5. «Повість временних літ» про введення християнства

Володимирове хрещення в легенді та реаліях

За джерелами, які згадують охрещення Русі, ховається певний парадокс: візантійські пам’ятки виразно зафіксували навернення Аскольда та його дружини у 60-х роках ІХ ст., але майже не коментують офіційного запровадження християнства при Володимирі Святославичі (988). Натомість руські літописи про прийняття нової віри Аскольдом взагалі “не знають”, зате підносять до рівня догмату роль Володимира-першохрестителя. Намагаючись пояснити цю “змову мовчання”, дослідники припускають, що барвиста історія “Володимирового хрещення” була внесена до літописних текстів аж через сто років після події – наприкінці ХІ ст. Своєю чергою, вона спиралася на кілька попередніх сказань 40-х років ХІ ст., котрі виникли як публіцистичні твори, що переслідували мету довести незалежність Руської церкви від Грецької.

Для утворення сильної, єдиної держави потрібна була державна релігія. У княжій столиці жили іудеї, мусульмани, існувала велика християнська громада. І кожний вихваляв свою віру.

Розповідь про вибір віри Володимиром обросла низкою мотивів, перенесених з греко-болгарських джерел. Але червоною ниткою проходить тема випробування: “Чия віра краща?”. Київська Русь мала тоді зв’язки з Візантією, Хазарським каганатом, з країнами Західної Європи та Азії, які визнавали різні релігії і хотіли залучити на свій бік Київську Русь. Не є таємницею, що важливим орієнтиром в обранні релігії є не назва божества, а система світогляду, що формує стереотип поведінки. Літописна повість про хрещення Русі, викладена в статтях 986-988 рр. “Повісті минулих літ”, має велику історіографію. Спектр суджень про неї істориків надзвичайно широкий – від беззастережного визнання істинності розповідей літопису про вибір віри Володимиром до повного заперечення, оголошення їх благочестивим вимислом. Починаючи з 50-х рр. ХХ ст. в історіографії визначилось об’єктивніше ставлення до літописної повісті про хрещення Київської Русі. Більшість істориків визнають, що проблема вибору віри справді існувала.

Аналіз повісті про хрещення Русі треба розпочати із з’ясування прецедентності самого явища – факту обміну посольствами між Володимиром і сусідніми країнами. Між прийняттям християнства і язичницьким багатобожжям на Русі була реформа Володимира Святославовича, метою якої було піднести культ головного бога Русі Перуна.

“Повість минулих літ” вказує, що першими до Володимира у 986 р. прийшли місіонери з Волзької Болгарії, але переговори не увінчались успіхом для болгар.

Згідно з літописом, наступним в 986 р. прибуло до Володимира німецьке посольство, але великий князь відповів, що “отци наши сего не приняли суть” і випровадив посланців.

Також з літопису слідує, що до Києва прибуло посольство від хозарських юдеїв. Згідно з думкою ряду істориків, можливо до Києва приходили юдеї із Криму. Останнім у літописному переліку названо посольство з Візантії.

Як свідчить “Повість минулих літ”, Володимир у 987 р. надіслав свої посольства до Волзької Болгарії, Німеччини, Візантії для “випробування віри”. Питання про віру обговорювалось у зв’язку з необхідністю визначення місця Київської Русі в системі міждержавних відносин, у питанні про те, яким мало стати місце Києва після прийняття нової віри. Перехід до нової віри не повинен був зруйнувати систему економічних і політичних зв’язків Русі з іншими країнами Вибір було зроблено на користь візантійського християнства і можна навіть сказати, що цей вибір зробило саме життя. Навіть коли б Володимир надумав надати перевагу якійсь іншій релігійній системі, то зробити це було важко. Традиція візантійської церкви на Русі налічувала вже близько двохсот років. Володимиру належало, по суті, лише узаконити її державний статус, що він і зробив.

