Тема 2: Україна на початку хх століття. Проблема становлення української нації.

Основні терміни: етнічні землі, адміністративний поділ, поліетнічність, стани, еліта, монополія, маргінали.

План

1. Територія і населення України на початку ХХ століття.

2. Історичні завдання України.

3. Розвиток промисловості. Економічні кризи.

4. Розвиток сільського господарства. Кооперативний рух.

5. Політичне життя і структура населення України.

6. Формування українських політичних партій і рухів.

1. На початку ХХ століття України як держави не існувало. За територією проживання українці поступались лише росіянам. За населенням українці мали четверте місце після Росії, Німеччини та Великої Британії. Площа заселена українцями становила 739 тисяч квадратних кілометрів. Населення становило 46 мільйонів чоловік, з яких 32,6 мільйонів- українці і 13,4 мільйонів- представники інших національностей.

Більшість території України перебувала в складі Російської імперії. Вони ділились на 9 губерній: Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську, Чернігівську. Умовна назва цього регіону – Наддніпрянська Україна. Та етнічний кордон виходив за межі цих територій. Це говорить про те, що реалізовувався “російський імперський проект” боротьби з так званим “ополяченням” українців. Слово “Україна” було вилучено з вжитку. Вживались слова “Новоросія”, “Малоросія” та Південно-Західна Росія. Губерніями керували губернатори, призначені з Петербурга (звідси і сьогоднішні назви голів обласних державних адміністрацій – “губернатори”, що суперечить Конституції України і є пережитком імперського колоніального минулого України).

Землі за річкою Збруч входили до складу Австро-Угорщини. Сучасні Івано-Франківська, Тернопільська і Львівська області називались Королівство Галіція і Лодомерія в яких правив намісник і представницький орган Галицький крайовий сейм. Поляки в Галичині дивились на українців як на відгалуження польського етносу.

Північна Буковина називалась Герцогство Буковина яке очолював президент і представницький орган – Малий сейм.

Закарпаття входило до Угорщини і було поділене на 4 адміністративні одиниці – комітати (жупи).

В Західній Україні проживало 6,4 мільйони осіб з яких 4,8 мільйонів були українцями.

2. Поскільки у світі ішов процес становлення незалежних держав, він не обійшов і Україну.

В нашій країні боролись дві тенденції: денаціоналізація (асиміляція) і перетворення українців в державну націю. В зв’язку з цим перед нашим народом стояли наступні завдання: перше – збудувати державу; друге – возєднання України, подолання територіального розчленування. Воно мало два аспекти: внутрішньо українське (почуття єдності українців) і зовнішньополітичний (надія на розвал Російської та Австро-Угорської імперій в зв’язку з наближенням світової війни); третє –врегулювання міжнаціональних відносин. Українці на початку ХХ століття були об’єктом національного гноблення. Село було українське (90% українців) а міста в Наддніпрянщині російське, єврейське, а в Західній Україні польське, єврейське. В містах українці становили лише 1/3 частину. Тому постав вибір, або загострення міжнаціональних конфліктів, або виховання в інших націй відношення до України як до своєї Батьківщини.

3. У 90- тих роках ХІХ століття в Російській імперії відбувався процес модернізації, який в значній мірі гальмувався. Перешкодами її здійснення були: низький рівень економіки, слабкий внутрішній ринок, нестабільна фінансова система.

Розвиток промисловості вимагав капіталовкладень. Тому царизм проводив жорстку податкову політику. Були введені великі податки на товари широкого вжитку, державна монополія на горілку. Це допомогло накопичити певні кошти і досягти стабільності російського рубля.

Індустріальна модернізація в Росії мала свої особливості. По-перше, були потужними іноземні інвестиції у важку промисловість та транспорт. Наприклад, у вугільній промисловості та металургії їх частка становила 70%. Причиною цього була дешева робоча сила. В результаті інвестицій південь України обігнав за розвитком промисловості Уральський регіон. По-друге, вплив державного регулювання. Держава захищала від іноземної конкуренції такі галузі промисловості як вугледобування та металургію, які лише почали розвиватись. По-третє, в Росії продовжували існувати самодержавство та інші пережитки кріпосницької епохи.

В Україні утворилось чотири промислових райони, які мали загальноросійське значення: Донецько-Придніпровський вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий та Південно-Західний цукровий.

Індустріальна модернізація України розпочалася з залізничного будівництва. Перша залізниця Одеса-Балта була збудована ще в 1865 році. На початку ХХ століття мережа українських залізниць склала 8,5 тисяч кілометрів. Це вплинуло на виготовлення рейок та розбудові паровозобудівних заводів у Харкові та Луганську.

Промисловість розвивалась в окремих регіонах України і не зачепила більшість українських земель. З іншої сторони, господарство України виготовляло готової продукції лише 15%, все інше становила сировина. Значними були об’єми переробки сільськогосподарської сировини.

