PRAKTIKUM_Ch_1_NOVIJ_2014

671

(Смирнов В.Д. Кучибей Гомюрджинскій и другие османские писатели XVII века о причинах упадка Турции. – СПб., 1873.)

БІДНІСТЬ ВІЗАНТІЙСЬКИХ ІМПЕРАТОРІВ В ОЦІНЦІ ІСТОРИКА НИКИФОРА ГРИГОРИ

Латинське володарювання підірвало господарство Візантії. Наслідки грабежів і довголітнього розорення країни продовжували виявлятися і після відновлення влади візантійських імператорів. Правителі з династії Палеологів не володіли грошовими засобами і були нездатні поповнити свою казну через те, що провінції були бідні. Історик ХІV ст. Никифор Григора, який був присутнім на весільних урочистостях Іоана V, писав:

…У ті часи палац перебував у такій бідності, що в ньому не було жодної чаші, жодного бокала із золота чи срібла, деякі з них були з олова, всі ж інші – глиняні… Я ж залишаю без уваги, що царські вінці і одяг на тому святі мали, переважно лише вид золота і дорогоцінних каменів. Насправді вони були зі шкіри і були лиш позолочені, як роблять іноді шкіряники, частково зі скла, яке відсвічувало різними кольорами; подекуди лиш зрідка були дорогоцінні камені, які мали справжню красу і блиск перлів, який не обманює око. До такого рівня занепали, зовсім погасли, і загинули давні благоденство і блиск римської держави, що тепер я не без сорому можу викласти вам оповідь про це.

ПАДІННЯ КОНСТАНТИНОПОЛЯ ЗА ОЦІНКАМИ СУЧАСНИКІВ

ТУРЕЦЬКИЙ ІСТОРИК СААД-АД-ДІН ПРО ВЗЯТТЯ КОНСТАНТИНОПОЛЯ (29 травня 1453 р.)

Саад-ад-дін, турецький історик і вихователь султана Мурада ІІІ (1574 – 1595), написав історію Туреччини, починаючи з Османа І, тобто з 698 р. хіджри, або 1299 р. по європейському

672

літочисленню. Перший том цієї роботи був перекладений на італійську мову абатом Брутатті і виданий у Відні в 1649 р. Два інших були перекладені на французьку мову арабістом Антуаном Галланом у 1710 р. і надуроковані в уривках у відомій роботі Дарю з історії Венеціанської республіки.

Коли весна була вже на завершенні, султан Мехмед, бачачи, що все готове і що всі війська вже зібрані, вирушив з божою допомогою в похід, наказавши водночас везти на особливих возах величезні гармати, які він звелів виготовити для того, щоб зруйнувати стіни і башти [Константинополя]. Перед тим, як вирушити в похід, він провів генеральний огляд своєї армії, під час якого, сотворивши хвалу господові і підбадьоривши начальників армії, візирів і війська, щоб вони показали свою військову доблесть, оголосив їм, що він наміряється взяти місто Стамбул [Константинополь], перетворивши його на центр мусульманської релігії, сподіваючись на обіцянку пророка. І ось, побачивши загальне піднесення духу в осіб усіх рангів, побачивши, що нема жодної людини, яка б не була готовою пролити свою кров за таку настільки благу справу, він вирушив у дорогу до Стамбула. Мудрі потомки пророка і шейхи супроводжували його і деякий час йшли, згідно зі звичаєм, з армією, молячись за щасливий результат майбутньої битви, після чого вони попрощалися і відійшли, щоб помолитися у себе вдома, доки буде тривати похід, за винятком шейхів Акшемс-Еддіна і Акбююкбедеха, яких султан взяв з собою, щоб молити через їх посередництво бога про допомогу… Ранком султан прибув на місце, і вся армія наблизилася і зайняла позиції перед стінами з боку суші, приводячи у велике здивування обложених, які перелякалися від вигляду цього війська, навіть незважаючи на те, що імператор [візантійський] попереджений про рішення султана, наказав укріпити всі слабкі місця міста, через які було легше почати напад, і сам він був повен твердої рішучості захищатися до кінця. Перш ніж султан почав облогу, імператор послав йому пропозицію взяти собі міста і їх околиці поза Стамбулом, але залишити йому, імператору, місто, за що імператор буде сплачувати султану щорічну данину. Але султан, не зважаючи на ці пропозиції, відповів, що шабля і його релігія

673

нерозлучні, і вимагав, щоб імператор здав йому місто. Отримавши відмову, імператор встановив на баштах і стінах артилерію, воїнів, озброєних мушкетами і великими запасами смоли.

