Внутрішні води
Річки. На частку Північної Америки припадає 13% загального обсягу стоку річок з материків в океани (в середньому 4655 км3 води на рік).
За винятком областей внутрішнього стоку у Великому Басейні і північній частині Мексиканського нагір'я, всі річкові системи Північної Америки належать до басейнів трьох океанів: Північного Льодовитого, Тихого і Атлантичного. Ці басейни мають приблизно однакову площу. Вододіли між Тихим океаном, з одного боку, та Атлантичним і Північним Льодовитим океанами – з іншого, проходять по горах ларамійської зони Кордильєр, а між двома останніми океанами – через Великі рівнини (приблизно по 49° пн. ш.), північну частину Центральних рівнин і південну частину Лаврентійського плоскогір'я. Цей вододіл орографічно майже не виражений.
На відміну від цього вододілу, перший розташовується порівняно близько від краю материка, не віддаляючись від Тихого океану більше, ніж на 1500 км, тому ріки тихоокеанського басейну поступаються по довжині річкам двох інших басейнів. Однак багато з них, особливо в північній частини, є дуже повноводними і внаслідок гірського рельєфу – велике падіння, завдяки чому мають великі запаси гідроенергії.
Велика частина басейну Північного Льодовитого океану є територією, підданої зледенінню, тому долини їх не розроблені, хоча деякі річки мають значну довжину і водність.
Найбільш віддалені від океанів частини материка розташовуються в басейні Атлантичного океану. Річкова мережа тут цілком зріла, річки утворюють розгалужені системи і досягають великої довжини. Головною артерією басейну є річка Міссісіпі, яка зі своїм притокою Міссурі вважається однією з найдовших річок земної кулі.
Розподіл стоку багато в чому відображає особливості зволоження материка й будову його поверхні. Найбільш великий стік (1600 мм) в берегових частинах західної Аляски і Канади, де цьому сприяють рясні опади, низьке випаровування в умовах прохолодного клімату та значний нахил поверхні. У районі Аппалачів шар стоку менше (близько 600 мм), що викликане насамперед значним випаровування. На захід від Аппалачів із зменшенням опадів висота стоку різко падає, складаючи на Центральних рівнинах 200-400 мм, на Великих рівнинах менше 50 мм, на внутрішніх плато і плоскогір'ях – менше 20 мм.
Залежно від переважаючих джерел живлення, визначаючих основні особливості режиму, річки Північної Америки належать до 4 типів: дощового, снігового, льодовикового і ґрунтового живлення. Переважна більшість річок належить до перших двох типів.
Дощове живлення характерне для річок південної частини материка (на південь від 48° пн. ш.), що розташовується в тропічному, субтропічному поясах та південній частині помірного пояса. Ці ріки мають відносно високу витрату води в дощовий період року. У помірному і субтропічному поясах, де виразні відмінності теплового режиму зимового і літнього періодів, спостерігається разом з тим значне зниження витрати води в літній період, пов’язане з посиленням випаровування і транспірації вологи. Взимку річки або не замерзають зовсім, або покриваються льодом на дуже нетривалий час.
Особливості режиму, зумовлені переважанням дощового живлення, найбільш яскраво виражені у річок Берегових низовин, південних частин Центральних та Великих рівнин (на південь від 38-40° пн. ш.), а також біля річок Берегових хребтів на заході США. Річки східного району зрошують територію, яка одержує найбільшу кількість опадів влітку. Однак внаслідок значного випаровування в цей час максимум витрат у більшості річок спостерігається восени. Цьому сприяють також велика вологоємність і водопроникність грунтів, що забезпечує значну роль ґрунтового живлення.
Залежно від висоти стоку і режиму випадання дощів характер річок змінюється. На схід від Міссісіпі повноводними є навіть порівняно короткі річки. Найбільші з них (Алабама, Саванна тощо), стікаючи з Аппалачів, мають швидку течію і відрізняються значною мутністю. Витрата води в цих річках восени приблизно в 2 рази вища літнього.
Річки Приатлантичної низовини не мають різких коливань витрати і володіють значним запасом енергії. Біля краю плато Підмонт, на водоспадах, розташований ряд гідроелектростанцій.
На захід від Міссісіпі на режимі річок позначається різке скорочення опадів. Річка Колорадо, а також праві нижні притоки Міссісіпі – Ред-Рівер та інші – в верхів'ях влітку пересихають і, незважаючи на значну довжину, доносять мало води до гирла. Навіть взимку вони маловодні, так як ґрунтове живлення в цьому посушливому районі дуже невелике. Маючи великий твердий стік, річки часто змінюють течію й утворюють широкі заплави, зручні для поливного землеробства, внаслідок близькості до води. Незважаючи на маловодність, на річках трапляються паводки, що супроводжуються спустошливими повенями. Найчастіше це буває навесні, коли йдуть зливові дощі. Для запобігання подібних явищ на багатьох річках побудовані греблі.
