§ 3. Наголос і його роль

у культурі мовлення правоохоронця

Традиційно в діловому мовленні значна увага приділяється культурі писемного мовлення. До усного мовлення повинні ставитися такі ж вимоги. Особливо нині, коли відбувається планомірне утвердження української мови як державної. Розширилася сфера її вживання, трохи помітнішою стала вона в міському побуті.

Дотримання норм наголошення й вимови є одним з основних показників культури усного ділового мовлення правоохоронця. При цьому слід пам’ятати, що зміна наголосу деколи може призвести до зміни значення слова. У мовленні ж майбутнього юриста двозначність висловлювання неприпустима. Отже, слід звернути увагу на основні правила наголошення слів.

У процесі мовлення не всі склади вимовляються з однаковою силою. Посилення голосу на одному із складів називається наголосом.

Український наголос має такі особливості.

1. Він вільний, тобто не закріплений за певним складом слова: ду́жий, спромо́жний, правозна́вець, докуме́нт. Порівняйте: у французькій мові наголошеним є останній склад (браконьє́р, бар’є́р, кулісьє́, партне́р, бало́н, афери́ст, секретаріа́т, гурма́н).

2. Він рухомий, тобто може переміщуватися з однієї частини слова на іншу при словозміні або словотворенні: дéспот – деспоти́зм – деспоті́я; опози́ція – опозиці́йний.

За допомогою наголосу іноді розрізняють лексичні значення слів: характерний (з характером – хара́ктер-ний чоловік) – характе́рний (притаманний багатьом; типовий, специфічний – характе́рне явище).

Нерухомим наголос вважається тоді, коли в усіх формах даного слова наголошується той самий склад: криміна́л, криміна́лу, криміна́ли, криміна́лів.

Усі випадки сумнівів у наголошенні слів слід перевіряти за словниками: будь-який тип словника містить наголос. Існують і спеціальні словники (див. список літератури). Найскладніші випадки наголошення слів подано в додатку № 2.

Але для окремих груп слів можна виділити такі акцентні закономірності:

1. В іменниках чоловічого роду з префіксом наголос переважно падає на префікс: за́пит, ро́згляд, на́клеп.

2. Наголошений префікс мають іменники з суфіксом – ок-: ро́звиток, на́прямок, за́лишок.

3. Іменники середнього роду, утворені від дієслів, мають наголос такий, як інфінітив: писа́ти – писа́ння, пита́ти – пита́ння, вжива́ти – вжива́ння. Але у двоскладових словах такого типу наголошується останній склад: знання́, звання́, спання́.

4. Іменники на -щина, -чина зберігають наголос іменника, від якого утворені: Ки́їв – Ки́ївщина, Доне́цьк – Доне́ччина.

5. У дієсловах, утворених від вищого ступеня порівняння, наголошується голосний перед суфіксом -ш- та в суфіксі -іш-: поле́гшити, зме́ншити, густі́шати.

6. Дієслова першої й другої особи множини мають наголос на закінченні, якщо у формах дійсного способу однини наголошеним є закінчення: несу́, несе́ш – несемо́, несете́; везу́ – веземо́, везете́.

7. У дієсловах, які в жіночому роді минулого часу мають наголос на закінченні, такий само наголос залишається і в множині: була́ – були́, взяла́ – взяли́ (а не бу́ли, взя́ли).

Слід запам’ятати:

- наголошення особових форм дієслова бути: бу́ду, бу́деш, бу́демо, були́;

- наголошення слова кварта́л: і кварта́л нових будин-ків і план за три кварта́ли;

- наголошення слів: Украї́на, украї́нський, по-украї́н-ськи;

- наголошення таких іншомовних слів: бюрокра́тія, аристокра́тія, демокра́тія, міліме́тр, сантиме́тр, кіломе́тр, діало́г, моноло́г, катало́г, некроло́г, наркома́нія.

- наголошення однокореневих слів у російській та українській мовах:

укр. мова	рос. мова
різни́ця сільськи́й стари́й різки́й	ра́зница се́льский ста́рый ре́зкий

Віддієслівні іменники середнього роду на -ання, у яких більше двох складів, мають наголос, як правило, на суфіксі: навча́ння, завда́ння, запита́ння, визна́ння, вида́ння, посла́ння, дізна́ння.

Але бувають відхилення від цього правила: обла́днан-ня (набір механізмів тощо), не́хтування, бі́гання, ко́взання.

