Географічні зони

Географічна зональність в Північній Америці виражена простіше і чіткіше, ніж в Євразії. Однак і тут місцеві регіональні чинники вносять істотні зміни в закономірності зональної структури материка.

Серед них важлива роль належить рельєфу. Особливо помітний вплив рельєфу на зональність західного океанічного типу, яка всюди ускладнена висотною поясністю і в своєму рівнинному варіанті виявляється лише на невеликих плоских ділянках території – в міжгірських пониженнях, на плато і прибережних низовинах (див. рис. 9 і 10).

В арктичному поясі розташовується зона арктичних пустель. Для всього поясу характерні дуже низькі значення радіаційного балансу, як правило, нижче 20 ккал/см². Негативні значення балансу мають території сучасного зледеніння, де більше 80% сонячного тепла відбивається поверхнею. Це призводить до панування негативних температур і тим самим сприяє збереженню льодовиків. Однак розвиток зледенінь обмежується бідністю атмосферних опадів, що, в свою чергу, пов'язано з незначним випаровуванням і низькою абсолютною вологістю повітря.

Поєднання більш значного принесення вологи в результаті циклонічної діяльності у високі широти з холодними океанічними течіями, наявність великої острівної суші створюють набагато більш сприятливі умови для розвитку зледеніння в західному американському секторі Арктики, ніж у східному євразійському. Льодовики широкою переривистою смужкою облямовують Північну Атлантику, займаючи значні території на Баффіновій Землі, островах Девон, Елсмір, Аксель-Хейберг і Гренландії.

Морфологічні типи зледенінь досить різноманітні. У південній частині пояса, в межах Баффінової Землі, опадів випадає багато, літні температури досить високі, тому тут панують гірські льодовики і нагірні купола, що займають тільки піднесені ділянки суходолу.

Рис. 9. Рослинність північної частини Північної Америки:

1 – льодовики та сніжники; 2 – арктичні пустелі й тундри; 3 – високо травні океанічні луки; 4 – претундрові ялинові та ялицево-ялинові рідколісся; 5 – ялинові та ялицево-ялинові ліси (в тому числі гірські ліси Аппалачів); 6 – ялиново-тополеві південно-тайгові ліси; 7 – ялицево-ялинові південно-тайгові ліси з домішками берези та осини (в тому числі гірські ліси Аппалачів); 8 – соснові тайгові ліси; 9 – кордильєрські північно-тайгові ялинові ліси; 10 – кордильєрські ялицево-ялинові ліси; 11 – кордильєрські ялиново-гемлоково-туєві ліси; 12 – кордильєрські бореальні соснові ліси, переважно та сосново-ялівцеві рідколісся; 13 – кордильєрські субтропічні соснові ліси; 14 – широколистяно-хвойні (змішані) ліси, переважно широколистяно-гемлокові; 15 – гікорієво-дубові ліса; 16 – каштаново-дубові ліси; 17 – субтропічні сосново-дубові ліси; 18 – кордильєрські секвойні ліси; 19 – кордильєрські дубові рідколісся (чаппараль); 20 – лугові степи в поєднанні з осиновими гаями; 21 – різнотравно-бородавчасті степи (прерії); 22 – різнотравно-ковилові степи; 23 – сухі грамові степи; 24 – сухі селінові степи; 25 – злаково-полинні та лебедові напівпустелі і пустелі; 26 – альпійські та субальпійські луки; 27 – прибережні болота та розріджена трав’яниста рослинність узбереж.

Рис. 10. Рослинність південної частини Північної Америки:

1 – ялицево-ялинові південно-тайгові ліси з домішками берези та осини (в тому числі гірські ліси Аппалачів); 2 – соснові тайгові ліси; 3 – кордильєрські ялицево-ялинові ліси; 4 – кордильєрські бореальні соснові ліси і сосново-ялівцеві рідколісся; 5 – кордильєрські субтропічні соснові ліси; 6 – широколистяно-хвойні (змішані) ліси, переважно широколистяно-гемлокові; 7 – гікорієво-дубові ліси; 8 – каштаново-дубові ліси; 9 – субтропічні сосново-дубові (змішані) ліси; 10 – субтропічні соснові ліси в поєднанні з дубовими лісами; 11 – кордильєрські секвойні ліси; 12 – тропічні ліси складного складу (в тому числі гірські); 13 – кордильєрські дубові рідколісся (чаппараль); 14 – різнотравно-бородавчасті степи (прерії); 15 – різнотравно-ковилові степи; 16 – сухі грамові степи; 17 – сухі селінові степи; 18 – мескітові чагарникові субтропічні савани; 19 – акацієві савани; 20 – злаково-полинні та лебедові напівпустелі і пустелі; 21 – креозотові пустелі із сукулентами; 22 – заплавні (затоплювані) луки і ліси; 23 – прибережні болота та розріджена трав’яниста рослинність узбереж; 24 – альпійські та субальпійські луки; 25 – мангрові зарослі.

У північній частині Канадського Арктичного архіпелагу кількість опадів зменшується, і літні температури різко знижуються. Тут льодовики виникають не тільки в горах, але і в пониженнях, сприяючи накопичення снігу. На півночі острова Елсмір існують крупні льодовики підніжжя і шельфові льодовики, що відокремлюють айсберги значних розмірів (крижані острови). Грандіозний крижаний щит Гренландії, який зберігся з плейстоцену, займає понад 1600 тис. км².

Льодовики – безжиттєва територія. Тільки в літній час на сніговій поверхні поселяються деякі види водоростей, що забарвлюють її в рожевий колір. На виступах корінних порід над льодом – нунатаках – можна виявити деякі вищі рослини.