До кінця першого дня до приходу ночі султан наказав встановити в потрібних місцях батареї і почав підступ до міста з допомогою яничар і азапів, і як тільки гармати були встановлені, він наказав піддати стіни сильному обстрілу, не говорячи вже про безперервний град стріл і каменів, які кидались метальними машинами і наче дощ засипали місто. Обложені у свою чергу здійснювали безперервні залпи із мушкетів і гармат, заряджених кам’яними ядрами, якими вони причиняли великі страждання багатьом мусульманам, що оросили своєю кров’ю землю. У цей час прибули два великі кораблі, послані на допомогу імператорові франками, висадили значне підкріплення, яке швидко проникло в місто. Потім, оскільки мусульмани вимушені були віддалитися від стін внаслідок потужних вилазок противника, обложені стали голосно кричати зі стін і насміхатися над ними найобразливішим чином. Остання обставина стала причиною того, що чимало з турецьких воєначальників, примкнувши до Халіл-паші, схилялися до того, щоб прийняти пропозицію імператора і зняти облогу. Однак вони зустріли сильний спротив з боку мудрих і шейхів, особливо ж з боку шейха Акшмес-Еддіна і Заган-паші, яких підтримав султан. Останні й слухати не хотіли ні про угоду, ні про зняття облоги і міцно стояли на тому, щоб не відступати і бити по місту із гармат до тих пір, доки не з’явиться можливість взяти його приступом. Їх наснага і прагнення подвигу у воїнів, які заявили, що вирішили битися до останньої краплі крові за справу релігії, взяли верх, і було вирішено продовжувати почату облогу. І ось султан, зібравши начальників, сказав, що для того, щоб перешкодити противнику робити вилазки, слід вирити для прикриття глибокий рів: це дозволить сховатися від нападів ворога і, по-друге, не дасть можливості неприятелю прорватися і піти. Оскільки місто оточене стінами з трьох сторін, то облягати його з суші – пропащий час. Доводилось вишукувати засоби для атаки його з моря. Це була доволі важка справа, тому що гавань між Галатою і Стамбулом була так міцно захищена ланцюгом, що через нього

674

не можна було пройти жодному судну. Якими розумними не були начальники, вони не могли придумати засобу для подолання цієї перешкоди. Тоді султану прийшла в голову думка перетягнути галери по землі від нового замку, що позаду Галати, до крайньої частини гавані, і таким шляхом напасти на місто з боку моря, піддавши його гарматному обстрілу. Візантійці були упевнені, що це єдине місце, через яке мусульмани не зможуть напасти на них. Однак справа, задумана султаном, вдалась завдяки спритності досвідчених інженерів, які з допомогою неймовірних зусиль зуміли перетягнути галери через гори. Коли галери були перетягнуті, ними скористалися для того, щоб влаштувати міст, і цей міст став шляхом для нападу з боку гавані і для міцного охоплення обложених і з цього боку. Імператор опинився в складній ситуації, змушений розділяти свої сили для того, щоб протидіяти натиску з нового боку. Він поставив франків захищати ворота Єдрирех, а з боку гавані поставив заслон із своїх військ, дуже невдоволених, що віддали перевагу франкам. Це внесло сварку між захисниками, а в султана вселило надію на щасливий результат великих зусиль.

Після того як султан переконався в наявності всіх цих розбіжностей, він наказав почати штурм з боку Єдрирехських воріт. Опір, який виявили обложені, був настільки мужнім, що турки лише до ночі змогли форсувати пролом стіні. Але замість того, щоб дати відбій, султан наказав прив’язати до кінця пік факели, світло яких мало б замінити денне освітлення. Він не бажав давати перепочинку обложеним. Наказ був виконаний, і битва продовжувалася всю ніч. У момент найгарячішого бою начальник франків з’явився на висоті стіни, б’ючись поряд з іншими воїнами. Тоді один молодий мусульманин, спритний і холоднокровний, кинувся на нього з незвичайною швидкістю і завдав йому такого лютого удару, що той вражений насмерть, упав ниць на землю. Франки, побачивши загибель вождя, припинили битву і негайно ж відступили по дорозі до моря, щоб сісти на свої кораблі. Тут облягаючі відчули новий прилив сил. Не звертаючи уваги на стріли, постріли мушкетів, гармат і град каміння, вони кинулись, як леви, на приступ, увійшовши в проломи, зроблені ними з такою відвагою, що, нарешті, захопили їх і утвердили там свій прапор. У той же час місто було взяте, і

