Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Скачиваний:
10
Добавлен:
13.03.2016
Размер:
42.61 Кб
Скачать

Семінарське заняття з історії філософії (Група СЦ-11, СП-13)

Тема: Філософія Нового часу та доби Просвітництва

Німецька класична філософія

  1. Криза емпіризму у XVIII ст. (Дж. Берклі та Д. Юм)

  2. Відповідь на питання, що таке Просвітництво? (за текстом І. Канта)

  3. Критична філософія І. Канта

а) Докритичний період

б) Критика чистого розуму

4. Практична філософія

4.1. Кант И. О мнимом праве лгать из человеколюбия

7.9. Криза емпіризму у філософії Дж. Берклі та Д. Юма

Сталося так, що саме у Англії, де, починаючи з Бекона, розвиток науки спирався на емпіризм і сенсуалізм, склалась ситуація, коли емпіризм зазнав кризи, яка виявилась у поширенні суб’єктивного ідеалізму та скептицизму. Представником першого став Джордж Берклі, а другого Давид Юм.

Джордж Берклі (1685 – 1753) народився на півдні Ірландії і був старшим із шести дітей дрібнопомісного поміщика. Закінчив ту ж саму школу, що і знаменитий письменникДжонатан Свіфт. У 15 років став студентом коледжу в Дубліні і у ньому ж став викладачем з 1707 року. У 1709 р. опублікував працю “Нова теорія зору”, яка мала філософський відтінок, а у 1710 р. вийшла його основна теоретична книга “Трактат про принципи людського знання”. Ідеї цієї книги він через два роки виклав у популярній формі в книзі, яка у скороченій формі має назву “Три розмови між Гіласом і Філонусом”. З того ж 1713 року почалися подорожі Берклі. Він побував у Лондоні, виїздив до Італії і Франції, а у 1728 р. поїхав до Америки, де мріявзаснувати коледж на Бермудських островах. Захід виявився невдалим і Берклі повернувся додому через три роки. У 1734 році став єпископом.

У “Трактаті про принципи людського знання” Берклі поставив собі завдання, спираючись на сенсуалізм, спростувати атеїзм і його теоретичне підґрунтя – матеріалізм. Як відомо, матеріалізм визнає, що таким абстрактним ідеям як субстанція й матерія відповідає незалежна від людської свідомості реальність. На погляд Берклі, “субстанція”, “матерія” – то все неіснуючі сутності, а слова, що їх виражають – помилки свідомості (тут він до певної міри стоїть на позиціях номіналізму). Об’єктами нашого пізнання є ідеї, а не якісь там зовнішні речі. Ідеями Берклі називає відчуття, предмети ж, речі – то все не що інше, як стійкі комбінації відчуттів. Ми сприймаємо ідеї, а будь+яка ідея є тільки одиничне відчуття. Те, що люди називають речами, є всього+на+всього комплекси відчуттів.

Особливу увагу Берклі надає смислу слова „існувати”. Коли хтось каже, що існує матерія, існує субстанція, існує людина, існує кінь тощо, то Берклі пропонує спочатку з’ясувати смисли цих виразів і поставити перед собою питання „Що значить існувати?”. Сам філософ дає таку відповідь: існувати для будь-якої речі, значить бути сприйнятою. Звідси йдуть дуже небезпечні для самого філософа наслідки. Виходить, що та чи інша річ існує доти, доки її я або хтось сприймає. Настирлива послідовність міркування в цьому напрямку веде до суб’єктив+ного ідеалізму і навіть до соліпсизму, коли єдино реальною визнається моя свідомість, а все інше є її плодом. Сам Берклі вимушений був балансувати між суб’єктивним і об’єктивним ідеалізмом, аби уникнути звинувачення у соліпсизмі. Напр., що я скажу про стіл, за яким я зараз сиджу: чи існує він? Так, стіл існує, бо я його сприймаю, і те, що я зву столом є комплексом моїх чуттєвих вражень. А якщо я вийшов із кімнати, то чи продовжується в тій кімнаті існування стола, адже мене там немає. Берклі просить строго дотримуватись смислу слова „існувати” і радить відповідати так: стіл існує в тому смислі, що коли я повернусь до кімнати, то буду його сприймати, а поки мене там немає, то для мене існування стола проблематичне. А якщо не відносно мене? А чи існує стіл або будь що, незалежно від мене, який то входить, то виходить з кімнати? Берклі відповість так: якщо немає мене, то є хтось з інших живих істот, хто сприймає, а якщо і їх немає, то врешті решт абсолютним сприймаючим суб’єктом є Бог. Визнавши Бога, філософ тим самим переходить на позиції об’єктивного ідеалізму.

Вчення Берклі показало слабкі сторони емпіризму і сенсуалізму, перш за все локківського, у якому суб’єкт – пасивна сторона, що зазнає тільки впливу зовнішнього світу. Берклі визнав суб’єктивними не лише вторинні якості предметів (кольори, смаки тощо), а й первинні якості, такі як розміри, рух, форми. Беркліанські мотиви у філософії час від часу відроджуються на якій+небудь новій основі, а їх спростування часто балансує на рівні простої віри у реальність зовнішнього світу, бо суто логічними аргументами спростовувати їх буває важко. Французький просвітник Дені Дідро колись писав про філософію Берклі таке: «Екстрвагантна система, яку, на мій погляд, могли створититільки сліпі! І цю систему, до сорому людського розуму, до сорому філософії, найважче спростовувати, хоч вона абсурдніша за всі» .