Льодовики охолоджують повітряні маси. Крім того, багато з них відокремлюють велике число айсбергів, які несуться далеко на південь, і, охолоджуючи атмосферу та поверхневі води, беруть активну участь у формуванні клімату берегових районів північного сходу материка. Одна Гренландія відокремлює щорічно у вигляді айсбергів близько 150 км³ льоду.

У західній частині американської Арктики та місцями на сході, там, де опадів випадає небагато і вся кількість снігу, що накопичується за зиму, влітку встигає розтанути, льодовики відсутні.

Оскільки сніжний покрив непостійний, поверхня, що має влітку темне забарвлення, поглинає більше тепла, ніж поверхня льодовиків, і тут всюди верхній шар ґрунту періодично відтає. Влітку поверхня може прогріватися до 30°С. Середня температура повітря на півночі Гренландії становить у липні 6°С. Однак у будь-який час заморозки можуть перервати вегетацію рослин. Рослинний покрив незамкнений. Домінують накипні лишайники і мохи. Вищі рослини утворюють подушкоподібну або шпалерну форму, проростаючи в мікропониженнях або тріщинах, де відбувається накопичення дрібнозему. У рослинному світі панують циркумполярні види; рослини, що мають обмежене поширення, відсутні. Частіше за інших зустрічаються Кассіопея, дріада, пухівка (в перезволожених місцях).

Розкладання органічних речовин в арктичному поясі дуже повільне і рухливих поживних речовин у ґрунтах вкрай мало, що також сильно обмежує розвиток рослинності. Ґрунтоутворюючий процес знаходиться в зародковому стані. Дуже активно морозне вивітрювання. З ним пов'язані характерні мікроформи рельєфу: полігони, подушки випинання і т.п. Мізерний рослинний покрив дає все таки можливість існувати деяким травоїдним тваринам, з яких найбільш оригінальним є мускусний вівцебик. Широко поширені і хижі: вовки, песці, білі ведмеді. Моря, протоки і затоки архіпелагу багаті багатьма видами водних ссавців.

У субарктичному поясі розташовуються зони тундри і лісотундри. У тундрі середні місячні температури піднімаються до 10°С, вегетаційний період триває 2 - 3 міс. Ландшафти цієї зони займають південні частини островів і північ материка. Навіть на материку тундрові ландшафти формуються під сильним впливом океану, яке особливо відчутно в літній час, завдяки впливу мусонноподібних вітрів, що помітно знижують температуру повітря.

У північних частинах зони в рослинному покриві переважають мохово-лишайникові асоціації. У вологих місцях багато осок, на ділянках скупчення дрібнозему зустрічаються різні злаки і такі циркумполярні трав'янисті, як полярні маки, кульбаби, дріади, каменеломки. На материку і в захищених від вітрів ділянках на великих південних островах поширені чагарникові тундри, які являють собою дво-, триярусні формації з карликової берези, багульника, лохини з мохами і лишайниками в нижньому ярусі.

Ґрунти тундри належать до болотного і тундрово-глеєвого типів та мають ясно виражені глеєві горизонти, що вказують на наявність в ґрунті відновних процесів. Вміст гумусу незначний, причому мінералізований він дуже слабо.

Тваринний світ бідний видами, але багатий особинами. Часто зустрічаються карібу (північний олень) – предмет полювання ескімосів та індіанців, песці, лемінги та інші циркумполярні ссавці. Вражають великою кількістю птахів пташині базари (гаги, кайра, чистики).

Лісотундра поширена в основному в умовах субарктичного клімату, що характеризується значною континентальністю: Вона обрамляє з півдня тундру, простягаючись від Лабрадору до гір Маккензі, й займає більшу частину плоскогір'я Юкон. Повітря, що надходить з океану на материк, досягаючи лісотундри, зазнає вже значної трансформації. Середня температура липня всюди перевищує 10°С.

Північну межу деревної рослинності утворюють ялини, чорна та біла (Picea mariana, P. canadensis), а в східній частині і бальзамічна ялиця (Abies balsamea). Зустрічаються також берези та осики.

У ландшафтному відношенні лісотундра є досить строкатою. Долини річок, які краще дренуються, покриті хвойною лісовою рослинністю і являють собою по суті, висунуті на північ ландшафти тайги (рис. 47). Особливо далеко заходять ліси по терасах і заплавах великих річок Маккензі, Черчілл і Нельсон, що несуть води з півдня, які утеплюють берега. Під лісовою рослинністю на терасах формуються ґрунти підзолистого типу, що мають сильні ознаки оглеєння (глеєво-підзолисті ґрунти). Вододільні ділянки зайняті чагарниковою тундрою. Зустрічаються тут окремі екземпляри білої та чорної ялини, які мають пригнічену форму і утворюють характерні предтундрові рідколісся. У межах американської лісотундри відмічені ознаки наступу лісової рослинності на тундру.

Для фауни характерне змішання тундрових і тайгових видів. Зустрічаються і карібу, і бурий ведмідь, песець і руда лисиця, а також бобер, норка, ондатра, куниця та інші цінні хутрові ссавці.

Помірний пояс. Як і в Євразії, ландшафти помірного поясу Північної Америки відрізняються найбільшою різноманітністю, що пояснюється значними розмірами суші, що розташовується в середніх широтах, великими контрастами температурних умов та умов зволоження.

Найбільшу територію займають ландшафти лісової зони. Їх загальні особливості такі ж, як і в Євразії: прохолодний вологий клімат, перевищення опадів над випаровуваністю, лісова рослинність з хвойних і листяних видів, переважання підзолистого типу ґрунтоутворення, чітко виражена сезонність біологічних і геохімічних процесів, обумовлена нерівномірним надходженням тепла взимку і влітку та ін.. Є схожість і між основними ландшафтними типами – тайгою, широколистяними і змішаними лісами обох материків. Однак сама диференціація на підрозділи і їх розташування по відношенню до секторів материків інші, ніж в Євразії, що пояснюється деякими особливостями розвитку природи Північної Америки.