675

війська, увійшовши до нього, піддали його крові і розграбуванню. Імператор у цей момент був у своєму палаці на північному кінці Єдрирехських воріт, де він залпами із мушкетів і гармат старався відбитися від мусульман, що його атакували. Але оскільки він узнав, що прапор, до якого був прикріплений алькоран вже розвівається в центрі міста, він втратив мужність і приготувався відступити до зовнішнього палацу із загоном своїх людей. По дорозі, зустрівши кількох грабуючих мусульман, він кинувся на них і переколов їх усіх. Наткнувшись на азапа, що впав на землю від тяжкої рани, він визнав своїм обов’язком прикінчити його. Азап, незважаючи на слабкість, напружив всі зусилля, щоб уникнути удару і продовжити своє життя і наніс імператору в той же час удар, яким звалив його на землю, після чого й прикінчив його. Це змусило усіх, хто супроводжував імператора, втікати і розсіятися. Нарешті, коли не залишилося жодної людини із зброєю в руках, жодного, хто міг би вчинити спротив, відкрили міські ворота, і султан в’їхав в них на чолі своєї кавалерії.

Грабіж тривав три дні, і не було жодного воїна, який не став би багатим завдяки захопленій здобичі і рабам. Після трьох днів султан Мехмед заборонив під страхом покарання продовжувати грабіж і різанину, яка все ще не стихала. Всі підкорилися його наказові. Коли настав повний спокій, замість безглуздого дзвону пролунав приємний голос муедзина, який оголошував п’ять разів на день час молитви. Із церков викинули ідолів, очистили від їх запахів, якими вони були осквернені, і влаштували в них ніші, щоб позначити місце, куди слід спрямовувати погляд, коли твориш молитву. До церков прибудували мінарети; словом, не забули нічого, щоб перетворити їх у місця благочестя для мусульман.

Ашик-паша розповідає, що ця перемога, яка послужила початком багатьох інших, була закінчена упродовж вівторка на п’ятдесят перший день від початку облоги. Однак Мевланавесхі повідомляє, що облога була почата в середині місяця ребіул-

677

Діарбекра, Курдистану, Азербайджану, Персії, Дамаска, Алеппо, Каїра, Мекки і Медини, Єрусалиму, всієї землі Аравії, Ємена і багатьох інших земель, завойованих зброєю моїх благородних і знаменитих предків (нехай освятить господь їх могили), а так само набуття вогненним мечем і переможню шаблею моєї найяснішої величі, я є султан Сулейман-хан, син султана Селімхана, сина султана Баязид-хана. Ти, Франциск, король Французької землі, через вашого вірного слугу Франкіпана [Франджіпані] ви звернулися з листом в мою Порту1, притулок государів; ви передали також через нього деякі словесні доручення; ви довели до нашого відома, що ворог опанував вашою країною і що ви самі перебуваєте в даний час в полоні, і ви звернулися сюди за допомогою засобами для вашого звільнення. Всі ці повідомлення були покладені до підніжжя мого трону, цього прихистку для всього світу; моя імператорська вченість опанувала ними у всіх деталях, і я отримав про них найповніші свідчення. Немає нічого дивного в тому, що імператори зазнають поразок і потрапляють у полон. Отже, кріпіться і не падайте духом. Наші славні предки і наші знамениті попередники (нехай освятить господь їх могили) ніколи не припиняли воєн для того, щоб відбити ворога і підкорити нові землі. І ми також слідували їх прикладу. Ми невпинно завойовували провінції і сильні неприступні фортеці. Вдень і вночі наш кінь стоїть осідланий, і ми перепоясані шаблею. Нехай допоможе всевишній добрій справі. Куди б не схилялася його воля, нехай буде вона виконана. Але, втім, розпитавши вашого агента, ви дізнаєтеся від нього все потрібне. Отже, нехай буде це відомим вам. Написано на початку місяця ребіул-ахіра2 932 р. [1526] в резиденції столиці імперії, у вірнопідданому Константинополі.

