Літепло Припсілля

Коли весна нуртувала соками та пахощами дерев, що прокинулися від зимової сплячки, мені випала нагода побувати в рідних місцях Припсілля, у Великобагачанському районі, що на Полтавщині. Це край зі славними кобзарськими та мистецькими традиціями. А завдяки найбільшій лівій притоці Дніпра – Пслу, що тут протікає, та мішаним і хвойним лісам довкруг русла річки, Великобагачанщина має чудові природні умови для душевного відпочинку.

Ми зустрілись із сільським підприємцем Павлом Максименком у хутірку для відпочивальників «Козацький стан» – цей чудовий задум втілено за досить тривалий проміжок часу завдяки щоденній, невтомній праці його господаря.

– А почалося все, коли я побачив цю дивну місцину – галявину у зеленому оточенні лісу, та затоку, де гілкою протікало старе русло Псла, – розповідає Павло. – Тоді й вирішив поступово звести стилізований під старовину український хутір.

– У ті часи, на зламі двотисячного року, чи не казали тобі: «Павле, а що воно таке дивнеє ліпиш?!».

– Та було трохи. Навіть дехто біля скроні крутив: випав, мовляв, бідолашний, із хмари на грішну землю. Треба, кажуть, свиней розводити, а не хату зі стріхою лампічити.

Відправною точкою підприємницької діяльності Павла Максименка було кафе «Фортеця», збудоване в козацькому стилі на 280 кілометрі автостради Київ – Харків, в припсільському селі Білоцерківка. Воно відразу набуло неабиякої популярності, бо, крім екзотичного інтер‘єру, пропонує відвідувачам страви часів Івана Коляревського. Поруч Павло облаштував конюшню з манежем для тренувань з верхової їзди.

До речі, про коней. Невеличкий спомин. З Павлом ми майже односельці. Із крайньої вулиці мого рідного села Степанівка, що лежить на високому пагорбі, вже видніється сусіднє село Якимове – батьківщина козацького роду Максименків, де зростав і малий Павло. Між селами великий луг, який і досі ще називають «долиною». Пам‘ятаю, як хлопчаками ми бігали туди гарцювати в плетиві високою травою із нестримним бажанням покрутити коням, що тут мирно паслися, бодай їхні хвости.

Так ось, від «Фортеці» верхи на конях можна пройти пару кілометрів в село Лугове і помилуватися «Козацьким станом». А ліпше – відпочити, половити рибу, сполохати зайця, за бажанням привітатись із диким кабаном, що інколи в гущавині принюхується до ароматів тутешньої кухні. Хоча, даруйте, краще не потрібно. Краще – посидіти і смачно пообідати в ресторанчику, стилізованому під корчму, де приязна господиня Галя у чарівному віночку та національному вбранні подасть вам домашню печеню, грибочки, свіжі овочі з городу і солоні та пахучі – з діжки. Або ж чогось міцненького, настояного на цілющих травах. Я дивлюсь на білу глиняну стіну корчми – вона вся розписана відгуками вдячних відвідувачів, з-поміж яких впадає знайоме прізвище – автограф Сергія Бубки. Своє захоплення оригінально передають гості зі столиці Росії – Москви, котрі сюди вже постійно приїжджають.

– Завітала колись до нас, побувавши на Сорочинському ярмарку, і численна делегація з Японії, – розповідає Павло. – Так знаєте, не захотіли навіть ввечері заходити в будиночки, що у нас зі всіма зручностями та екологічно чисті, а лягли на траві просто неба і заворожено спостерігали за зорями.

– Та в урбанізованих мегаполісах того неба вночі і в підзорну трубу не побачиш, – кажу, знаючи по собі.

А поруч Псел з потоком чистої прохолодної води. Довкруг свіже, напоєне луговими травами повітря. І від всієї цієї атмосфери віє ніжним літеплом…