Давид Юм (1711 – 1776) народився у м. Единбург (Шотландія) у родині юриста. Батько помер рано, а виховувала майбутнього філософа мати, жінка видатних душевних якостей. У 12+річному віці Юм поступив до едінбурзького університету, після закінчення якого працював бібліотекарем, деякий час перебував на державній (дипломатичній) службі. Свій перший філософський твір „Трактат про людську природу” написав у 1738 р. За словами самого філософа, „трактат вийшов з друку мертвонародженим, не удостоївся навіть честі викликати ремствування збоку фанатиків”. Пізніше, коли Юм став більш визнаним за свої історичні твори, він переробив першу книгу і випустив у 1751 р. „Дослідження про людське пізнання”

У своїй вихідній позиції з питань гносеології Юм – теж сенсуаліст, але у відповіді на питання про те, що є причиною наших відчуттів, істотно відрізняється від Локка. Юм не приймає ані матеріалістичну, ані суб’єктивно+ідеалістичну позицію. Його позиція така: чи існує зовнішній світ як причина наших відчуттів, чи ні – довести не можна. Наш розум має справу лише зі змістом відчуттів, а не з тим, що є їхньою причиною. Наші сприйняття так же мало говорять про існування зовнішнього світу, як і про його неіснування. Юм пише так: „За допомогою якого аргументу можемо ми довести, що сприйняття духу повинні бути викликані зовнішніми об’єктами, цілком відмінними від цих сприйнять..., а не можуть бути викликані ні діяльністю самої душі, ні навіюванням якогось невидимого і невідомого духу, ні якоюнебудь іншою, ще більш невідомою нам причиною?” Як же може бути вирішене це питання? „Звичайно, – продовжує Юм, – з допомогою досвіду, як і всі подібні питання. Але у цьому пункті досвід мовчить і не може не мовчати” [16].

Разом з тим Юм визнає, що люди, як раби своїх природних інстинктів, завжди вважають, що образи, які надходять від почуттів, якраз і є зовнішні об’єкти. Люди навіть не замислюються, що ті образи – не що інше, як уявлення почуттів. Та це нездоланне інстинктивне переконання людей не підлягає ніякому раціональному обґрунтуванню.

Юм часто апелює до досвіду, широко вживає цей термін. Але, між іншим, повністю виключає зовнішній об’єкт з поняття „досвід”. Відмовившись від визнання, а разом з тим і пізнання об’єкту, Юм зводить завдання філософії до дослідження відчуттів і сприйняттів та з’ясування тих відносин, які складаються між ними в людській свідомості.

Юм не вбачає ніякої відмінності між первинними і вторинними якостями (згадаймо тут Локка, який перші вважав об’єктивними, а другі – суб’єктивними), ті й інші для нього суб’єктивні. Увесь первинний зміст свідомості Юм називає терміном „сприйняття” (perception). Оскільки він цілком відкинув питання про об’єктивну реальність, то у пошуку якихось відмінностей між сприйняттями звертає увагу тільки на кількісні відмінності по ступеню їх сили і жвавості. Так Юм відрізняв безпосередні, живі й сильні сприйняття або враження (impressions) та більш бліді й слабкі вторинні сприйняття (ideas).

Йдучи за Локком, Юм розподіляє враження на чуттєві сприйняття і самосприйняття. Прикладом перших є зір, слух, дотик, температура. Прикладом других – афекти й емоції: задоволення й незадоволення, любов і ненависть, страх і надія. Далі Юм ділить сприйняття на прості (напр., „червоний”) і складні (напр., „яблуко”). З таких вражень і уявлень і будується весь зміст свідомості і все людське знання. Розум сам по собі нічого не додає до цього матеріалу, він тільки упорядковує й комбінує враження. І далі Юм досліджує зв’язки між різними ідеями.

Ідеї є копіями не зовнішнього світу, а живих, безпосередніх вражень. Ідеї пов’язуються завдяки трьом принципам зв’язку, властивим їм: схожість, суміжність, причинність. Усі ці принципи не природжені, не апріорні, а отримані з досвіду. Якщо ми пригадаємо, що досвід Юм розуміє лише суб’єктивно, тільки як сукупність відчуттів, то просторові, часові та причинні зв’язки він не вважає такими, що властиві самим речам, вони є просто результат звичного зв’язку сприйнять.

Юм заперечував існування матеріальної субстанції, що лежить в основі психічних актів, але не припускав існування й духовної субстанції. Те, що зветься „Я”, уявляє собою тільки пучок сприйнять, разом поєднаних і швидкоплинних.

Для обґрунтування можливості пізнання і для встановлення критерію достовірності людських суджень Юм посилається на повсякденний досвід і на природний інстинкт, властивий людям. Керуючись цим інстинктом, людина вірить у реальність світу, що її оточує, і спирається на цю віру у своїх діях.

Усе, з чим мислення має справу, Юм ділить на два класи: відношення ідей і факти. Перші – положення геометрії, алгебри тощо, тобто те, що не залежить від досвіду, що є продуктом чистого мислення. Другі ж, а саме факти, не мають досто+вірності й очевидності. Їх правдивість не доводиться логічними засобами, як це було у попередньому випадку.

Шляхом такого міркування Юм приходить до скептицизму стосовно можливості достовірного пізнання світу. „Найдоскoналіша філософія природи, – пише Юм, – тільки відсуває трохи далі межі нашого незнання, а найдосконаліша моральна чи метафізична філософія лише допомагає нам відкрити його нові сфери. Отже, переконання в людській сліпоті й слабості є результатом усієї філософії” [17].

Послідовно дотримуючись скептицизму, Юм займає скептичну позицію і щодо існування Бога, захищає деїзм. Однак він не відкидає релігію цілком, вважає необхідним зберегти релігійну мораль для простого люду. Релігійний скептицизм стосується тільки просвічених соціальних верхів. На юмівський скептицизм спиралися французькі просвітники, та й сам Юм вважається першим просвітником епохи Нового часу.

3

Соседние файлы в папке шпоры и всякое такое