МОРСЬКА БИТВА ПРИ ЛЕПАНТО (7 жовтня 1571 р.)

Католицький король Філіп ІІ відправив свій флот до Мессіни під

1 Порта – назва уряду Туреччини. Це слово увійшло у вжиток в XVI ст. і означає французький переклад турецького слова «капу» - двері. У турків цим словом називається придворна установа візирів, чи міністрів, що засідають біля входу, біля дверей приміщення з троном султана.

2 Ребіул-ахір – четвертий місяць мусульманського календаря.

678

командою свого побічного брата дона Хуана Австрійського, до якого приєднався Джан Андреа Доріа, генуезець, зі своїми галерами, що перебували на платні того ж короля. До них приєднався і Марк Антоніо Колона, папський адмірал, зі своїми галерами і Себастіан Венієро, головнокомандуючий морськими силами Венеціанської республіки. На огляді виявилося, що об’єднаний флот складався з дванадцяти галер папи, вісімдесяти однієї галери іспанського короля з дванадцятьма кораблями і, мабуть, дещо більшим числом вантажних суден; зі ста восьми галер, шести галеас і двох кораблів венеціанців; з трьох мальтійських галер і трьох галер герцога Савойського. Крім них, були й інші дрібні судна у великій кількості. Така сильна ескадра, крім звичайного суднового екіпажу, налічувала дванадцять тисяч італійців під командою своїх доблесних командирів, п’ять тисяч іспанців, три тисячі німців і три тисячі добровольців, якими рухало бажання постояти за віру і жадоба слави. Серед тих добровольців не можна не згадати Александра Фарнезе, герцога Пармского, і Франческо Маріа де ля Ровере, герцога Урбіно.

зскадру. Адмірал Алі мав від султана наказ битися з ворогом. Тепер якраз його флот був навпроти християн на рівні острова Курцолярі. Тоді і та й інша сторона шикується в бойовий порядок, утворюючи кожна три загони, які розташовані

679

півмісяцем. Генералісимус дон Хуан Австрійський, що знаходився на одному з фрегатів, рушив вперед, переконуючи і надихаючи кожного хоробро боротися, захищати віру і честь християнську, і запевняв усіх у тому, що Господь всемогутній надасть допомогу і заступництво воїнам і винагородить тих, хто покладе життя за його святу віру. Розчулені його промовами солдати, плачучи від розчулення, відповідали йому гучними криками: «Перемога, перемога!» А в цей же час народи християнські підносили безперервні молитви, щоб вимолити благословення Боже на християнську зброю. З цією ж метою папа оголосив ювілейний рік: відбувалися численні благочестиві процесії. Нарешті, обидві ескадри супротивників зійшлися, і скоро рука Божа вшанувала нас своїм благоволінням. З початку битви дув містраль, який був сприятливим туркам. Але, ось море заспокоїлося, а потім піднявся вітер сірокьо, який ніс весь дим на турків і такою ж мірою гнав їх кораблі назад, в якій допомагав християнам наступати. Жахливе побоїще тривало вже чотири години, але перемога все ще не схилялася ні на ту, ні на іншу сторону. Важкі галери християн, що знаходилися в першій лінії, зпочали завдавати такої шкоди супротивнику своєю артилерією, що деякі з турецьких кораблів почали тонути. Тоді галери супротивників зчепилися на абордаж, і тут виявилося, хто з неприятелів перевершує іншого силою. Велику мужність показав дон Хуан Австрійський, оскільки його адміральський корабель виявився у великій небезпеці, бо турки, напружуючи неймовірні зусилля, спрямували проти нього свій головний корабель, і вже триста людей біля нього виявилися убитими. Не менш його хоробрими були й два інших адмірала: Колона і Веніеро. Нарешті, турецька ескадра стала безладно відступати, після того як адмірал Алі був убитий у перестрілці. Йому відрубали голову, і яка, будучи настромленою на піку, остаточно позбавила мужності тих, хто міг її помітити. У руки християн потрапила величезна кількість непрительских суден і полонених. Треба вважати, що, принаймні п’ятнадцять тисяч невірних загинуло в цій страшній сутичці. Реляції, послання папи Пія V, і деякі письменники говорять про тридцать тисяч загиблих турків, але, звичайно, ніхто їх не рахував. Склали в цій битві голови свої і більш ніж п’ять тисяч християн, і особливо оплакувати