З’їзд українських юристів

У революційному вирі, який нахлинув на Україну після Лютневого перевороту, однією з найбільш занедбаних інституцій виявився суд. Аж до початку грудня формально вищим касаційним судом вважався Правительствуючий сенат.

У червні 1917 року в Педагогічному музеї відбувся з’їзд українських юристів, на якому з доповіддю "Про державний лад України на підставі вимог життя й теорії державного права" виступив сам М. Грушевський.

Дуже важливими уявляються рішення з’їзду про впро-вадження судочинства на мові того народу, серед якого суд відбувається. У зв’язку з цим делегати визнали конче необхідним запровадження в судах і нотаріаті України української мови з забезпеченням прав меншостей, обрання й призначення на відповідні судові посади українців або осіб, які знають українську мову та місцеве життя, повернення до рідної землі юристів-українців, негайну роботу щодо встановлення української правничої термінології. Делегати визнали необхідним створення окремої комісії при УЦР для видання всіх сучасних актів українською мовою.

Щодо практичного здійснення організації суду в Україні, з’їзд довів до відома Центральної ради, що судові установи на чолі з Вищим краєвим судом повинні бути не лише українськими у всіх інстанціях, а й незалежними від російського уряду.

Та на перешкоді українізації суду стояли органи Тимча-сового уряду.

(З журналу "Право України").

Текст 7.

При визначенні основних рис нової поліції треба насамперед виходити з її соціального призначення. Це повинна бути не карально-охоронна сила, яка піклується головним чином про інтереси держави та намагається схопити злочинця, а демократичний інститут, невід’ємна частина суспільства, покликана перш за все захищати законні права та інтереси особи, ґарантувати людині безпечні умови життя. (У програмних документах реформи поліції Канади добре сказано: "Поліція не може більш розглядатися як командос, який закинуто в суспільство, щоб визволити його від зла. Поліція – це суспільство, суспільство – це поліція").

(З книжки).

Тема 3. Усне ділове мовлення

§ 1. Мова і мовлення.

Поняття про норми, культуру й чуття мови

Як засіб спілкування мова обслуговує всі сфери сус-пільно-політичного, офіційно-ділового, наукового й культурного життя. Їй належить визначальна роль у формуванні мислячої, діяльної, творчої, національно свідомої особистості.

Традиційно ставлення до мови обмежувалося формулою: "Мова – найважливіший засіб людського спілкування". Сучасна лінґвістика, ґрунтуючись на нових дослід-женнях, розглядає мову "в тісному зв’язку зі свідомістю, практичною діяльністю, виходячи з розуміння людини як єдності фізичного й духовного, природного й соціального, успадкованого й за життя набутого"¹.

Мовлення – форма життя мови, добір і використання мовних одиниць у процесі спілкування.

В умовах побудови правової демократичної держави мовлення правоохоронців, судове красномовство набуває особливо великого значення. Сьогодні, як ніколи раніше, актуально звучать слова А.П. Чехова: "Можливо, і ми колись дочекаємося, що наші юристи, професори і взагалі посадові особи, які за обов’язками служби мають говорити не лише вчено, але й зрозуміло і гарно, не виправдовуватимуться тим, що вони "не вміють" говорити. Адже в принципі для інтеліґентної людини погано говорити повинно б вважатися такою непристойністю, як не вміти читати й писати, і в справі освіти й виховання навчання красномовства слід було б вважати неминучим"¹.

Правоохоронні й судові органи, які вимагають від громадян дотримання законності, повинні боротися за неї "культурно", тобто всі слідчі дії та спілкування в судочинстві повинні відповідати вимогам правової культури, однією зі складових частин якої є культура мовлення.

Культура мовлення – це досконале володіння нормами літературної мови, уміння користуватися її виражальними засобами в різних умовах спілкування відповідно до мети й змісту мовлення. Вона передбачає смислову точність, багатство й різноманітність словника, логічну послідовність, чіткість, художню виразність тощо. На думку С. Єрмоленко, "культура мови входить у коло дисциплін, що безпосередньо впливають на формування світогляду, загальної культури людини"².

Культура мовлення має теоретичний і практичний аспекти. Теоретичний передбачає ознайомлення з мовними нормами, практичний – власну мовну майстерність.

Мовна норма – це сукупність загальновизнаних, кращих, найбільш придатних мовних засобів, які вважаються правильними на певному історичному етапі. Модест Левицький, який написав перший український по-сібник із культури справочинства (1917 р.), встановлюючи мовну норму, орієнтувався передусім на власне мовне чуття, знання граматики й законів мови, а також брав до уваги відповідність мовного явища "духові" нашої мови, уживання мовного факту в "народній мові", "старих українських актах з архівів" тощо. За зразок він рекомендував брати "Словарь української мови" Б. Грінченка. Доробок М. Левицького з питань мовної культури мав великий вплив на українське мовознавство, зокрема на пізніші праці, скажімо, Бориса Антоненка-Давидовича "Як ми говоримо" чи Олени Курило "Уваги до сучасної української літературної мови" та ін. Дуже багато рекомендацій М. Левицького до цього часу залишаються актуальними, перейшли в сучасні мовні порадники.

Розрізняють мовні норми на рівні наголошування, вимови, морфології, словотворення, синтаксису та пунктуації. Норма подається в словниках, довідниках, правописі. Її мають дотримуватися автори підручників, нав-чальних посібників, статей тощо.