Основні вимоги до мови оратора

1. Точність формулювань.

2. Стислість, небагатослівність.

3. Доречність (мова не може бути "хорошою" чи "поганою" сама по собі; вона оцінюється залежно від свого конкретного призначення; при цьому враховується як мета мовлення, так і умови спілкування: час, місце, склад слухачів, тема та ін.).

4. Доступність, зрозумілість (мовлення, яке не породжує труднощів у розумінні змісту, уважається доступним; це риса відносна; змінюється слухач – змінюється й поняття "доступність").

5. Виразність (це риса експресивної, емоційної мови, яка, крім понятійної інформації, несе на собі, як додаток, ще й чуттєву інформацію, виражає не лише логічні поняття, а й почуття, переживання мовця).

6. Своєрідність, ориґінальність.

7. Краса мови (почуття естетичного задоволення викликає, звичайно, бездоганна мова, тому красивим може й повинне бути мовлення будь-якого типу: краса створюється і лексикою, і синтаксисом, і ритмом, і харак-тером зв’язків між словами в реченні, а головне – повною відповідністю між змістом, словесним утіленням думки й ситуацією мовлення).

Як зазначається в Етичному кодексі працівника органів внутрішніх справ України, правоохоронець у службових та позаслужбових стосунках із людьми має бути зразком не лише чесності, внутрішньої організованості, охайності, але й чемності, тактовності, культури спілкування і, зокрема, мовної¹.

§ 4. Мовний етикет

як вияв національної культури

Кожна нація має свій мовний етикет. Мовний етикет – є система "стійких формул спілкування, рекомендованих суспільством для встановлення мовленнєвого контакту співрозмовників, підтримання спілкування у виразній тональності відповідно до їх соціальних ролей і рольових позицій стосовно один одного в офіційних і неофіційних обставинах"¹.

Український мовний етикет – це національний кодекс словесної добропристойності, правила ввічливості. Він сформувався історично в культурних верствах нашого народу й передається від покоління до покоління як еталон порядної мовленнєвої поведінки українця, виразник людської гідності й честі, української шляхетності й аристократизму духу.

Українська народна педагогіка за допомогою національного мовного етикету вчить нас формувати щирі й доброзичливі взаємини з людьми. У її арсеналі чимало цінних порад, які втілені в афоризмах: "Що маєш казати, то наперед обміркуй", "Дав слово – виконай його", "Слухай тисячу разів, а говори один раз", "Говори мало, слухай багато, а думай ще більше".

Основна вимога мовного етикету – ввічливість, статечність, пристойність, уважність і чемність співрозмовників. Справді вихована людина поштиво розмовляє завжди, скрізь і з усіма.

Правила мовного етикету, відтворені впродовж століть українським народом, становлять особливу групу стереотипних формул спілкування. Зміна суспільно-політичного ладу в Україні позначилася на українському мовному етикеті, здавна емоційно багатому й традиційно велеречивому. Про те, що українському національному етикету властива широка модально-емоційна гама значень і відтінків, ледь помітних нюансів, свідчить низка синонімічних лексем – атрибутів із семантикою ввічливості: вихований, ввічливий, ґречний, люб’язний, обхідливий, поштивий, приязний, чемний, шанобливий, шляхетний.

Традиційний мовний етикет – велика духовна й виховна сила, один із найголовніших чинників дерусифікації, утвердження українського "я", національної гідності українців, громадян самостійної Української держави.

Більшість етикетних формул, які ми вживаємо в повсякденному житті, закладені в нашій свідомості як своєрідні кліше або заготовки, що адекватні тій чи іншій ситуації.

У структурі мовного етикету дослідники виділяють формули, що "вживаються при зав’язуванні контакту між мовцями – формули звертань і вітань; при підтриманні контакту між мовцями – формули вибачення, прохання, подяки та ін.; при припиненні контакту – формули прощання, побажання тощо. Це – власне етикетні формули"¹.

Серед формул ввічливості найважливішою є звертання.

