3.Еволюція суспільно-політичного та економічного устрою укр. Земель доби раннього та розвинутого середньовіччя

Давня держава-монархія із жорстким підпорядкуванням влади монарху.

Віче 1068-1069, князь Ізяслав з братом програв битву половцям, народ проголосив полоцького князя В'ячеслава. Тодішня свідомість сприймала законного монарха. А віче збиралося лише за надзвичайних обставин. Князь 13 ст арбітр між станами, регулятор взаєминДо 13 ст- голова держави Русь, з 13 -князь. Титул монарха має велике значення, регулятор взаємин між різними верствами суспільства. В Ранньому Середньовіччі ремісники працювали на маленьких ринках (радіус 10 км), в 13 ст, ситуація змінилася виробництво стало масовим, орієнтованим на експорт. Данні про феодальні стосунки на наших землях з'являються тільки в 13 ст, ГВК. У князів є бояри, які несуть службу за землю.

У період розквіту Київська Русь була централізованою монархією (система управління державою одноосібним володарем — монархом, у руках якого зосереджена вся влада). Головою держави вважався Великий князь київський, якому належала законодавча, виконавча, судова й військова влада. Князі, що правили окремими землями Київської Русі, вважалися його васалами. Сформувалася система залежності одних земельних власників (васалів) від інших (сюзеренів) — васалітет. В управлінні державою князь спирався на боярську раду — дорадчий орган, до якого входили великі бояри, що складали найближче оточення князя. Зберігалися народні збори — віча, які розв’язували найважливіші громадські питання, однак їх вплив поступово зменшувався.

Політична роздробленість привела до перетворення Київської Русі на федеративну монархію (сукупність самостійних або напівсамостійних удільних князівств, що проводили незалежну політику). Склався новий тип управління — колективний сюзеренітет. Окремими частинами держави управляли удільні князі, які створювали свої органи влади, військо й проводили самостійну внутрішню й зовнішню політику. Органом управління федерації був з’їзд князів, на якому спільно вирішувалися найважливіші питання, зокрема прийняття основ законодавства, організація воєнних походів для за- хисту держави від ворогів.

Населення Київської Русі поділялося на дві категорії: панівні привілейовані та залежні непривілейовані стани. До панівних привілейованих станів належали князі, бояри, дружинники, вище духовенство. Князь призначав бояр і дружинників посадниками та тисяцькими (представниками князя у великих містах), тіунами (управителями княжим господарством), вірниками (збирачами мита).

До залежних непривілейованих станів належали міщани (купці, ремісники) й селяни (вільні та залежні). Особисто вільні селяни — смерди мали земельні наділи, власне господарство й мусили платити данину та виконувати повинності на користь держави. Вільні селяни об’єднувалися в сільські громади («верв», «мир»), які спільно володіли лісами, лугами, водоймами. Орні землі перебували в індивідуальному володінні членів громади.

Залежні селяни були представлені закупами, рядовичами, холопами. Селяни, що потрапили в за- лежність від феодала, взявши в нього позику («купу»), називалися закупи. Селяни, які укладали з феодалом договір («ряд») про тимчасову роботу на нього, ставали рядовичами. Селяни, що не мали свого господарства й працювали на господарському дворі, називалися челяддю. Особи, що втратили своє господарство й перебували в повній залежності від феодала, ставали холопами. Існувала також невелика група населення — ізгої, які за різних обставин випали зі своїх соціальних груп, але залишилися особисто вільними.