Болонська система. Погляд зсередини

Україна понад усе прагне долучитися до процесу Євроінтеграції. Влада вживає низку заходів, для поступового досягнення цієї мети. Одним з таких заходів стало введення Болонської системи у освітній процес України. Рішенням колегії Міністерства освіти і науки України від 28 лютого 2003 р. було ухвалено здійснення комплексу заходів щодо виходу національної вищої школи на міжнародний ринок освітніх послуг та здійснити комплекс заходів щодо організаційного забезпечення приєднання України до Болонського процесу. Болонський процес – один з інструментів не лише інтеграції в Європі і в Європу, а й інструмент загальної світової тенденції нашого часу – глобалізації. Ключова позиція реформування: Болонські вимоги – це не уніфікація вищої освіти в Європі, а широкий доступ до багатоманітності освітніх і культурних надбань різних країн.

Це має означати, що стан освіти поліпшиться, якість стане кращою, у студентів і викладачів буде маса переваг і зручностей. Болонська система передбачає викорінення корупції, необ’єктивного ставлення викладачів до студентів, право студента вибирати, хоча б частково, дисципліни, які він хоче вивчати та багато іншого. Але чи це насправді так?

По-перше, матеріально-технічна база у вишах залишається не те що недостатньою, вона знаходиться на низькому рівні. Сучасних підручників немає, а в тих що є в бібліотеці, інформація 20-30-літньої давності, яка для нашого часу є дуже застарілою і неактуальною. Болонський процес передбачає забезпечення університетів різними технічними засобами освіти, новітніми технологіями, але на жаль коштів, щоб придбати ці засоби немає взагалі, через погане державне фінансування. Наявність комп’ютерів з вільним доступом до інтернету в корпусах, бібліотеках мінімальна або взагалі відсутня. По-друге, корупція нікуди не зникла. Вступити до вишу, як і раніше можна за гроші, по знайомству. Отримати оцінку за екзамен, залік також можна «домовившись» з викладачем. По-третє, різні викладачі по-різному розуміють систему оцінювання. Це також створює низку проблем і дискомфорт, так як треба звикати і підлаштовуватись не тільки до характеру і особистості викладача, але й розуміти за яким таким особливим своїм принципом цей викладач буде тебе оцінювати.

Щодо об’єктивності в оцінюванні, то в основному вона відсутня. Багато викладачів не звертають уваги на пропуски, а дивляться тільки на принесені їм виконані роботи. Але стоп! Болонська система вимагає щоденного відвідування пар, при чому як лекцій так і семінарів. Тому виходить як завжди: більш совісні студенти кожного дня встають і їдуть через пів-міста на першу пару, а ті хто не знає, що таке совість і почуття відповідальності − солодко сплять. А в результаті оцінки отримують мало не однакові і ті й інші, а буває, що в прогульників вони ще й вищі.

Ще однією проблемою і перешкодою на шляху до отримання якісної вищої освіти є недостатня кваліфікація, низька оплата і старіння викладацького складу. В більшості вишів країни, вибачте мене на слові, але це очевидно, викладають пенсіонери. Вони здобували освіту 40–50 років тому і в умовах сучасної глобалізації суспільства, не можуть бути компетентними і адекватно оцінювати процеси, які відбуваються в світі, щоб надати нам корисну інформацію для вивчення. Така ситуація склалася тому, що молоді спеціалісти в більшості випадків їдуть працювати за кордон, оскільки там по-перпше, створені умови праці, по-друге, належна її оплата, а йти викладати у виші, за мізер нікому не потрібно.

Як бачимо проблем вистачає, причому одна сидить на одній і пов’язана з іншою. Але хто і коли буде вирішувати ці проблеми невідомо і незрозуміло. Отож Болонський процес не такий вже і Болонський. Залишається лише сподіватися, що це просто ще тільки початок і далі буде краще. От тільки питання коли ж все таки? (Молодь України. – 10 жовтня. – 2011).