Наголос у багатьох іменниках жіночого роду із суфіксом -к(а) у множині переходить на закінчення: вказі́вка – вказівки́, учи́телька – учительки́, але: сусі́дка – сусі́дки, верхі́вка – верхі́вки.

У багатьох двоскладових прикметниках наголос падає на закінчення: вузьки́й, легки́й, липки́й, нови́й, нудни́й, стійки́й, страшни́й, тверди́й, тонки́й, черстви́й, чітки́й, шкільни́й.

У прислівниках, утворених від цих прикметників, наголос падає на перший склад: ву́зько, ле́гко, мі́лко, ну́дно.

У дієсловах перший склад закінчень -емо, -имо, -ете, -ите не наголошується: несемо́, несете́ (а не "несе́мо", "несе́те"), ідемо́, ідете́ (а не "іде́мо", "іде́те"); пі́демо, пі́дете; бу́демо, бу́дете; гурко́чемо, гурко́чете; гуркотимо́, гуркотите́; зали́шимо, зали́шите.

Треба запам’ятати наголос у таких словах: аґе́нт, бюлете́нь, (бюлете́ні), ви́падок, гляда́ч, докуме́нт, засу́ха, ім’я́, експе́рт, же́вріти, ко́лія, компромі́с, мере́жа, оди-на́дцять, озна́ка, опто́вий, парте́р, па́сквіль, пеня́, пере́-пис, пере́пустка, пі́на, предме́т, при́ятель, при́ятелька, руко́пис, сере́дина, сільськогоспода́рський, спи́на, співробі́тник, ти́тульний, урочи́стий, фено́мен, цемент, це́нт-нер, чергови́й, чотирна́дцять.

Значення деяких слів розрізняється лише за допомогою наголосу: ви́года (користь) – виго́да (зручність); за́хват (захоплення) – захва́т (пристрій, ширина робочого ходу); лі́карський (від лікар) – ліка́рський (від ліки).

Числівники в українській мові наголошуються так:

одина́дцять п’ятдеся́т

двана́дцять сімдеся́т

чотирна́дцять вісімдеся́т

Слід зупинитися на особливостях наголошення прислівників, оскільки знання цього матеріалу є важливим¹.

1. У багатьох прислівниках, утворених від прикметників за допомогою суфіксів -о, -е, наголос з останнього складу переноситься на другий від кінця: бли́зько, ва́жко, ву́зько, гла́дко, глу́хо, гну́чко, м’я́ко, стру́нко, мовча́зно.

А в деяких трискладових прислівниках наголос з останнього або передостаннього складу пересувається на перший: ве́село, ви́соко, бо́язко, га́ряче, со́лодко, го́лосно, де́шево, до́рого, за́пашно, по́рожньо, хо́роше, хо́лодно, че́пурно, ши́роко.

2. У прислівниках, утворених злиттям прийменника з короткою формою прикметника, наголос часто переходить на перший склад: за́ново, за́світла, зо́зла, зо́сліпу, по́просту, по́різно, на́сухо; але: надо́вго, допі́зна, доси́та, поти́ху, зави́дна.

3. У прислівниках, утворених від іменників, наголос переважно зберігається той самий: ва́лом, ра́зом, ча́сом; догори́, дотла́, зіспо́ду, наве́рх, наверху́, навкруги́, наго́лову, пове́рх, спозара́нку, щовечо́ра, щора́зу і т.ін.

Але в частині прислівників, утворених злиттям прийменника з іменником, наголос пересувається на перший склад: бе́звісти, вро́здріб, зо́кола, зо́палу, на́взнак, на́віч, на́вхрест, на́двечір, о́бік, о́біч, о́пліч, о́сторонь, по́руч, по́-тайки, по́ночі, по́шепки, удо́світа, удо́сталь.

4. У прислівниках, утворених від числівників, наголос зберігається той самий: заодно́, удво́х, учотирьо́х, вче́тверо, вде́сятеро, нап’я́теро, наше́стеро; тільки два прислівники мають подвійний наголос: на́дво́є і на́тро́є.

5. Від наголосу залежить значення прислівників з часткою ні-:

а) якщо наголос падає на частку ні-, то ця частка набуває значення "немає": ні́де "немає де", ні́коли "немає коли", ні́як "немає як", ні́звідки "немає звідки"; такий прислівник (як правило, разом з неозначеною формою дієслова) виступає присудком у безособовому реченні;

б) якщо частка ні- не наголошена, то прислівник просто заперечує щось: ніде́, ніко́ли, нія́к, нізві́дки; такий прислівник виступає обставиною в реченні.

