Гори Аппалачі
Аппалачі – яскравий приклад середньогірських лісових ландшафтів помірного пояса. В них чітко виражений вплив віку тектонічних структур, літологічного складу порід, річкової ерозії та зледеніння на рельєф і безпосередньо чи опосередковано на інші компоненти природи, а також залежність розповсюдження типів рослинності і ґрунтів від висоти й розташування в різних географічних зонах. У межах Аппалачів знаходяться найбільш розвинуті економічні райони США і Канади. Тут багато великих міст. Індустріальний ландшафт – важлива географічна особливість цієї території.
Єдина в орографічному відношенні територія складається з двох фізико-географічних областей: Північних і Південних Аппалачів, розділених западинами Мохок-Гудзон і Гудзон-Шамплейн.
Північні Аппалачі складені кристалічними породами каледонського віку, невисокі, згладжені льодовиком і покриті хвойним лісом. За характером ландшафту вони близькі до південних піднесених районів Канадського щита.
Значна частина їх насправді є горбистим плоскогір'ям, і лише на півдні та південному заході територія має гірський характер. Денудація, що триває з нижнього палеозою, видалила поверхневі шари, оголивши ядра каледонських складок з гнейсів, кристалічних сланців, гранітів та інших щільних порід. Великі форми рельєфу зобов'язані бриловій тектоніці, що виявилася пізніше каледонської складчастості, тому тут немає чіткої відповідності крупних форм рельєфу давнім складчастим структурам. Поряд з каледонськими, були підняті ділянки сусідніх структур. Такою «чужою» Аппалачам ділянкою є гірський масив Адірондак, що представляє частину Канадського щита. Однак за геоморфологічними та іншим особливостями він абсолютно аналогічний іншим ділянкам Північних Аппалачів.
Брилові масиви розділені тектонічними долинами і котловинами. На північний схід від Адірондак, за грабеном Гудзон-Шамплейн, лежать Зелені і Білі гори, що досягають 1916 м (гора Вашингтон – найвища точка Північних Аппалачів). Далі на північ гори знижуються і переходять в плоскогір'я, над яким піднімаються окремі останці, у тому числі гора Монаднок – назва, що стала прозивною для останцевих гір, виникнення яких зумовлено щільністю їхніх порід. Видно сліди льодовиків – кари, ози, друмліни та морени.
На сході хребти доходять до океану, утворюючи півострова, поділені ріасовими затоками. Найбільша з них – затока Фанді відома найвищими у світі приливами (до 18 м).
Південні Аппалачі, включаючи і каледонські і герцинські структури, складені породами дуже строкатого літологічного складу, мають дуже різноманітний структурно-ерозійний рельєф. Вони не піддавалися зледенінню; в них збереглася багата дольодовикова лісова флора, що створює своєрідний рослинний покрив.
У Південних Аппалачах виражені обидва передгір'я, західне і східне, і пояс хребтів між ними (рис. 15). Каледонські складчасті структури Північних Аппалачів продовжуються в східній частині області, утворюючи пенепленізоване передгірне плато Підмонт висотою до 400 м і круто підноситься над ним глибовий Блакитний хребет до 2100 м висоти.
На захід від каледонід лежить пояс герцинських складчастих структур, виражений у рельєфі чергуванням широких долин і хребтів. Днища долин лежать зазвичай на висоті 300 м, хребти досягають 1200 м висоти. Це найбільш цікава в геоморфологічному відношенні частина Аппалачів, з дуже яскраво вираженим складчасто-ерозійним («аппалачським») типом рельєфу. Форми поверхні не виявляють прямої відповідності структурі. Широкі долини, витягнуті в напрямку залягання пластів (найбільш велика з них – Велика Долина), утворилися не по лініях скидів або синклінальних структур, а в місцях розвитку порід, найбільш піддатливих ерозії, переважно у вапняках і доломітах. Розділяючі їх хребти, як правило, складені більш щільними породами, найчастіше пісковиками. Їх форми пов'язані з особливостями залягання пластів. Часто можна спостерігати інверсію рельєфу, тобто невідповідність рельєфу і структури: звичайні зниження, що утворилися на місці розмитих ядер антикліналей, або позитивні форми, пов'язані з відпрепарованими ерозією пластами щільних порід, що залягають в синклінальній складці.
При всій різноманітності форм, обумовлених літологією і структурою, в Південних Аппалачах чітко виражений ряд поверхонь вирівнювання, що вказують на різні стадії підняття території та утворення складчасто-ерозійного рельєфу.
Ключем до пояснення рельєфу є особливості річкової сітки Південних Аппалачів. Великі річки, такі як Делавер, Саскуеханна, Потомак і інші, проклали долини без будь-якого зв'язку з сучасною орографією району. Вони кружляють між хребтами, неодноразово прорізаючи глибокі ущелини. Навпаки, другорядні річки досить чітко приурочені до днищ великих паралельних долин. Це пояснюється тим, що річкова мережа заклалася на вирівняній поверхні в крейдяному – палеогеновому періодах, раніше утворення сучасного рельєфу. Розмиваючи в процесі підняття території складчастий фундамент, річки відродили гірський рельєф. При цьому ряд великих річок, які мають велику водність та енергію, в основному зберегли колишні долини, тоді як інші річки, переважно другорядні, були змушені пристосовуватися до літології. Річки, що утворилися в рихлих породах, енергійно розробляли свої долини і збільшували площу басейнів за рахунок річок, що розвивали долини в менш сприятливих геологічних умовах.