Візантія, як для тих часів, була досить освіченою: десята частина населення була письменною, в містах були школи, в Константинополі – справжні вищі школи з класами філософії. Церква у Візантії займала підпорядковане становище в системі влади і не претендувала на зверхність щодо монарха. Те, що ця релігійна практика освячувала княжу владу й всебічно відстоювала її авторитет, на відміну від римської, яка в середньовіччі боронила зверхність духовної влади над світською, стало однією з головних причин прийняття візантійського різновиду християнства в Київській Русі. Східний варіант християнства вів до абсолютизму, бо підкоряв церкву світській владі.Велике значення зіграла обрядовість, бо без обрядовості віра неможлива. Для людини, яка тільки знайомиться з певною релігією, форма є навіть важливішою за сутність. Осягнути сутність релігії людина могла не одразу, тоді як обрядовість була більш доступною її розуму, а головне – почуттям. І коли посли Володимира повернулись із Царгорода до Києва, то розповіли, що їм сподобалась віра.Прийнятність візантійського православ’я полягала і в тому, що Київська Русь знайомилась з християнським віровченням фактично рідною мовою.

Володимир пориває з язичницькою релігією. Хрещення Володимира відбулося в Херсонесі в церкві св.Василія (988 р.). За хрещенням Володимира відбулося і хрещення всієї Русі-України. Язичницькі ідоли скинуто зі своїх п’єдесталів, капища, за якими стояла тисячолітня традиція культових центрів, повністю зруйновано. В «Повісті минулих літ» ці події описуються так: “І коли (Володимир) прибув, повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі за хвоста і волочити з Гори по Боричевому (узвозу) на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити (його) палицями … Учора шанований людьми, а сьогодні знеславлений …” Разом із запровадженням християнства в Києві розпочалось будівництво православних храмів. У 988 р. на Перуновому горбі було побудовано церкву св. Василія, в 989-996 рр. – монументальну кам’яну Десятинну церкву, на будівництво і утримання якої Володимир виділив десяту частину данини і оброків зі своїх доменіальних володінь. “Повість минулих літ” про ці події повідомляє так: “… повелів він робити церкви і ставити (їх) на місцях, де ото стояли кумири. І поставив він церкву святого Василія на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші… І почав він ставити по городах церкви …” [4, с. 32].

Християнізація Русі справляла різнобічний вплив на всі сторони економічного, соціально-політичного та культурного життя країни. Цим актом Київська Русь остаточно визначила своє входження до візантійсько-православного і загальноєвропейського культурного світу. Для Візантії факт хрещення означав, що правитель включається до кола імператорської сім’ї як “духовний син” кесаря. Таким чином, Давньоукраїнська держава стала учасником pax romana. Нова ідеологія допомагала зміцненню державності, законодавства, адміністративної системи. Русичі прилучалися до світової культури, книжності й мистецтва, освіти та наукових знань. Саме зв’язок з Європою і зумовив небачений історичний, суспільний та культурний розвиток Русі. І саме за цей історичний подвиг прилучення слов’янських народів до християнської цивілізації великий князь Володимир Святославович і був канонізований Православною Церквою.

5. Соціально-політичний портрет шляхти 15-17 стол.

1447 р ВКЛ особа шляхтича є недоторканною, шляхтич людина честі, та були закони, котрі вводили поняття безчестя. Окрім вольностей шляхта мала й інші права: змінити сюзерена чи державу, за умови якщо його земля буде приносити прибуток державі; право на місце проживання, право на вибір заняття.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово- службовий стан (шляхта), до якого належали представни­ ки з різних соціальних груп, що несли військову службу в князя і могли утримувати себе під час походів. Форму­ вання шляхти тривало від XIV до XVI ст. За цей час вона пройшла шлях від соціально-неоднорідної, юридично не- визначеної, відкритої верстви до консолідованого, чітко окресленого законодавчо, майже замкнутого привілейо­ ваного стану. Своєрідним стрижнем шляхетського стану українських землях, які входили до Великого князівс­ тва Литовського, були майже ЗО княжих родів литовсь­ кої та давньоруської династій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі). Місце і роль цієї групи в соціаль­ ній структурі визначалися знатністю походження та ве­ ликою земельною власністю.

Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. До цієї категорії шляхти належали члени великокнязів­ ської ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (па- ни-хоруговні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну елітну, аристократичну групу, яка була осно­ вою для формування верхівки державного апарату і під­ лягала тільки суду Великого князя.

Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем'яни). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, ве­ ла від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою військову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем'ян (бояр) володіла вот­ чинами, мала права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями, тобто користувалася зем­ лею лише за умови виконання військової повинності. Отже, зем'яни за походженням та способом життя були найближчими до суспільних низів і становили проміжну ланку між селянством і аристократичною верхівкою вій­ ськово-служилої верстви.

У XVI ст. процес оформлення шляхти в привілейова­ ний стан вступив у вирішальну фазу.

Отже, у середині XVI ст. шляхта стала впливовою, організованою силою. У Польщі, де її сила та авторитет були значимі, вона становила майже 8—10% населення (середній показник у Західній Європі — 1—2%), а в укра­ їнських землях Литви — майже 5% (за даними Н. Яко- венко — майже 2,5%

Шляхта — земельні власники, які мали право обіймати державні посади, виконували військову службу та звільнялися від сплати податків. Шляхта поділялася на велику (пани, магнати), середню та дрібну.

Перебуваючи у складі ВКЛ, українська шляхта наразилася на низку труднощів та перепон, які полягали у тому, що Польські королі й Великі литовські князі пріоритетно опікувалися литовською(католицькою) шляхтою, а українсько-білоруській(православній) якщо й надавали певні привілеї, то тількі після затяжних бунтів та повстань.

Попри споконвічну неоднорідність,шляхта прагнула здобути собі загальні права і привілеї, а отже, відокремлитись остаточно від решти суспільства. Якщо князі мали ті права за фактом народження, то середній і дрібній шляхті доводилося їх виборювати.

Великий князь литовський Жигмонт Кейстутович у 1432 р. зрівняв у правах православних бояр та католицьку шляхту; остаточного привілея було здобуто 1447.

У Литві провідну роль відігравали пани; на Волині цю роль мали княжі роди Острозьких, Санґущків, Чарторийських, Збаразьких. Багаті магнати мали право тримати своє власне наймане військо, як, наприклад, Острозькі.

До середини 17 століття більшість волинських магнатів були українцями, після чого ополячились. Середня ж і дрібна шляхта ополячувалися достатньо повільно.

Працювали шляхтичі в різних установах канцеляристами, возниками.

Права і привілеї шляхти визначалися Литовськими статутами, які наголошували, що свої права та привілеї шляхта набуває не «через займанняя маєтків», але через «видатну мужність у боротьбі з неприятелями». Фіксується право шляхти на недоторканність. Шляхта є «людиною честі». Карний злочин, наклепництво тощо «позбавляє честі».

Після Люблінської унії на українські землі, що були приєднані до польскої корони (Волинь, Підляшшя, Київщину і Брацлавщину) почала прибувати польська шляхта(Жолкевські, Потоцькі, Конєцпольські, Калиновські), здобувша там великі наділи.

Король Ян Каземир заборонив некатоликам вступати у сенат, спричинивши нову хвилю ополячення серед найзаможнішої шляхти. Але, незважаючи на це, православна шляхта продовжувала своє існування, вимагаючи рівних прав з католиками.

Після 1569 значення української шляхти як провідної верстви маліло, бо вона не мала своєї організації, а входила до складу загальнодержавної, де домінувала польська шляхта. Проте українська шляхта виступала на оборону Православної Церкви на сеймах і сеймиках, при обранні кандидатів на єпископа львівського, при обранні митрополита Київського Сильвестра Косова, в опрацюванні інструкції на варшавський вільний сейм послам від шляхти воєводства Волинського. Серед лідерів української православної шляхти, що відзначилися в обороні православної віри були Л. Древинський, М. Кропивницький, А. Кисіль.

Частина шляхти в Україні, більшість якої була сполонізована, взяла участь у революції гетьмана Б. Хмельницького, включила себе в нове політичне життя, допомагаючи Хмельницькому творити козацьку державу. Тобто шляхтичі були як і українцями, так і поляками. Головну відмінність між ними становило віросповідання, а щодо способу життя, манери поведінки, одягу та озброєння, то тут відмінності могли залежати хіба що від місця проживання.