13. Проблеми пізнання і людина в філософії Сократа.

У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Він виходив із фалесівського «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії.

Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества.

Головною метою методу Сократа було виявити моральну основу окремих випадків людської поведінки. Досягненню цієї мети служила специфічна індукція. Вона повинна була на основі виявлення загальних рис різних випадків людської поведінки показати те спільне, яке можна було б вважати загальною моральною основою людської поведінки. Загальне, отримане за допомогою індукції, фіксувалося дефініцією. Дефініцію слід було піддати новій іронії з метою виявлення суперечностей, а потім за допомогою маєвтики та індукції сформулювати нову дефініцію. Дефініція у Сократа служить понятійному впорядкуванням досягнутого знання, його видів і родів та їх взаємовідносин. Прагнення постійно виявляти суперечності у [твердження]х, зіштовхувати їх і таким шляхом приходити до нового знання є джерелом розвитку суб'єктивної діалектики. Саме тому метод Сократа був сприйнятий і розроблений Платоном і Гегелем.

14. Ідеалізм Платона.

Ідеалізм Платонівського або дуалістичного типу, заснований на різкому протиставленні двох областей буття: світу умоспоглядаючих ідей, як вічних і істинних сутностей, і світу чуттєвих явищ, як буття поточного невловимого, тільки удаваного, позбавленої внутрішньої сили і гідності; при всій примарності видимого буття, воно має, проте, в цій системі самостійну основу, незалежну від світу ідей, саме матерію, що представляє щось середнє між буттям і небуттям.

Платон вважає, що існує буття, яке представляють у вигляді піраміди із зрізаним верхом, тому що на вершині стоїть ідея блага, яка закрита для пізнання, але вона зумовлює всі інші поняття – ідеї. Буття охоплює ідеї, тобто ідеї є першопричиною. Буттю протистоїть небуття – це матерія. Між ними існує чуттєвий світ, який утворюється в результаті того, що матерія приймає на себе ідею і з*являється вся сукупність речей, що нас оточують. Невисоко оцінюють чуттєвий світ, тут все нестійке, неможливо на нього покластися. Людина складається з тіла і душі. Платон прибічник переселення душ. Душа під час втіленя забуває набуті знання, тому основним в пізнанні є пригадування, чому сприяє споглядання навколишнього світу.