На захід герцинід лежить Аппалачське плато – край Північно-Американської платформи, піднятий з Аппалачами. Горизонтальне залягання осадових пластів обумовлює літологічну однорідність, внаслідок чого селективна ерозія тут не отримала розвитку. Переважаючим типом долин є глибокі антецедентні урізи – ущелини. Плато сягає 1200 м висоти і в ряді місць настільки сильно розчленоване, що має типово средньогірський рельєф. Вапняки, які вийшли на поверхню, зумовили значне поширення карсту.
Аппалачські гори розташовані в помірному і субтропічному поясах. Над більшою частиною гір панує континентальне повітря, оскільки західний переніс сильно обмежує вплив Атлантичного океану. Разом з тим, тут значна роль літнього мусону, який приходить з Мексиканської затоки і має також західну або південно-західну складову.
Для Аппалачів характерні нестійкий режим погоди, різкі зміни температур і значна кількість опадів у всі періоди року. Середні температури січня зростають від -10°С на півночі до 4°С на півдні, липня – від 18°С на півночі до 25°С на півдні. Річна сума опадів становить 1000 - 2300 мм (в гірських умов схильна до значних коливань). Взимку в північній частині бувають рясні снігопади, влітку грози. Кращим часом року вважається початок осені, так зване «індіанське літо», коли дні не такі задушливі й жаркі, як влітку, і рідше бувають дощі.
Рясні опади живлять густу гідрографічну мережу. Особливе значення має річка Гудзон, що протікає по тектонічній депресії коритоподібної форми. Великі глибини дозволяють проходити крупним суднам далеко вгору по річці. З'єднання річки Гудзон каналами з озером Ері та річкою Св. Лаврентія перетворило її на важливу транспортну артерію США.
Великі річки Південних Аппалачів судноплавні більшою частиною вже за межами гір, але їх значна водність і падіння надають більше можливостей для отримання гідроенергії. Особливо сприятливі в цьому відношенні стремніни на Делавері, Потомаку, Саванні та інших річках біля східного краю плато Підмонт. Великі гідроенергетичні ресурси має річка Теннессі. В її басейні побудовані електростанції загальною потужністю понад 4 млн. кВт.
Важливим природним багатством Аппалачів були їхні ліси. Незважаючи на те, що значна частина території, особливо на півночі, покрита змішаними лісами, з поняттям «Аппалачський ліс», асоціюється один з класичних варіантів широколистяних лісів, утворений десятками видів каштанів (Castanea dentate та ін.), дубів (Guercus prinus, G. Coccinea та ін.) буків, кленів та інших дерев. Серед специфічних дерев чудові гікорі, або американське горіхове дерево (Hicoria sp.), що змагаються по висоті і ширині стовбура з дубом, і тюльпанове дерево (релікт). Густий, перевитий ліанами ліс особливо привабливий «індіанським літом», коли листя набуває спокійного золотистого і червонувато-жовтого забарвлення. Ліси сильно постраждали від вирубок і в долинах вже не збереглися.
На висоті 700 - 1000 м до широколистяних видів домішуються хвойні. У цьому поясі частіше інших зустрічаються цукровий клен (Асег saccharum), жовта береза (Betula lutea), чорна ялина (Picea mariana) і гемлок (Tsuga canadensis, T. caroliniana). Ще вище, приблизно з 1500 м, панує ялицево-смерековий ліс (бальзамічна ялиця – Abies balsamea) з домішкою туї (Thuja ossidentalis), а на найвищих вершинах – субальпійські луки й чагарники – рододендрон (Rhododendron catanbiense), вільха (Alnum viridis).
На північ від 41° пн. ш. нижній пояс широколистяного лісу зникає (рис. 16). Північніше в горах панує типовий хвойний ліс, але по узбережжю багато широколистяних видів доходять до Ньюфаундленду.
Рис. 16. Схематичний меридіональний профіль висотної поясності рослинності в Аппалачах:
1 – дуб (Guercus prinus, G. Coccinea); 2 – бук (Fagus grandifolia); 3 – тюльпанове дерево (Liriodendron tulipifera); 4 – клен (Асег saccharum); 5 – береза (Betula lutea); 6 – ялина (Picea mariana); 7 – гемлок (Tsuga canadensis, T. caroliniana); 8 – ялиця (Abies balsamea); 9 – угрупування гірської тундри; 10 – угрупування субальпійських чагарників та лугів.
Серед ґрунтів переважають гірські лісові підзолисті та бурі; по днищам долин – дуже родючі дерново-карбонатні ґрунти.
Аппалачі відомі великими родовищами корисних копалин. Тут добуваються кам'яне вугілля, нафта, залізо, мідь, срібло, кобальт і багато інших корисних копалини.
Своєрідною частиною гірської системи Аппалачів є острів Ньюфаундленд (106 тис. км2), відділений від материка естуарієм річки Св. Лаврентія і протокою Бель-Іль. По рельєфу він схожий з Північними Аппалачами. Більшу частину його займають хребти висотою до 850 м. Острів височить над континентальним шельфом. Скупчення моренного матеріалу утворюють біля берегів острова відому своїми рибними багатствами Ньюфаундлендську мілину. Вважають, що відділення острова від материка відбулося лише в четвертинний час.
Клімат острова океанічний і завдяки впливу Лабрадорської течії – холодний. Літо прохолодне з низькими температурами повітря (середня температура червня 10° - 15°С), майже постійними туманами (у липні в середньому 26 днів з туманами), сильними вітрами і дрібними дощами. Зими тепліші, ніж на півночі самих Аппалачів, безморозний період триваліший. Острів у минулому був покритий хвойними та дрібнолистяними лісами і рідколіссям, які нині сильно вирубані, багато боліт.