою ідеєю була «світова комуна», у фашистів - «Великий Рим», у нацистів - «Тисячорічний Райх». Єднало ці ідеї те, що вони були нездійсненними, утопічними.

Репресії та переслідування, що здійснювалися спеціальними каральними органами, виправні табори слугували запорукою стабільності тоталітарних режимів.