Бурхливий економічний розвиток був перерваний економічною кризою кінця ХІХ- початку ХХ століття. В 1899 році в Петербурзі збанкрутіли дві великі фірми, пов’язані з фінансовими установами. Через це Росія не змогла взяти в 1900 році кредити за кордоном і протистояти кризі.

В Україні першими її відчули вугільна і металургійна галузі. У 1902 році з 56 доменних печей працювало лише 23. Найбільше спад виробництва по Донецькому і Катеринославському районах. Внаслідок кризи припинилось будівництво залізниць, на 1/3 скоротився випуск паровозів. У харчовій промисловості постраждали цукрові заводи орієнтовані на експорт. Менше постраждали підприємства, орієнтовані на внутрішній ринок.

Особливостями розвитку економіки України на початку ХХ століття були: по-перше, економічна криза сприяла створенню монополістичних обєднань, які диктували умови і обсяги виробництва товарів, регулювали ціни. Вони називались синдикати. Підприємства, що входили в них, зберігали виробничу та комерційну самостійність. Пізніше стали виникати концерни, які звужували самостійність підприємств. Одним з перших синдикатів був “Продамет”, який мав контори в Катеринославі та інших містах. Синдикат “Продвугілля” діяв на Донеччині. Пізніше зявився “Продвагон”, “Гвіздок” та інші. Одночасно ішов процес злитті промислового і банківського капіталів. Наприклад, директор Петербурзького міжнародного банку був водночас віце-головою Нікопольсько-Маріупольського гірничопромислового товариства. Це свідчило про формування банківських монополій.

По-друге, різко зростала концентрація робітників на великих підприємствах. У шести промислових центрах України Катеринославі, Харкові, Луганську, Юзівці, Одесі, та Києві працювало понад 44% робітників України.

В Західній Україні індустріалізація йшла лише на підприємствах, які займались видобутком нафти та озокериту. Тут інвестиції надходили в основному з Німеччини та Австро-Угорщини. Криза початку ХХ століття в цьому регіоні перш за все вдарила по нафтопереробній та деревообробній промисловості.

4. На початку ХХ століття Росія залишалась аграрно-індустріальною країною, де сільське господарство давало 2/3 національного доходу. У процесі промислової індустріалізації землі стрімко ставали товаром. В період з 1877 по 1905 рік дворянство України розпродало на Півдні 3,2 мільйонів десятин, на Лівобережжі-1,7 мільйонів десятин та на Правобережжі-0,9 мільйонів десятин землі.

Частина поміщиків перетворились на підприємців, таких як Терещенки, Семиренки, Харитоненки, Яхненки. Вони стали власниками цукрових, суконних заводів, ґуралень і т.п. Вони, в 1897 році навіть створили перший синдикат цукрозаводчиків “Цукор”, який обєднав український, російський, єврейський та польський капітал.

На початку ХХ століття у сільському господарстві України поглибилась спеціалізація по виробництву певної продукції. Правобережжя спеціалізувалось в основному на виробництві цукрового буряка, Лівобережжя – зерно і картопля, Південь – зерно та продукти тваринництва.

Швидкими темпами ішов процес майнового розшарування сільського населення. Частина заможних селян і поміщиків почали використовувати нову техніку – сівалки, жниварки і т.п. Великі поміщицькі господарства збереглись на Півдні та на Правобережжі України. Зросла кількість заможніх селян. Та більшість селянських господарств були бідняцькими. Колишня кріпацька система зберігалась у вигляді відробіткової системи. Зростала кількість селян, які ставали наймитами. Їх кількість становила 1,8 мільйона чоловік. Багато селян в пошуках роботи ішли в міста, або переселялись до Криму, на Кавказ чи до Сибіру.

Селяни Західної України, маючи мізерні наділи, виїздили на сезонні роботи до європейських країн, або емігрували до Північної Америки. За перше десятиріччя ХХ століття з Галичини виїхало в еміграцію 224 тисячі селян.

В кінці ХІХ століття в Східній Галичині розгорнувся кооперативний рух. Створювались кредитно-позичкові та споживчі кооперативи, які допомагали українським селянам. Їх виникло біля 500. Для фінансування кооперативів було утворено українське ощадне товариство “Дністер”, а також спілка “Сільський господар”. Також діяв Крайовий земельний банк. Кооперативний рух підтримував митрополит Української греко-католицької церкви Андрій Шептицький.

У Південній Україні кооперативний рух очолив Микола Левитський та Василь Доманицький, які заснували біля 2 тисяч с/г кооперативів. Російський уряд переслідував учасників кооперативного руху а австро-угорська влада не чинила йому перепон.

