216 Розділ III. Психіка як осередок життя

Т е м а 8. Спілкування 217

тивне ставлення до партнера, людини взагалі. Він будується на усередню­ванні її індивідуально-психологічних особливостей, урахуванні вразливих місць, застосуванні засобів, що нав'язують певну точку зору. Власне, це спілкування за зразком суб'єкт-об'єктних стосунків, коли партнера розгля­дають лише як засіб досягнення власної мети (Хараш, див.: [47]). Супе­речливий стиль — нестійка тактика спілкування, яка припускає елемен­ти різних стилей. Це залежить не стільки від мети і змісту спілкування, скільки від стану суб'єкта.

Дослідження довели, що демократичний стиль спілкування є сприятли­вим в разі і офіційного, і неофіційного спілкування [8]. Проте він потре­бує більших зусиль від суб'єктів спілкування, що .вельми важливо в сис­темі стосунків «керівник — підлеглий». Керівник, що оволодів культурою спілкування, знає про переваги демократичного стилю і вміло ними корис­тується.

Інтерактивний аспект спілкування характеризують ролі і рольові очіку­вання. Наприклад, учитель демонструє учням певний стиль спілкуван­ня, що випливає з соціального значення його професії та функцій, які він зобов'язаний виконувати. Його учень очікує від нього саме на таку — рольову поведінку, орієнтуючись на те, як «повинен» і як «не повинен» поводити себе вчитель. Рольова поведінка нерідко створює особливі рольові бар'єри, що перешкоджають встановленню довірливих стосунків між людь­ми. Вдаючися до рольової поведінки, людина демонструє своє ідеальне Я, відкриваючи при цьому партнерам можливість відтворювати її Я реальне.

Рольові моменти майже завжди присутні в спілкуванні, на чому наго­лошує інтеракціоналізм (від англ. interaction — взаємодія) — один з напрямків психології |62]. Ось приклад: «Якщо випадково м'яч перети­нає його шлях, він виглядає здивованим, потім дозволяє посмішці прояс­нити своє обличчя (доброзичливий Пріді)... Однак підійшов час влашту­вати невелику виставу ідеального Пріді. Окільними шляхами він давав змогу будь-кому роздивитися назву його книги — іспанського перекладу Гомера, а потім, склавши разом свою пляжну ковдру і сумку в акуратний, який не пропускає піску, пакет (методичний і розважливий Пріді), повільно підвівся, невимушено напружив своє тіло («великий кіт Пріді»), відкинув свої сандалі (безтурботний Пріді, зрештою)» (Гоффман, див.: [62]).

Взаємодіючи, люди використовують різноманітні способи впливу на партнерів. Найпоширенішими з них є: зараження, навіювання, переконання, наслідування [50].

Зараження — передача суб'єктом свого емоційного стану партнерам. Це давній механізм взаємодії людей, який виявляє себе під час ритуалів, танців членів первісної общини, релігійного екстазу, паніки тощо. Навію­вання характеризується вибірковим впливом, бо спрямоване на конкретну особу і розраховане на некритичне прийняття нею інформації. Переко­нання — вплив на партнера шляхом спеціального добору фактів, доказів, аргументів. Воно пов'язане з подоланням пізнавальних бар'єрів, викли­каних попереднім досвідом суб'єкта. Людина не прийматиме цих аргу-

центів, якщо вони суперечать її знанням, уявленням тощо. Тоді, як ре­зультатом навіювання є віра в істинність отримуваної інформації, резуль­татом переконання виступає довіра до неї, розуміння її обґрунтованості. Наслідування — повторення людиною зразків поведінки, що їх демонст­рують довколишні. Найяскравіше це виявляється у дитячому віці. При­ладом наслідування дорослих може бути дотримання ними моди — фор-ли рольової поведінки у вигляді певних акцентів у мовленні, одязі, по-гаві, міміці, жестах.

Пєрцептивний (від лат. perceptio — сприймання) аспект спілку-ання характеризує особливості сприймання і взаєморозуміння партне­рами один одного. Спілкуючись, кожен будує образ партнера, послуго­вуючись такими засобами, як ідентифікація і рефлексія [2; 3].

Ідентифікація (від лат. identificare — ототожнення) — уподібнення себе іншому, спроба поставити себе на його місце, проникнути в систему його смислів. Цей засіб виникає в процесі неусвідомлюваного наслідування ди­тиною дорослого, проте надалі він набуває форми особливої внутрішньої дії. Ідентифікація тісно пов'язана з емпатією — здібністю проникатися емо­ційними станами іншої людини шляхом співпереживання. Якщо ідентифіка­ція — раціональний (від лат. rationalis — розумний) момент побудови обра­зу людини, то емпатія — афективний (від лат. affectus — пристрасть).

Рефлексія (від лат. геПехіо — відображення) у процесах спілкуван­ня — спосіб однієї людини зрозуміти іншу, виходячи з уявлень про себе. Причому цей процес має зворотний вплив: що глибше вона розбирається в інших, то повніше й об'єктивніше оцінює себе [16]. Ця залежність поси­люється за умови спільної діяльності. Коли ж люди малознайомі, образ часто будується на підставі зовнішніх, до того ж малоінформативних оз-яак[7; 8; 15].

На процес такої побудови впливають психології ефекти: каузальна атрибуція, настановлення, ефект ореолу, стереотипізація, атракція.

Каузальна (лат. causalis, від causa — причина) атрибуція (лат. attributio — Іриписування) — приписування іншому непритаманних йому рис. Найчас­тіше це буває за дефіциту інформації, який змушує орієнтуватися на уяв-чення про «гарну» або «погану» людину. Наприклад, особі, що не сподо­балася, приписують проступки, а тій, що сподобалась, — вчинки. Себе суб'єкт сприймання схильний оцінювати за контрастом з «поганим» партне-эм [43]. В умовах спільної діяльності це явище має вигляд тенденції переоцінювати позитивне або негативне в людині. Каузальна атрибуція виявляється також при поясненні якихось життєвих подій [2]. Зокрема, встановлено, що учасники подій нерідко вбачають їх причини у зовнішніх обставинах, а спостерігачі — у дійових особах. Проте і перші, і другі часто оцінюють поведінку своєрідно, що показав такий експеримент. Досліджу­ваним пропонували проаналізувати дорожньо-транспортну пригоду, в ре­зультаті якої, через очевидну провину водія, постраждав пішохід. Якщо їм Повідомляли про легке поранення, завдання розв'язувалося правильно, якщо Ж ішлося про тяжкі наслідки, то провина перекладалася на жертву.

218

Розділ III. Психіка як осередок життя