Ліси помірного пояса включають тайгові, західні приокеанічні хвойні, змішані і широколистяні ліси.

Тайзі притаманні приблизно ті ж кліматичні умови, що й аналогічним ландшафтам Євразії. Різкі температурні контрасти поєднуються тут з підвищеним зволоженням, яке утворюється завдяки не стільки великій кількості опадів (річна сума 500 - 600 мм), скільки низькому випаровуванню, особливо в холодний період, і слабкому дренажу при наявності водотривкого горизонту – вічної мерзлоти. Потужність діяльного шару мерзлоти не перевищує 2 - 2,5 м. Річки тайги значну частину часу знаходяться під льодом, взимку витрати води різко падають. Все це обмежує процеси ерозії і сприяє розвитку заболочування.

Для рослин, які ростуть в таких умовах, характерна поверхнева коренева система. Таку кореневу систему мають чорна ялина, що утворює на Лабрадорі до 90% деревостану, біла ялина, бальзамічна ялиця, яка широко поширена в західній частині півострова, американська модрина (Larix americana) та інші хвойні.

По краях боліт панують модрини, а на більш сухих водо розділах – ялиниїли, ялиці і сосни. Серед останніх переважають банксова (Pinus banksiana) і веймутова (Р. strobus), які віддають перевагу сухим супіщаним і піщані ґрунтам та дають цінний будівельний матеріал. На вирубках і гарі домінують берези та осики. Під пологом хвойних формуються підзолисті ґрунти. Великими масивами поширені також болотні й напівболотні ґрунти.

У тайзі, крім згаданих вище тайгових видів тварин, які характерні і для лісотундри, зустрічаються лосі, лісові оленя, чорні ведмеді, скунси, дикобрази.

Хвойні ліси Північної Америки дуже неоднорідні. Особливо своєрідні вони в західній частині, де на їх розвиток впливають умови гірського рельєфу Кордильєр і сильний вплив океану. Західні приокеанічні хвойні ліси зустрічаються лише на невеликих ділянках рівнинного суходолу. Майже всюди тут чітко проявляється висотна поясність.

Навіть на півдні Аляски і на північному заході Канади температура взимку в низинних місцях рідко опускається нижче 0°С, тому в підліску, навідміну від тайги, можуть рости рослини, які зазвичай страждають від заморозків. Такі, наприклад, своєрідні чагарникові види кленів. У деревостані домінують західний гемлок (Tsuga heterophylla), складчаста туя (Thuja plicata) і могутня ситхинська ялина (Picea sitchensis).

Найбільш яскраво цей тип лісових ландшафтів виражений між 52° та 43° пн. ш. За характером клімату та екологічних умов ця територія може відповідати зоні широколистяних лісів Західної Європи. Під лісами цього району, як і в Західній Європі, формуються бурі лісові ґрунти. Однак рослинність тут, на відміну від західноєвропейських широколистяних лісів, представлена хвойними лісами. В значній мірі це пояснюється, очевидно, реліктовим характером їх флори, ізольованої від північноамериканського центру розповсюдження широколистяних (району Аппалачів). В лісах, разом із згаданими породами, переважає дуже велика, що дає цінний будівельний матеріал дугласова «ялиця», або псевдоцуга (Pseudotsuga taxifolia), і сосни. Зустрічаються також і широколистяні, наприклад орегонський дуб (Quercus garryana), але лише в тих місцях, де корінні асоціації порушені.

Рослинний опад хвойних має слабокислу реакцію і швидко мінералізується. Ця обставина, поряд з інтенсивним промиванням, зумовленим рясним і постійним зволоженням (річні опади досягають місцями 5000 - 6000 тис. мм), призводить до утворення хорошого вираженого підзолистого горизонту, завдяки якому розповсюджені тут ґрунти відрізняються від типових бурих лісових ґрунтів.

Для фауни характерні місцеві види ссавців, наприклад ситхинський олень, види грізлі, північно-західний вовк, скунс, тихоокеанський єнот та інші. Багато типово гірських видів, зустрічаються і в інших частинах Кордильєр.

Це – особливості нижнього висотного поясу берегових хребтів Кордильєр, верхня межа якого розташовується приблизно на висоті 800 - 1000 м на Алясці і 1800 - 2000 м в Канаді і на північному заході США. Вже в межах цього поясу спостерігаються помітні зміни з висотою: ближче до межі лісу спостерігається перехід до підзолистого типу ґрунтоутворення, склад лісової рослинності біднішає, поступово починають переважати найменш вимогливі до тепла і ґрунтам гірський гемлок (Tsuga mertensiana) і альпійська ялиця (Abies lasiocarpa). На Алясці ліси доходять до самої снігової лінії, яка лежить дуже низько. У Канаді між вічними снігами і лісовим поясом розташовується вузька смуга гірських тундр з мізерною трав'янистою та мохово-лишайниковою рослинністю. На південь від 48° пн. ш. спектр висотних поясів змінюється ще більш різко. На вершинах найбільш високих гір вище хвойних лісів з'являються субальпійські та альпійські луки.

З віддаленням від узбережжя природа набуває більш континентальні риси. На ландшафти Скелястих гір США і півдня Канади сильний відбиток накладає сухість клімату: серед дерев переважають сосни, зустрічаються деревовидні ялівці, формується густий трав'яний покрив, в ґрунтах яскравіше виражені ознаки дернового процесу. Гірські ландшафти ларамійських хребтів північної частини помірного пояса за рослинним покривом близькі до канадської тайги. Головними деревними породами є ялина Енгельмана (Picea engelmanni), субальпійська ялиця і скручена сосна (Pinus contorta).