Різницю в значенні цих прислівників видно з таких прикладів: Міліція обшукала весь квартал, проте злочинця ніде не було. Ніде правди діти: СНІД – хвороба віку.

Щоб уникнути помилок у наголошуванні слів, слід усі сумнівні слова звіряти за словниками, бажано останніх видань.

Найголовнішою в українській мові є смислорозрізнювальна функція наголосу¹. Велику групу слів – омографів (однаково написаних, але по-різному наголошених) становлять іменники: ба́тьківщина – добро батьків, спадщина батька, Батьківщи́на – рідна сторона, країна (пишеться з великої букви, коли йдеться про Україну); об’є́днання – організація, товариство; об’єдна́ння – дія по зґуртуванню.

В усному мовленні чималі труднощі становить наголошування прізвищ. Скажімо, як правильно сказати: підсудного Борися́на чи Борисяна́, Галага́на чи Галагана́? Треба пам’ятати, що значна частина прізвищ у відмінкових формах однини вживається з наголошеним суфіксом: Галага́н, Борися́н, Біла́н, Побеля́н. Одні з них у непрямих відмінках зберігають суфіксальний наголос, інші мають наголошене закінчення (Галага́на, Борися́на, Білана́, Побеля́на). Наголошення закінчення, як правило, мають двоскладові прізвища на -ко: Ляшко́, Буцко́. Прізвища на -енко мають як кореневе, так і суфіксальне наголошення. Це залежить від сталості чи рухомості наголосу тих слів, від яких вони походять: Лук’я́не́нко, Наза́ре́нко, Тата́-ре́нко. Прізвища на -щенко вживаються лише з наголошеним коренем: Ва́щенко, Глу́щенко, Ти́щенко.

За допомогою наголосу розрізняються однакові за своїм графемним вираженням: а) імена і прізвища; б) чоловічі імена по батькові та прізвища, наприклад: Богда́н (ім’я) і Бо́гдан (прізвище), Па́влик (ім’я) і Павли́к (прізвище); Па́влович (ім’я по батькові) і Павло́вич (прізвище); в) пестливі форми імен і прізвищ на -онько: імена мають наголошений корінь, а прізвища – суфікс: Іва́нонько – Івано́нько, Макси́монько – Максимо́нько.

У сучасній мовознавчій науці немає єдиної думки щодо диференціації за допомогою наголосу прізвищ і загальних назв, що є тим самим словом. Свого часу дослідники зазначали, що "прізвища, етимологія яких дуже виразна, не можуть відступати від норм наголошування цих слів у ролі загальних назв. Частково поширена тенденція розрізняти наголосом прізвища від загальних назв є порушенням української орфоепії, тому допускати цього не слід…Отже, у прізвищах слід зберігати наголошення: Співа́к, Нова́к, Бо́ндар"¹. Аналогічної думки і Ю.К. Редько. Слід наголошувати: Кова́ль, Гуса́к, Нова́к, Бара́н, а не Ко́валь, Гу́сак, Но́вак, Ба́ран. А В.М. Русанівський зауважував, що "омонімічність з апелятивом або ім’ям, яке лежить в основі прізвища, може усуватися за допомогою зміни наголосу"². Справді, в усному (як літературному, так і діалектному) мовленні простежується тенденція розрізняти за допомогою наголосу прізвища від загальних назв, найчастіше назв тварин, людей за професією, від етнічних назв та ін.: ми́лиця і Мили́ця, гонта́р і Го́нтар. Але, на нашу думку, слід дотримуватися етимології, бо будь-яке прізвище – це живе слово, пам’ять роду, а всі разом вони складають історію народу.

Крім словесного, велике значення в усному мовленні має логічний наголос (виділення в реченні за допомогою посилення наголосу того слова, на яке падає найбільше смислове навантаження). Правильне виділення слів за допомогою логічного наголосу є однією з обов’язкових умов точного й повного донесення висловлюваної думки до тих, кому вона призначається. "У слові, що виділяється, прихована душа, внутрішня сутність, основні момен-ти підтексту!.. Наголос – це любовне або злобне, шанобливе або презирливе, відкрите або хитре, двозначне, саркастичне виділення наголошеного складу або слова" (К.С. Станіславський).

Значення логічного наголосу настільки важливе, що автори часто дбають про те, щоб і на письмі його позначати певним чином: "Бо на ділі саме цей новий уряд..." . Тут автор підкресленням виділяє логічний наголос.