Ще М. Ломоносов у "Стислому посібнику з красномовства" визначав звертання як "чудову, сильну, пробуджуючу слово фіґуру", якою "можна радити, засвідчувати, обіцяти, погрожувати, хвалити, насміхатися, утішати, бажати, прощатися, шкодувати, наказувати, забороняти, просити вибачення, оплакувати, жалітися, просити, вітати та інше"².

За спостереженнями дослідниці дипломатичного підстилю О. Мацько,³ офіційні звертання в мові завжди були своєрідним лакмусовим папірцем, який свідчив про зміни в суспільстві, стосунки між членами цього суспільства, їхні роль і статус. За часів Київської Русі поширеними, наприклад, були такі звертання: княже, князю, дружино, людіє. Пізніше, у період Запорозької Січі побутували звертання, подібні до звертань у родині: батьку (гетьмане, отамане), діти мої, братове, браття, братці, братія, братики. Це зумовлено тими "гуртовими порядками", які передбачали рівність усіх козаків між собою, а взаємини старших і молодших мали родинний характер.

У роки існування УНР в офіційному вжитку переважали звертання пане, пані, панове. Рідше вживалися добродію, добродії (із прикметниковими означеннями – високодостойний, високоповажний, вельмишановний). Революція 1917 року внесла докорінні зміни в мовний етикет, і насамперед у формулу звертання. З мови поступово витіснилося звертання пане, пані, добродію, добродійко. Натомість активно стали використовувати звертання товаришу і громадянине, громадянко, але правила їх вживання суттєво відрізнялися від правил дореволюційних звертань.

Давнє українське звертання товаришу, шановане в Запорозькій Січі і відновлене в ХІХ ст. як форма звертання в робітничому середовищі, за часів радянської влади стало надто заідеологізованим. Нині воно частіше вживається у своєму первинному значенні: товариш – 1) людина, яка спільно з ким-небудь виконує якусь справу, бере участь у якихось діях, співучасник чого-небудь; компаньйон, спільник; 2) людина, пов’язана з ким-небудь дружбою, щирий друг, приятель.

Поширене звертання громадянин виступає як суто офіційне, а в однині та в поєднанні з прізвищем, професією або званням використовується тільки у сфері "людина – закон".

Слід пам’ятати, що звертання, які складаються з двох загальних назв, форму кличного відмінка має як перше слово, так і друге, хоч друге слово може мати й форму називного відмінка: пане лейтенанте (лейтенант).

У звертаннях, що складаються з загальної назви й імені, форму кличного відмінка набуває як загальна назва, так і власне ім’я: брате Миколо, друже Грицю, колеґо Степане.

У тих випадках, коли перше слово звертання позначає звання, посаду, а друге називає прізвище, у кличному відмінку вживається тільки перше, а друге слово – у формі називного: полковнику Вітренко, професоре Радзієвський. У звертаннях, що складаються з двох власних назв – імені та по батькові, обидва слова мають закінчення кличного відмінку: полковнику Валерію Васильовичу, професоре Борисе Григоровичу.

Форма звертання займає чільне місце в мовному етикеті. Варто розрізняти офіційну і неофіційну та усну і писемну форми звертання.

На думку О. Єрмоленко, дуже важливо при встановленні як офіційних, так і неофіційних форм звертання враховувати елемент природності та неприродності (штучності) певної форми для української мовної традиції. Звичайно, офіційний стиль не лише української, а й кожної державної мови має ознаки наднаціональності та підпорядковується міжнародним нормам мовного етикету.

"Новацією сучасного українського офіційного мовного етикету є формула звертання до вищих державних урядових осіб, зокрема до президента – "Пане Президенте" (відповідник англ. "Mr. President"). Але якщо в англійській мові існує чітка ґрадація між офіційним "Mr. President" та неофіційним "Mr. Clinton" (пане Клінтоне), в українській мові ще не вироблена формула неофіційного звертання до вищих урядових осіб"¹.

Оскільки в українській мові існують паралельно звертання "пан" та "добродій", на думку дослідника, можна лише прогнозувати, що очевидно ці дві форми розподіляться залежно від офіційного та неофіційного спілкування.