На прибережних островах в умовах зростаючої океанічності клімату характер ґрунтового та рослинного покриву зовсім інший. У північній частині помірного пояса, на Алеутських островах та півострові Аляска океанічний клімат є однією з головних причин зміни лісових ландшафтів луговими. Взимку над цими територіями панує тепле повітря, що приходить по східній периферії Алеутського мінімуму. Навпаки, влітку тут переважають холодні повітряні маси, що переміщуються із заходу і північного заходу по північній периферії Північно-Тихоокеанського антициклону. Наслідком цього є дуже невеликий температурний контраст між зимовим і літнім періодом, але в літній час (середня температура липня нижче 10°С) тепла для вегетації дерев недостатньо. Разом з тим, період для вегетації рослин вельми тривалий, тому що навіть взимку температура рідко опускається нижче 0°С, а кількість днів без снігу досягає в середньому 230 в році. Все це створює сприятливі умови для розвитку трав'янистих угрупувань. Формуються ландшафти приокеанічних луків, для яких характерний потужний багатоярусний трав’янистий покрив зі злаків (види вейника, щучки, тимофіївки) і різнотрав'я. У ґрунтоутворенні панує дерновий процес, внаслідок чого формуються потужні, багаті грубим гумусом дернові та дерново-глейові ґрунти з дуже кислою реакцією ґрунтового розчину. Аналогічні ландшафти характерні для островів помірного пояса південної півкулі.

Інший характер мають ландшафти лісової зони на сході материка, де тайга змінюється змішаними лісами. У районі Великих озер і на східному узбережжі Атлантичного океану рослинність представлена хвойно-широколистяними лісами. Для цієї території характерний помірно-теплий і помірно-вологий клімат. Середній мінімум температури -13°, -18°С (приблизно на 10°С вище, ніж в тайговій зоні). Помітно пом'якшують клімат великі озера.

На зволожених горбистих вододільних ділянках, складених водонепроникними валунними суглинками, панує тайга, на більш сухих ділянках, на лесовидних суглинках переважає лісова рослинність з кленів, ясенів, лип та інших широколистяних порід. Головні породи дерев тут – цукровий клен (Асег saccharum) і східний гемлок (Tsuga canadensis). Зустрічаються такі теплолюбні рослини, як бук і дикий виноград.

У ґрунтовому покриві панують дерново-підзолисті ґрунти. У зв'язку з широким розповсюдженням вапняків, що зумовили наявність вапна в ґрунтоутворюючих четвертинних породах, значні ділянки займають також перегнійно-карбонатні ґрунти.

На захід від Великих озер, на Великих рівнинах Канади, взимку бувають сильні морози, тому хвойно-широколистяні ліси в цьому напрямку змінюються хвойно-дрібнолистяними, в яких, крім хвойних, домінують осика (Populus tremuloides), бальзамічний тополь (Populus balsamifera) і біла або паперова береза (Betula papyrifera).

На сході материка на південь від змішаних лісів розташовуються ландшафти широколистяних лісів. Цій території притаманні помірний, перехідний до субтропічного клімат, достатньо зволожений при річному максимумі опадів. Середній мінімум температури -2°, -5°С. Морози бувають рідко і не завдають шкоди широколистяним породам. Вегетаційний період триває 7 місяців. Ці ландшафти поширені в області літнього впливу Азорського максимуму, по західній периферії якого волога приноситься на материк. Західний кордон лісів збігається приблизно з річною ізогієтою 1000 мм. Східні райони отримують до 1500 мм опадів, але у зв'язку зі значною радіацією, зволоження приблизно таке ж, як у зоні широколистяних лісів Євразії. Тут краще розвинений стік, заболочених або недостатньо дренованих земель мало.

У східній частині території лісовий покрив густіший. Стародавність флори, що збереглася без істотних змін з палеогену, зумовила виключне видове різноманіття. У незайманих лісах Аппалачів і Аппалачського плато зустрічаються десятки видів дуба, каштана, клена, бука, гікорі, а також багато реліктових видів, наприклад, тюльпанове дерево (Liriodendron tulipifera). Вторинні ліси, що утворилися після вирубки незайманого лісу, значно бідніші. У них панують дуби, гікорі (Hicoria) і дрібнолистяні породи. У західній, більш сухій частині, ліси і раніше мали парковий характер. Велика кількість світла сприяє розвитку в них потужного злакового покриву.

Рослинність широколистяних лісів дає ґрунтові великий опад. Однак завдяки енергійній мінералізації і промиванню бурі лісові ґрунти, що тут утворюються, містять значну кількість органічних речовин тільки в самій верхній частині профілю. Вони слабше опідзолені, ніж бурі лісові ґрунти західного приокеанічного сектора, мають нейтральну або слабокислу реакцію і досить родючі. Остання обставина стала однією з головних причин вирубки лісів і непомірної оранки земель, переважно під зернові культури.

Для фауни широколистяних лісів характерний ряд своєрідних видів, таких як: віргінський олень, ведмідь барибал, деревний дикобраз, віргінський опосум, місцеві види кажанів. Зустрічаються лісові тварини, характерні і для інших лісових підзон, наприклад, рись, єнот, скунс, видра, різні роди і види кротів і землерийок. Тваринний світ сильно обіднів після впливу людини.

Значну територію в східній частині материка в межах помірного пояса займають гори Аппалачі. Незважаючи на невелику висоту, в них чітко виражена висотна поясність: до висоти 700 - 1000 м панують широколистяні ліси, вище з'являються хвойні, які поступово витісняють листяні породи. Ліси на півночі доходять до 1500 м висоти, на півдні – до 1500 - 1900 м. Вище цієї межі на окремих вершинах зустрічається субальпійська чагарникова рослинність. Відповідно із рослинністю змінюються і ґрунти від гірських бурих лісових до гірських підзолистих та гірничо-лугових.