Висновок. Індустріальна модернізація під російських українських земель сприяла активному розвитку галузей важкої промисловості на Сході і Півдні України. Ії перервала криза 1900-1903 років, що вплинуло на соціально-економічне життя. В Західній Україні промисловість розвивалась слабо. В сільському господарстві життя селян було важким, що спричинялось збереженням кріпосницьких відносин, безземеллям і т.п. Становище селян частково рятував кооперативний рух.

5. В Російській імперії існувала самодержавна монархія. У своїх діях цар обмежувався лише законами про престолонаслідування. Його влада нічим не обмежувалась. Самодержавство базувалось на необмеженій владі монарха, відсутності основних демократичних свобод, повному безправ’ї селян і робітників, відсутності національного законодавства. Це виключало розвиток парламентаризму і хоч яких норм демократії.

Привілейоване становище мав стан дворянства. Середній прошарок складали інтелігенція, міщани, купці та підприємці (які не брали участі в управлінні). Українське населення на 80% складалось з селян, тому абсолютно не мало впливу на стан справ в імперії.

Розвиток товарно-грошових відносин сприяв формуванню двох нових класів буржуазії та робітників. Також формувався прошарок інтелігенції, який на 1897 рік становив 126 тисяч осіб. Більшість української інтелігенції працювала в селі. В містах переважала російська та єврейська інтелігенція.

На початку ХХ століття відмінність між станами почала стиратись, що призвело до зміни структури населення. Зявилась велика кількість маргіналів – напівробітників, напівселян, різночинна інтелігенція. Через важке життя вони поступово втрачали сімейні і релігійні цінності.

В Західній Україні провідними групами населення були польська шляхта і угорські пани. Прошарок світської і духовної інтелігенції був незначним.

Висновок. На початку ХХ століття українці не мали своєї державності, а українські етнічні землі входили до двох імперій. Регіони проживання українців (за рідким виключенням) було економічно і культурно відсталими.

6. На початку ХХ століття в Україні мали місце соціальні рухи і страйки (захист робітниками і селянами своїх економічних прав). Прикладом цьому можуть служити виступи селян Полтавщини в 1902 році та масові робітничі страйки 1 травня 1900 року в Харкові в яких взяло участь біля 10 тисяч робітників.

Одночасно розпочався рух за становлення України - як держави. Взагалі в історії України виділяють три етапи національного руху: етнографічний кінець ХVІІ-початок ХІХ століття; культурницький 40-80-ті роки ХІХ століття та політичний-90-ті роки ХІХ-початок ХХ століття. Ідею незалежності України висунуло “Братство тарасівців” в кінці ХІХ століття. В 1897 році у Києві утворилось обєднання громад під назвою “Загальна українська організація”, яку очолили Володимир Антонович, Володимир Лисенко та інші. Мета організації – автономія а потім державність України. В 1900 році в Харкові Дмитро Антонович утворює Революційну Українську партію (РУП). Програма, яку склав Микола Міхновський, називалась “Самостійна Україна”. Головна мета партії – досягнення самостійності України. Такі погляди в той час називались радикальними. В 1901 – 1902 роках відбувся розкол РУПу. Микола Міхновський утворив Українську Народну партію (УНП), яка мала свої філії в Києві, Одесі, Полтаві та інших містах. Ця партія в 1904 році навіть заснувала воєнізовану організацію “Оборона України”, яку очолив Віктор Чеховський. Ті, хто відколовся від РУПу (С.Єфремов, Є.Чикаленко, Б.Грінченко) в 1904 році утворили Українську Демократичну партію (УДП), Українську Революційну партію (УРП), а ліві утворять Українську соціал-демократичну робітничу партію за зразком російських соціал-демократів. УСДРП очолить спочатку Микола Порш. Після російської революції 1905-1907 років більшість партій, крім УНП та УСДРП припинять існування в умовах репресій. На їх основі утвориться напівлегальне культурницьке обєднання Товариство Українських поступовців, яке обмежиться пропагандою відродження української мови та культури. Його керівником стане Михайло Грушевський.

Також на теренах України був представлений російський соціальний рух (соціал-демократи, більшовики, есери), які пропагували збереження єдиної Російської держави на території України, польський – відстоювали ідею відновлення історичної території Польщі до 1772 року і єврейський – Загальний єврейський робітничий союз, або БУНД, який діяв в контакті з РСДРП.

Література з теми

1. Історія України (підручник), 10 кл., Кульчицький С.В., Лебедєв Ю.Г., К., “Генеза”, 2010, с.20-38.

2. Історія України (підручник для ВНЗ0, колектив авторів, кер. Зайцев Ю.Д., Світ, 2003.

3 Новітня історія України ч.І (підручник), 10 клас, Турчанко Ф.Г., Генеза, 2002.

4. Історія України. Бойко О.Д. – К., 2004.