Найбільша річка цього типу – Ріо-Гранде (Мексиканська назва Ріо-Браво-дель-Норте, довжина 2870 км, площа басейну 560 тис. км2) зароджується в горах і має у верхній течії снігове живлення. Навіть для неї характерні високі паводки, пов'язані з епізодичними весняними зливами.
Річки Берегових хребтів короткі і маловодні. Своєрідність їх режиму пов'язане з особливостями середземноморського клімату. Як і в аналогічних районах Західної Європи, річкам притаманні зимові повені та сильно міліють влітку.
У північних частинах Центральних рівнин і в середній частині Великих рівнин у живленні річок важливу роль, крім дощових опадів, грають талі води. Найбільш великими ріками тут є притоки Міссісіпі – Огайо і Міссурі.
Незважаючи на значну різноманітність природних особливостей території, ці річки мають подібність. Відсутність опадів у рідкому вигляді викликає помітне скорочення витрат води взимку, а танення сніжного покриву – різкий підйом навесні. Влітку спостерігається другий мінімум витрат, що виникає внаслідок посилення випаровування, а восени другий, більш слабкий максимум. Витрата води під час повені в 10 - 20 разів більша, ніж в межень. Річки, що течуть по Великим рівнинам, але беруть свій початок в Скелястих горах, часто мають максимум витрати на початку літа, під час танення снігів у горах. За водності вони сильно поступаються річкам східної частини Центральних рівнин.
До типу річок з переважаючим дощовим живленням можна віднести річки пустель і напівпустель Великого Басейну, Колумбійського плато і Мексиканського нагір'я. Значну роль в їх живленні грають ґрунтові води і танення снігів на схилах хребтів, що перетинають пустелі. Однак випаровуваність тут приблизно в 10 разів перевищує кількість вологи, що надходить з атмосфери, тому річкову мережу утворюють (крім транзитних річок) роз'єднані водотоки, режим яких в сильному ступені залежить від випадкових метеорологічних явищ. Поверхневий стік найбільш стійкий взимку і, особливо, на початку весни. Після сильних злив вони на декілька днів перетворюються на бурхливі потоки, невелику частину року їх русла позбавлені води. Навіть найбільші з них мають стік лише 3 - 4 місяці на рік і мають каламутний потік, який розпадається в кінці кінців на протоки. Більшість з рік не доносить воду до океану.
Для значної частини материка північніше 48° пн. ш., а також для Сьєрри-Невади і Скелястих гір як північніше, так і на південніше від цієї широти характерні річки з сніговим живленням. Для них характерними є звичайні зимові межені та різка весняна або літня повінь. Тривалий час річки бувають покриті льодом.
У південній частині Лаврентійського плоскогір'я на режим річок великий вплив мають численні озера. Особливо яскраво воно проявляється в режимі річки Св. Лаврентія, дренуючої територію в 1300 тис. км2, з яких 246 тис. км2 займають Великі озера. Ці природні резервуари забезпечують виключно рівну витрату річок Ніагари і Св. Лаврентія протягом усього року.
Подібні риси, правда в меншій мірі, притаманні і річкам, що протікають по північних частинах Лаврентійського плоскогір'я і рівнинній території на захід від нього. Разом з тим, в режимах річок, що впадають в Північний Льодовитий океан, є й свої дуже характерні відмінності. Внаслідок розвитку вічної мерзлоти, запаси ґрунтових вод тут дуже невеликі, тому, незважаючи на велику озерність, спад води в кінці літа і взимку виражений особливо чітко. Поряд з цим, повінь, що припадає тут на початок літа, відрізняється виключно різким і високим підйомом вод. Як і у сибірських річок, він прямує від верхів'їв до гирла, супроводжуючись заторами льодів і катастрофічними затопленнями. Найбільш характерні ці особливості для річкової системи Маккензі, що включає річки Атабаска (до озера Атабаска), Невільничу (до озера Великого Невільничого) і власне Маккензі (загальна довжина на 4600 км, площа басейну 1700 тис. км2).
Такий самий режим типовий і для деяких річок північної частини Кордильєрського гірського пояса, зокрема, для річки Юкон (довжина 3500 км, площа басейну 830 тис. км2).