У глиб материка від приокеанічних околиць лісові ландшафти поступово змінюються лісостеповими, потім степовими і, нарешті, ландшафтами пустель і напівпустель.

Лісостепи, що утворюють проміжну зону між лісами і степами, поширені на Великих рівнинах, у західній частині Центральних рівнин і на окремих ділянках внутрішніх плато Кордильєр. Ця зона складається з двох підзон: власне лісостепів і прерій.

Власне лісостепи утворюють перехідні смуги між степом і хвойними лісами в басейні річки Північний Саскачеван, на Великих рівнинах, на плато Фрейзер і Колумбійському. У першому районі вони нагадують сибірський лісостеп. Лісові формації представлені переважно осиковими і березовими лісами, а трав'янисті – високотравними злаково-різнотравними луговими степами. У ґрунтовому покриві панують вилужені і опідзолені чорноземи, на півночі – сірі лісові ґрунти.

Простежити закономірності переходу ландшафтів степової зони до західних приокеанічних хвойним лісам досить важко, так як у західній частині материка «рівнинна» зональність майже всюди порушена. Лише у південній частині плато Фрейзер і частково на Колумбійському плато існують своєрідні хвойно-лісостепові ландшафти, що представляють собою поєднання паркових соснових і ялицевих лісів з добре розвиненим високотрав'ям і ділянок степів, в яких домінують злаки – костриця і ковила. Під цією рослинністю формуються опідзолені чорноземи та місцями сірі лісові ґрунти.

Не менш своєрідні ландшафти прерій, які утворюють перехідну підзону між степами і широколистяними лісами східного океанічного сектора. За ступенем зволоження прерії близькі до лісостепів, тобто мають більш рясне зволоження, ніж степи. Однак, якщо в лісостеповій підзоні порівняно рясне зволоження виникає внаслідок більш низьких температур, то в підзоні прерій воно є результатом більш значних сум опадів. Збільшення опадів, що досягає поблизу східного кордону прерій (біля річки Міссісіпі) 1000 мм на рік, пояснюється особливістю розташування прерій між внутрішньоматериковим і східноприокеанічним секторами материка.

Велика кількість тепла і вологи створює умови для інтенсивного розвитку органічних процесів у преріях. Вологи тут достатньо для росту і деревних, і трав'янистих форм. Однак панує тут остання. Однією з головних причин панування трав'янистої рослинності є, мабуть, конкуренція між деревними і трав'янистими формаціями, в якій гору взяли останні. Внаслідок сприятливих кліматичних умов, у природних ландшафтах прерій покрив багаторічних трав був винятковим за своєю щільністю і висотою. Переважали бородані (Andropogon furcatus, A. scoparius), ковили, війники і виключно різноманітне різнотрав'я: флокс (Phlox pilosa), анемона (Anemone caroliniana) та ін.. Ці рослини, які утворили безмежний океан трав, висотою нерідко в зріст людини, а під землею густу мережу коренів, що досягали нижніх горизонтів ґрунту, поглинали таку кількість вологи, що, незважаючи на рясні опади річного періоду, ґрунт до кінця літа виявлялася досить сухий. Зів'ялі трави ставали здобиччю пожеж. Такі пожежі, що виникали часто з вини людини, надавали згубний вплив на розвиток деревних форм, які поступилися місце трав'янистим формаціям.

Особливості прерії як підзони, перехідної від степу до широколистяного лісу, виразно проявляються в її ґрунтовому покриві. Основний тип ґрунтоутворюючого процесу – степовий, але чорноземи тут не утворюються. Ґрунти прерій зберігають черноземоподібний габітус, але вилужені до самих нижніх горизонтів, мають нейтральну реакцію і містять менше органічної речовини, ніж чорноземи.

На захід від підзони прерій розташовуються ландшафти зони степів. Вони займають більшу, південну частину плато Великих рівнин (від басейну річки Північний Саскачеван до плато Льяно-Естакадо) і північно-західний край Центральних рівнин. На заході степи межують з порушуючими «рівнинну» зональність Кордильєрами. На внутрішніх плоскогір'ях панують ландшафти пустель і напівпустель, але між ними і лісовими ландшафтами західного океанічного сектора, на окремих плоских ділянках знову з'являються ландшафти степів. Таким чином, степи ніби обрамляють півколом зони напівпустель і пустель, що займають найбільш континентальну частину внутрішньоматерикового сектора.

Ландшафти північноамериканських степів нагадують степові території помірно-континентальних частин Євразії. Це рівнинні простори, покриті трав'янистою рослинністю. Зволоження недостатнє і нерівномірне. Сильні зливи в літній період, перевага пилуватих порід на поверхні, відсутність деревної рослинності, а місцями і зімкнутого трав'янистого покриву, сприяють розвитку густої яружної мережі.

На Великих рівнинах степу розташовані в «дощовій тіні» Кордильєр. Для них характерно неоднакове зволоження, яке збільшується із заходу на схід. Ступінь зволоження визначає два варіанти степів: типових на сході і сухих на заході.

Типові степи отримують до 550 мм опадів на рік, але внаслідок значного випаровування мають приблизно таке ж зволоження, як типові степи Євразії. Це різнотравно-дерновинно-злакові степи на звичайних чорноземах, в рослинному покриві яких переважають багаторічні щільно-кущисті морозостійкі злаки: ковила (Stipa spartea), житняк (Agropurum tenerum) та ін..

