8.Соціально–етичні вчення Стародавнього Китаю.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення Конфуція, яке дістало назву конфуціанство. Конфуцій вважає, що в суспільстві є сини неба, благородні і низькі люди. Сини неба покликані управляти низькими людьми, не викликаючи гніву. Для цього пропонують заохочення та нагороди, як пропонує моральний закон.

Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Яао-цзи (VI—V ст. до н. є.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону „дао”. Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону „дао”, неможливості діяти всупереч „дао”. Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її законів.

Ханьвей вважає, що методами управління мають бути страх і покарання. Для досягнення порядку потрібно:

1.мало нагород, багато покарань;

2.карати треба маленькі повинності, тоді великим нічого буде рости;

3.кара повинна бути жорстокою.

9. Характерні риси та періодизація античної філософії.

Характерні риси:

– теоретичне ставлення до світу (замість образного міфологічного світогляду);

– натурфілософія (не віддиференційована від конкретно-емпіричного знання);

– відсутнє, в основному, свідоме протиставлення мислення і буття (вперше питання про відношення мислення і буття поставив Парменід (VI– V ст. до н. е.) у зв'язку з розподілом буття на чуттєво даний та на світ, що осягається розумом);

– наївний матеріалізм (все загальне в речах (субстанція) розглядається як певна конкретна речова структура);

– стихійна діалектика.

Історія античної філософії охоплює більше тисяці років, в її розвитку виділяють 3 основні етапи:

1.період ранньогрецької філософії. (початок 11ст до н.е. – кінець 10ст до н.е.).

Філософів цього періоду називають досократиками (Фалес, Анаксімен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон та ін..).

2. класичний період (Сократ, Протакор, Горгій).

Суть цього періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. ( Платон, Арістотель, демокріт, послідовники Сократа – кіренаїки, мегарики і кіники).

3. період пов*язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. ( 9 ст. до н.е. – 10 – 11ст н.е.).

Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді декількох основних напрямків – це епікурійці (засновник Епікур), аскетики (Піррок), стоїки (Цицерон, Сенека, Епіктет).

10. Іонійська філософія

Іоніська філософія була представлена в основному Мілетською школою і філософом-одинаком Гераклітом. У вченні Геракліта основою наук вважається логос. Саме Геракліт вперше вводить у філософську термінологію це поняття, яке у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання — пізнання логоса, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака муд­рості — здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу та мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні. Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-генетичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, але й те, з чого все виникає

Іонійська філософія – це протофілософія. Для неї характерно ще відсутність поляризації на матеріалізм ідеалізм., наявність багатьох образів міфології, значних елементів антропоморфізму, пантеїзму, відсутність властиво філософської термінології, подання фізичних процесів у контексті моральної проблематики.

Мислителі з Мілетської школи розглядали природу як, що самопороджує початок, тому вони прагнули знайти таку матеріальну речовину, що лежала б в основі всього іншого. Природа взагалі була головним предметом їхніх міркувань, тому їх називали \"філософами природи\", натурфілософами.