Своєрідно виражені особливості режиму, зумовлені сніговим живленням, в однієї з найбільших річок материка – Колорадо (довжина 2740 км, площа басейну 430 тис. км2). Зароджуючись в Скелястих горах, вона сотні кілометрів протікає по пустельних територіях Кордильєр, прорізаючи плато Колорадо і утворюючи один з найглибших на Землі каньйонів. Рідкісні притоки дають їй настільки мало вологи, що до гирла вона поступово знижує витрату води. Влітку, коли тануть сніги, річка сильно збільшується і несе багато наносів (Колорадо в перекладі з іспанської - «Червона»). Впадаючи в Каліфорнійську затоку вона утворює велику дельту. Води річки широко використовуються для зрошення земель і отримання електроенергії.
Близький характер має інша транзитна річка пустельних районів Кордильєр, притока Колумбії – Снейк.
Річки льодовикового живлення характерні для Кордильєр Канади та південно-західної Аляски. Вони володіють великою водністю і мають чітко виражені літні повені. Річкова мережа густа, але річки невеликої довжини. Виняток становить Колумбія, одна з найбільш повноводних річок материка (довжина 2250 км, площа басейну 772 тис. км2, середня витрата біля гирла близько 6000 м3/сек). Велике падіння і водність річки використовуються каскадом електростанцій.
Річки Сакраменто і Сан-Хоакін, дренуючі Каліфорнійську долину, мають переважно ґрунтове живлення. Вони збирають ґрунтові води, що поповнюються водотоками, що стікають з гір Сьєрра-Невада. Найбільш високий рівень у них спостерігається навесні. Води їх широко використовуються для зрошення родючих земель долини.
Складний режим має річка Міссісіпі, яка дренує територію в 3248 тис. км2 (майже 1/6 площі материка). Це одна із найдовших річок світу (з Міссурі – близько 6420 км), але за водністю вона займає тільки сьоме місце.
Річка бере початок в заболоченій лісистій місцевості і має біля верхів'ї багато порогів. Протікаючи по Центральним рівнинам, річка отримує ряд великих приток.
Внаслідок різноманітності кліматичних умов західні та східні частини басейнів річки мають різні гідрологічні особливості. Праві притоки, спускаючись зі Скелястих гір, течуть по посушливій території і, глибоко врізаючись в поверхню Великих рівнин, виносять велику кількість наносів і порівняно мало води. Саме тому навіть після злиття з Міссурі Міссісіпі залишається ще відносно маловодною. Справжнім «Батьком вод» (Міссісіпі – на мові індіанського плем’я алькгонкінів означає «Батька вод») вона стає тільки після злиття з річкою Огайо (рис. 7).
Нижче місця впадіння Огайо Міссісіпі збільшує витрату води до гирла тільки в 1,5 рази. Саме тому режим її в нижній течії в значній мірі визначається режимом річки Огайо. Якщо період танення снігів в Аппалачах збігається з максимумом опадів, то рівень води в Огайо піднімається на 15 - 20 м, у пониззі Міссісіпі на 5 - 6 м, що призводить до затоплення значної частини заплави.
Розливам Міссісіпі сприяють особливості її долини. Уже в районі злиття з річкою Міссісіпі Огайо починає відкладати алювій, що виноситься переважно правими притоками. При впадінні в океан вона утворює одну з найбільших на земній кулі алювіальних низовин, що закінчується великою швидкозростаючою дельтою. Розбиваючись на численні протоки, облямовані береговими валами, річка сильно меандрірує по заболоченій заплаві. У повінь вона часто виходить з берегів і, розмиваючи берегові вали, затоплює верхню заплаву, іноді на площі до сотні тисяч квадратних кілометрів.
Рис. 7. Середні річні витрати Міссісіпі та її головних приток в 100 м3/сек (по А. Болі)
Від року до року конфігурація заплави змінюється: річка то випрямляє течію, то утворює нові меандри, острови, півострови, стариці.
Міссісіпі – зручний водний шлях від Мексиканської затоки до центральних частинах материка і важливий резерв гідроресурсів. Проте в даний час вона використовується порівняно мало як щодо судноплавства, так і гідроенергетики.
Озера. Переважна більшість озер Північної Америки розташовано на території, що піддавалась зледенінню: на Лаврентійському плоскогір'ї й особливо в прилеглих частинах Центральних рівнин.
Найбільш чудова система Великих озер (Верхнє, Мічиган, Гурон, Сент-Клер, Ері, Онтаріо) – найбільше в світі скупчення прісних вод на суші (табл. 1). Кожне з п'яти озер (виключаючи Сент-Клер) перевищує за розмірами Ладозьке, а Верхнє є найбільшим прісним озером на Землі.
Таблиця 1.