Сухі степи, що займають територію безпосередньо на схід від Скелястих гір, а також більшу частину Колумбійського плато і південь плато Фрейзер, отримують в середньому до 400 мм опадів, мають розріджений травостій, в якому домінують злаки – грама (Bouteloua gracilis) і бізонова трава (Bulbilis dactyloides) з дуже коротким періодом вегетації (кінець весни і початок літа). У ґрунтовому покриві панують каштанові ґрунти.

Тваринний світ степів, лісостепів і прерій досить однорідний. З ссавців для них характерні бізон (зберігся в заповідниках), койот, а також ховрах, бабак, лугова собачка та інші гризуни. Багато степових птахів – луговий тетерев, індюковий гриф та інші. Зустрічаються гримучі змії.

Ландшафти описаних зон сильно змінені людиною. Прерії та лісостепи майже повністю розорані.

Ландшафти напівпустель і пустель формуються в умовах найбільш сухого клімату, помірного пояса в західній частині Колумбійського плато та Великому Басейні.

Цей тип природного середовища, хоча і приурочений переважно до територій з плоскою поверхнею, багато в чому зобов'язаний гірському рельєфу Кордильєр, що скорочує річні суми опадів на внутрішніх: плоскогір'ях до 100 - 250 мм.

Внаслідок особливостей рельєфу зволоження змінюється на невеликій відстані, тому ландшафти пустель і напівпустель мозаїчно чергуються і не утворюють чітко відокремлених смуг, як у Середній Азії.

Аридність клімату накладає відбиток на всі особливості природи. Ці території мають украй слабо розвинену систему стоку, ізольовану від океану. Внаслідок цього продукти руйнування гір залишаються в пониженнях, які поступово заповнюються наносами водотоків і делювію. Велику роль у формуванні рельєфу грає фізичне і хімічне вивітрювання, еолові та інші процеси, характерні для пустель.

Пустелі і напівпустелі помірного пояса до деякої міри подібні з середньоазіатськими. Найбільш поширеним типом рослинності тут є полинова пустеля, домінант якої – чорний полин (Artemisia tridentata), що являє собою напівчагарник висотою до 1,2 м, що є вегетативним звичайно не більше двох-трьох місяців на рік. Окремі кущики полину не утворюють зімкнутого покриву. Полиновій пустелі відповідають сіро-бурі ґрунти, що утворюють основний фон ґрунтового покриву.

У знижених ділянках, що є водозборами, ґрунти містять в ілювіальному горизонті значну кількість натрієвих і магнієвих солей. На них росте лобода (Atriplex confertifolia), що утворює подушку висотою від 15 до 60 см. На солонцях, що займають більшу частину днища подібних знижень, ростуть типові галофіти, у тому числі ендемік «салове дерево» (Sarcobatus vermiculatus) – чагарник висотою до 1,5 м. Ландшафти напівпустель, у рослинному покриві яких значну роль відіграють різні злаки, характерні для найбільш зволожених ділянок, головним чином для підніжь західних (навітряних) схилів гір.

Для тваринного світу характерні багато видів, що зустрічаються в степовій зоні, зокрема ті ж гризуни і землерийки; особливо багаточисельні плазуни: ящірка ядозуб (отруйна), фрінозома, хірот і гримуча змія.

Субтропіки. Спектри ландшафтних зон помірного і субтропічного поясів до деякої міри аналогічні: у західному та східному приокеанських секторах переважають лісові ландшафти (рис. 10), у внутрішньоматериковому – степи і пустелі.

Ландшафти внутрішньоматерикових частини субтропічного поясу є наслідком континентальності й сухості клімату та мають ряд спільних ознак з розглянутими вище ландшафтами помірного пояса.

На західному узбережжі материка на південь від 43° пн. ш. аж до південних кордонів США розташовуються ландшафти зони Середземноморських сухих лісів і чагарників, аналогічні ландшафтам європейського Середземномор'я. Спільність природи середземноморських ландшафтів проявляється в характері кліматичних умов, рослинності, ґрунтів, режимі річок та інших особливостях.

На відміну від західних хвойних лісів помірного поясу, для клімату зони середземноморських сухих лісів і чагарників характерні більш високі температури, їх невеликі амплітуди і значно менша кількість опадів, що пов'язано з пануванням в літній час сухого тропічного повітря, що приходить з півночі по східній периферії Північно-Тихоокеанського антициклону. Зволоження різко нерівномірне по сезонах: взимку, у зв'язку з циклонічною діяльністю, рясне, влітку – недостатнє.

Ліси в основному хвойні, але зі значною домішкою вічнозелених листяних порід. У зв'язку зі значною радіацією рослинам не доводиться боротися за світло і тепло. Крони дерев ажурні, деревостій досягає незвично великої щільності. Найбільш чудовими деревами є два види секвой: вічнозелена (Sequoia sempervirens) і гігантська (S. gigantea). Остання досягає у висоту 100 м при діаметрі стовбура до 10 м. На ділянках, зайнятих секвоями, кількість деревної маси, що припадає на одиницю площі, приблизно в 25 разів більше, ніж в ялинових лісах тайги.

Чисті насадження утворюють лише вічнозелені секвої. Вони зустрічаються у районі океану на алювіальних ґрунтах річкових терас. На схилах гір росте гігантська секвоя, зазвичай разом з псевдоцугою або дугласовою ялицею (Pseudotsuga taxifolia), соснами, дубами, полуничним деревом (Arbutas menziestii). У підліску субтропічного лісу багато вічнозелених твердолистяних видів, зокрема, рододендрон (Rhododendron occiedentale).

На місці зведених і вигорілих хвойних лісів, особливо в південній, найбільш сухій частині зони, широке поширення набули вторинні вічнозелені рідколісся і чагарники – чапарраль, що нагадують середземноморський маквіс. Спочатку вони були типові лише для берегових частин півдня штату Каліфорнії. Основу формацій утворюють численні види ксерофітних чагарникових дубів висотою до 3 м.

