§ 3. Науковий стиль

Науковий стиль обслуговує потреби людей, діяльність яких пов’язана з різними галузями науки. Він функціонує в різних формах вираження наукової думки – писемній та усній (у реферативних журналах, повідомленнях, відгуках, анотаціях, моноґрафіях, підручниках, лекціях, каталогах, інструкціях, оглядах, проспектах тощо).

Основна функція наукового стилю – повідомлення про результати досліджень, обґрунтування гіпотез, роз’яснення явищ, системний виклад певних знань тощо. Усе назване потребує таких мовних засобів, які б розкривали думку дослідника, підкреслювали б логічність і точність мислення, арґументованість.

Науковому стилю властиві такі ознаки: понятійність, об’єктивність, логічна послідовність, узагальненість, однозначність, точність, переконливість, аналіз, синтез, арґументація, висновки.

Важливою рисою наукового стилю є нахил до розгорнутих складних речень із розгалуженою системою різних видів підрядності (слід зауважити, що в складнопідрядних реченнях основна інформація міститься в підрядному, а головне речення позбавлене її й служить лише для переходу від однієї думки до іншої). Синтаксис наукового стилю має яскраво виражений книжний характер, чітко організовану будову речень. Прямий порядок слів, посилання надають науковому стилю об’єктивності (напр.: Як вважає М. Левицький, уживання українських слів із невластивим їм значенням є ще більшою небезпекою для мови, ніж застосування русизмів чи полонізмів). У реченнях багато іменників і відносних прикметників, мало дієслів, зокрема особових форм. З дієслівних форм частіше вживаються безособові, узагальнені чи неозначені. Думка автора реалізується в таких мовних одиницях: на нашу думку, за нашими спостереженнями, автор вважає тощо).

Точності наукового стилю сприяють терміни. Характерними особливостями наукового стилю є документація тверджень, використання цитат, схем, таблиць.

Залежно від конкретних завдань у науковому стилі виділяються такі його різновиди: власне науковий, науково-популярний, науково-публіцис-тичний, науково-навчальний, виробничо-тех-нічний. Кожен з цих різновидів має й свої специфічні особливості. Для ілюстрації подаємо приклад тексту науково-навчального стилю.

Становлення державно-правової думки в ранньофеодальній Київській Русі відбувалося під впливом християнської релігії, яка з 988 р. стала державною. Про це свідчать перші літературні пам’ятки того часу.

Одним із ранніх літературних творів, де розглядалися означені проблеми, було "Слово про закон і благодать" першого київського митрополита Іларіона, що його він проголосив 1049 р. з нагоди завершення будівництва фортифікаційних споруд.

За часів Ярослава Мудрого Іларіон виконував роль головного ідеолога нововведень. Серед його сучасників, зокрема служителів нової віри, він вирізнявся здатністю глибоко проникнути в сутність змін, що відбувалися в суспільстві, і дав їм оригінальне пояснення, що й дійшло до нас у його "Слові…" (З підручника).

§ 4. Публіцистичний стиль

Публіцистичний стиль обслуговує сферу засобів масової інформації. Мова цього стилю повинна бути зрозумілою, точною, виразною. Водночас вона образна, експресивна, емоційно забарвлена.

Публіцистичний стиль – це різновид літературної мови, що вживається в газетах, суспільно-політичних журналах, брошурах, в аґітаційно-пропагандистських виступах, радіо- й телепередачах.

Публіцистичний стиль реалізується в таких жанрах, як звернення, відозва, прокламація, памфлет, нарис, фейлетон, передова стаття, репортаж, замітка, огляд, інтерв’ю, радіо-, кіно-, телепубліцистика та ін.

Метою публіцистики є точно, доступно, яскраво інформувати читача про найважливіші події й факти життя нашої держави та зарубіжжя, впливати на читача (слухача), викликати в нього певне ставлення до того, про що повідомляється, а інколи й спонукати до обговорення певних дій. Отже, публіцистика виконує дві основні функції: інформативну (повідомлення) та впливу (аґітаційна) функція.

Цим обумовлені характерні ознаки стилю: інформативність, фактографічність, логічність, образність, відверта оцінність, експресивність.

У текстах публіцистичного стилю широко використовується суспільно-політична лексика (Конституційний Суд України, незалежність, державотворення, демократія). Уживаються емоційно забарвлені слова (патріот, діяння, біда, співчуття), а також слова, що містять певну оцінку (злочинний, благородний, кримінальний, сміливий, гідний, дорогоцінний).

Публіцистичному стилю властиве використання спонукальних, здебільшого окличних речень (Передаймо нащадкам наш скарб – рідну мову!) Характерними є неповні речення, риторичні звертання та запитання, які надають тексту емоційності, використовуються повтори, антитеза, зворотний порядок слів (інверсія).

Освічений правоохоронець повинен уміти не тільки грамотно складати юридичний документ, але й написати замітку в газету, рецензію на нову книжку, статтю для суспільно-політичного журналу, провести бесіду з громадянами, прочитати лекцію на правову тему тощо.

Окремі дослідники в системі функціональних стилів виділяють як окремий інформаційний стиль. Цей різновид спеціального мовлення почав складатися в результаті активізації масово-інформаційного виду діяльності суспільства, яку здійснюють різні інформаційні аґентства, редакції, творчі об’єднання. В інформаційному стилі реалізується мовна функція повідомлення, інформування, тимчасом як у власне публіцистичних текстах актуалізується функція впливу, або апелятивна.

Слід пам’ятати, що каналами масової комунікації можуть передаватися тексти різної стилістичної спрямованості. Цілком очевидно, що виступи в парламенті чи на мітинґу, які часто звучать в ефірі, друкуються на сторінках преси, промовці намагаються будувати відповідно до законів публіцистичного стилю. Тексти передач або статей науково-популярного характеру відповідають вимогам свого стилю. Через засоби масової комунікації передаються й художні тексти, які містять елементи розмовного стилю. І лише певна частина текстів, створена з метою повідомлення, інформування про актуальні події суспільного життя, будується за специфічними принципами. Для прикладу подаємо текст пубілцистичного стилю.

Про відчуття меншовартості, яке, ніби вірус, вразило ментальність певної – на жаль, значної – частини наших співгромадян, преса писала чимало. Цьому явищу є історичне пояснення: понад 300 років Україна була позбавлена державності і весь час відчувала на собі важку руку "старшого брата". Будь-який вияв самостійності, будь-який потяг до суверенності придушувався всіма засобами, в тім числі мечем і вогнем. Згадаймо гетьмана Мазепу, який зробив спробу вивернутися з-під московського ярма і на довгі часи був оголошений зрадником, а Батурин – тодішня козацька столиця – був вирізаний до ноги, не жаліли навіть немовлят.

Трьохсотлітня залежність від Москви не минула безслідно для українського народу. Мало того, що постійно грабувалися багатства України – у неї була відібрана історія, перейнята і присвоєна культура, по краплині виціджувалася сама душа нації – мова. Вся ідеологія як царської, так і комуно-радянської імперії була спрямована на те, щоб русифікувати Україну, притлумити почуття національної гордості в її народу, стерти з його історичної пам’яті саме поняття "українська нація".

Значною мірою це вдалося. Щоб виживати, забезпечувати терпиме існування собі, давати освіту дітям, певна частина українців, переважно інтеліґенції, змушена була прислужувати і приспівувати північному колонізатору. Такий спосіб життя був продиктований жорстокими умовами, і тих, хто намагався зі зброєю в руках відстоювати волю і незалежність, зробили кривавими бандитами і "ворогами народу" (В. Карпенко).