Для ґрунтового покриву, як і всюди в субтропічному поясі, характерні інтенсивні процеси вивітрювання та мінералізації. Навідміну від більш вологого приатлантичного сектора, промивний режим встановлюється тільки в зимовий час у зв'язку з максимумом опадів. В цей час з ґрунту виносяться лише найбільш рухливі з'єднання. Утворені коричневі і сіро-коричневі (під чапарралью) ґрунти містять значну кількість органічних і мінеральних поживних речовин, мають карбонатний горизонт, що високо лежить, і є не засолені. Ґрунти володіють високою природною родючістю, але потребують зрошення.

Тут, у районі тихоокеанського узбережжя США, найбільш складно представлена висотна поясність Кордильєр. На західних схилах Сьєрра-Невади до висоти 1200 м панує чапарраль, вище – до 1800 м – ялицево-соснові ліси на бурих гірничо-лісових ґрунтах. У цьому поясі найбільш поширені сосни жовта (Pinus ponderosa), цукрова (Р. lambertiana), біла ялиця (Abies concolor), «дубильний дуб» (Lithocarpus densiflora). Ще вище до 2800 - 3000 м ростуть ялицево-смерекові ліси на гірських підзолистих ґрунтах, і, нарешті, на самих вершинах субальпійські та альпійські луки на гірничо-лугових ґрунтах.

На півдні і заході чапарраль безпосередньо переходить в субтропічні пустелі. Останні займають південну частину Великого-Басейну і північ внутрішньої частини Мексиканського нагір'я.

Чудовою рисою рослинності зони пустель є наявність найрізноманітніших асоціацій, до складу яких входять сукуленти. Деякі екземпляри останніх (кактуси, юки) досягають у висоту 4 - 9 м і являють собою найвищі рослини пустель. Серед численних видів сукулентів виділяються особливо великими розмірами стовпчасті кактуси (Cereus gigantean Carnegia gigantea) і деревоподібна юка (Clistoyucca brevifolia). Однак найбільш поширений тут креозотовий кущ (Larrea tridentata), висотою всього до 2 м з липкими пахучими темно-зеленими листочками, що містять креозот. Ця рослина дала назву основній формації субтропічних пустель, яку часто називають «креозотова чагарникова пустеля».

На численних хребтах, які перетинають Великий Басейн і більш південних плоскогір'ях, умови зволоження кращі і температури нижчі. На їх схилах з'являються трави і розріджена деревна рослинність, представлена деревовидними ялівцями (Juniperus utahensis, J. scopulorum) і соснами (Pinus edulis, P. monophylla).

Ґрунти південних пустель – переважно сіроземи – мають червонуватий відтінок, властивий ґрунтам субтропічного поясу. Для багатьох районів характерне утворення гіпсових і карбонатних кір.

Як і в пустелях помірного пояса, тут багато ящірок і змій.

На схід від плато Колорадо, покритого рідко. деревною рослинністю, вже відчувається дія літнього мусону. Сірі кущики лободи і полину змінюються більш густим злаковим покривом, яскраво-зеленим навесні і буро-жовтим більшу частину року. Це субтропічні степи, розташовані всередині Кордильєрського пояса і, головним чином, у південній частині Великих рівнин.

Зволоження ще бідніше і менш регулярне, ніж в степах помірного поясу, де основна кількість води, що надходить в ґрунт, утворюється від танення снігового покриву. Весняні і літні зливи призводять до епізодичного, але дуже глибокого промивання ґрунтів, тому на них ростуть рослини з глибокою кореневою системою. Вага кореневих систем деяких видів трав сухих субтропічних степів досягає 11 кг. У рослинному покриві домінує вид селіна «дротяна трава» (Aristida longiseta). Багато тут і сукулентів, зокрема опунцій (Opuntia comanchica тощо), юк (Jucca glauca) і кактусів (Ferocactus sp.). Під цією рослинністю утворюються сіро-коричневі ґрунти.

Території степів використовуються головним чином для пасовищного скотарства, місцями для землеробства (переважно при штучному зрошенні).

Близькі до розглянутих степів Каліфорнійської долини. Однак ритм природних процесів тут інший. Він безпосередньо пов'язаний з зимним максимумом опадів (середземноморський тип клімату).

Перехідну зону від степів до лісів приатлантичної окраїни материка утворюють субтропічні лісостепи (прерії) або савани. Ці ландшафти багато в чому відрізняються від типових саван тропіків, але разом з тим мають і ряд спільних з ними особливостей. Як і в тропіках, взимку температури не знижуються нижче межі необхідного для вегетації рослин. Період вегетації обмежується головним чином сухістю. Він досить короткий і також приурочений до літнього періоду, коли йдуть дощі, викликані мусоном з Мексиканської затоки. На відміну від тропічних саван, річні суми опадів не перевищують 700 - 900 мм, і сезонні відмінності не виявляються настільки різко.

У рослинному покриві панують акації і чагарник мескіт (Prosopis glandulosa), що дав назву даній рослинній формації – «мескітові чагарники». Дерева і чагарники розкидані по заростях злакової рослинності, схожої за видовим складом з субтропічним степом. Як і в останньому, тут багато сукулентів. У східній частині перехідної зони широко поширені зарості чагарникових дубів (Quercus stellata, Q. marilandica). Ґрунти субтропічних саван – коричневі, в найбільш зволожених східних частинах – червонувато-чорні ґрунти прерій.

На сході субтропічного пояса (на плато Підмонт, Берегових низовинах і на сході Центральних рівнин), на південь від 36° пн. ш. широколистяні ліси помірного поясу змінюються субтропічними мусонними лісами. Наявність хвойних в ландшафтах цієї зони пояснюється сухістю, пов'язаною зі збільшенням випаровуваності в літній час і пануванням піщаних ґрунтів (азональний фактор). Середні місячні температури повітря не опускаються нижче 3 - 5°С, тривалість вегетаційного періоду рослин коливається від 7 до 12 місяців. На сухих вододільних ділянках панують чисті бори з довгохвойної сосни (Pinus palustris), на більш вологих – бори з довгохвойної, ладанної (P. taeda) і єжової (P. echinata) сосен, в підліску з'являється карликова пальма сабаль (Sabal minus) і чагарникові види вічнозелених дубів (Quercus stellata, Q. marilandica). Знижені і більше зволожені ділянки по заплавах річок чи поблизу боліт зайняті лісовою рослинністю з дубів (Quercus virginiana) і магнолій (Magnolia grandiflora), перевитих ліанами та епіфітом. На болотах часто панують оригінальні болотні кипариси (Taxodium distichum).

Високі температури і значні атмосферні опади створюють умови для безперервного інтенсивного вивітрювання, виносу розчинних елементів з ґрунту і накопичення оксидів кремнію, заліза і алюмінію, які надають ґрунтові жовтуватого або червонуватого забарвлення. Жовтоземні та червоноземні ґрунти містять мало органічних речовин, опідзолені, мають кислу реакцію, вкрай неміцну структуру і простий механічний склад. Останнє обставина обумовлює значну водопроникність ґрунтів, що посилює «сухість» вододільних ділянок.

Для ландшафтів зони характерні ті ж види фауни, що і для широколистяних лісів. Крім того, тут зустрічаються тварини, які є в тропіках, наприклад алігатор, алігаторова черепаха, серед птахів – папуги, колібрі та ін..

У тропічному поясі розташовані лише Каліфорнійський півострів і південна частина Мексиканської нагір'я. Майже вся ця територія гориста і має різноманітний ландшафтний вигляд.

На заході Мексики до узбережжя океану, як і всюди на західних окраїнах материків в тропічному поясі, виходять пустелі. Вони утворені завдяки холодній Каліфорнійській течії, значно знижують температуру в нижньому шарі атмосфери, і опускання над ними пасатів, що переміщаються на східній периферії Північно-Тихоокеанського антициклону. Повітря, яке нагрівається при опусканні, розташовується вище холодного шару, завдяки чому виникає стійка стратифікація атмосфери, яка виключає вертикальні повітряні струми, утворення хмарності і випадання атмосферних опадів. Тільки в нічні години, коли нижній шар повітря ще більше охолоджується, утворюються тумани, і на узбережжі випадає роса. Подібні процеси характерні і для субтропічного узбережжя штату Каліфорнії, але тільки для літнього періоду.

Берегові пустелі мають мізерну рослинність, утворену в основному сукулентами і невеликим числом видів склерофітів, які підтримують існування за рахунок мізерної роси.

На Мексиканському нагір'ї на рівних ділянках серед гір розповсюджені креозотові пустелі з сукулентами на примітивних ґрунтах пустель з ділянками кактусово-акацієвих саван, дубові та дубово-соснові рідколісся та ін.. Під цією рослинністю формуються червоно-бурі ґрунти саван. Останні займають велику територію на півдні Примексиканської низовини.

Вічнозелені тропічні ліси мають обмежене поширення. Вони зустрічаються в нижньому поясі Вулканічної Сьєрри (Поперечної Вулканічної Сьєрри) і на півдні Флориди. Для лісів Флориди характерні десятки видів пальм, фікуси та інші рослини тропіків. Однак внаслідок сильної зволоженості ці ліси-займають у південній Флориді невелику територію, поступаючись місцем болотами. Під вічнозеленими лісами панують червоземних ґрунтів .

Наведена вище характеристика ландшафтних зон далека від того, щоб освітити всі типи ландшафтів материка. В основному вона стосується лише головних типів ландшафтів, що зустрічаються на рівнинах. Вплив місцевих факторів істотно видозмінює характер ландшафтів від району до району. Проте можна зробити висновок, що зональність виражена в Північній Америці дуже чітко. За структурою ландшафтів і по розташуванню зон географічна зональність Північної Америки близька до Євроазіатської. Як і в Євразії, ми виявляємо тут три системи широтних зон, властивих різним секторам материків, причому зони внутрішньоматерикового і східного приокеанічного секторів ідентичні Євроазіатським. Деякі відмінності, що виражаються в більш значному поширенні в Північній Америці ландшафтів хвойних лісів, що заміщають в помірному поясі широколистяні ліси, спостерігаються лише між зонами західних приокеанічних секторів. Вони пояснюються регіональними особливостями палеогеографії західної частини материка.

Однак найбільш своєрідною особливістю природної зональності материка є широкий розвиток перехідної підзони прерій і зони субтропічних лісостепів на рубежі внутрішньоматерикових і східного приокеанічного секторів. Як і на інших материках, вони мають меридіональне простягання.

Чітка вираженість їх, а також меридіональне простягання східної частини зони степів, особливо різко виражене завдяки впливу Кордильєр, породило неправильне уявлення про «меридіональну зональності» Північної Америки. Розташування зон на карті материка добре пов'язується зі схемою географічної зональності гіпотетичного материка (див. рис. 11).

Рис. 11. Схема географічних поясів та основних зональних типів ландшафтів на гіпотетичному материку (розміри зображеного материка відповідають половині площі суходолу земної кулі в масштабі 1 : 90 000 000, конфігурація – її розташуванню по широтам, поверхня – невисока рівнина):

1 – межі поясів на суші та морі; 2 – межі основних зональних типів ландшафтів; 3 – пануючі вітри; 4 – теплі течії; 5 – холодні течії.