Тема 1. Становлення психології 53

вивчення психіки як цілісної внутрішньої структури — ґештальта. Це первинна індивідуальна властивість психіки, що перебуває у відповідності з фізіологічними процесами мозку і зовнішнім світом. Такий підхід дозво­лив показати зумовленість сприймання співвідношенням предмета («фігу­ри») і його оточення («фону»), з'ясувати роль інсайту (англ. insight — проникливість, збагнення) та переструктурування чуттєвих даних у мис­ленні (Вертгеймер [11; див.: 67]; Келер, Левін, див.: |67]). З позицій підходу, нове у психіці є наслідком реорганізації та перецентрації існую­чих у ній же ґештальтів.

Ідеї ґештальтпсихології збагатили дослідження пізнавальних про­цесів і знайшли своє продовження у когнітивній психології.

Біхевіоризм (від англ. behaviour — поведінка) — напрям, який пред­метом психологічного дослідження вважає те, що підлягає методам об'єктив­ного вивчення. Насамперед це поведінка — сукупність зовнішніх дій люди­ни і тварини, ланцюг реакцій на зовнішні стимули («стимул-реакція»). Зас­новник цього напрямку Дж.Уотсон (1878—1958) [56; див.: 67] започат­кував дослідження навичок — автоматизованих дій, сформованих шляхом багаторазових повторень. Законами формування навичок (наприклад, «закон спроб, помилок і закріплення випадкового успіху») пояснювалось утворення різноманітних психічних явищ. Було також виявлено спільні для людини і тварини закономірності научіння — засвоєння набутого досвіду.

Еволюція цього напрямку зумовила появу необіхевіоризму, який та­кож спирається на поведінковий принцип, але вже по-іншому визначає характер відношень між стимулами та реакціями й допускає наявність "проміжних змінних" між ними у вигляді очікувань, гіпотез, пізнавальних схем тощо (Міллер та ін., Скіннер, Халл, див.: [23]; Толмен, див.: [67]). Наприклад, за Б. Ф. Скіннером, научіння полягає у збагаченні досвіду організму за рахунок відповідей, що підкріплюються. Основою підкріплен­ня є оцінка ймовірності повторення цієї відповіді у майбутньому. У сучасних варіантах необіхевіоризм прагне використати досягнення інших напрямків психології [78].

Психоаналіз — напрям, засновником якого був 3. Фрейд (1856— 1939) [58—60; див.: 67]. Він розглядав психічне життя людини як багаторівневе явище, глибинним рівнем якого є несвідоме, що має сексу­альну й агресивну складові. Перша є джерелом психічної енергії (лібідо) і перебуває в конфлікті зі свідомістю. Внаслідок цього конфлікту особис­тість — також багаторівневе явище, інстанціями якого є: Ід (лат. it — Воно), Его (ego — Я) і супер-Его (Над-Я); Ід — носій інстинктів, що підкоряється принципу задоволення (зняття інстинктивного напруження шляхом галюцинаторного виконання бажань); Его підпорядковане прин­ципу реальності (задоволення через пристосування до вимог світу); су­пер-Его — носій моральних норм, виконує функцію критики, витоки якої сягають ще дитячих вражень.

Принцип реальності і принцип задоволення несумісні між собою, тому особистість завжди перебуває у стані напруження, від якої рятується за

допомогою механізмів психологічного захисту, такими, наприклад, як: витіснення (переведення того, що не відповідає принципу реальності, у зміст несвідомого), проекція (перенесення власних переживань на об'єк­тивну реальність), регресія (повернення на більш ранню стадію розвит­ку), сублімація (різні форми розрядки лібідо) тощо.

Несвідоме проявляється у свідомості опосередковано — у вигляді об­мовок, описок, помилок пам'яті, сновидінь. Воно часто є причиною невро­зів (від гр. Deфpov — нерв) — нестійких розладів нервової діяльності. Метод аналізу несвідомого, що застосовується при лікуванні неврозів, пояс­ненні сновидінь, творчості, незрозумілих людині форм її поведінки, полягає у виявленні сексуального значення симптомів та звільненні від них.

3. Фрейд створив оригінальну і, як показав час, життєздатну теорію, але в основу її поклав явище, непідвладне свідомості. Тому свідомість дослідника може лише будувати припущення з приводу несвідомого та накладати його гіпотетичні ознаки на реальність людського життя. Саме довільність засад теорії й привела до численних її модифікацій (Адлер |2; 23]; Еріксон [70; 71]; Фромм [61—63; див.: 23]; Хорні [65]; Юнг [72; 73]). При цьому зміст головних понять теорії 3. Фрейда зазнав істотних змін (див.: Райкрофт [42]). Наприклад, у понятті джерела розвитку сексуальне часто розширюється до поняття біологічного і соціального (як у теоріях А. Адлера, К. Хорні, Е. Фромма), саме ж соціальне поєд­нується з чинниками культури не лише теперішнього, а й історичного минулого людини (теорія К. Юнга). Та все ж представників психоаналізу об'єднує визнання опозиції «несвідоме — свідомість» і пошук у відношеннях між її компонентами закономірностей розвитку та функціонування психіки.

Погляди 3. Фрейда вийшли за межі психології й позначились на стані розвитку різних форм культури XX ст. Створений ним напрямок запо­чаткував психологічну допомогу людині і тим утвердив психологію як науку, що має свою реальну практику.

Генетична (гр. yEveфlЗ — походження) психологія— напрям, який вивчає насамперед проблему розвитку інтелекту дитини. Його заснов­ник Ж. Піаже (1896—1980) [37, 38, див. 67] вбачає в такому розвиткові результат трансформацій операцій (від лат. operatio — дія) — зовнішніх ДІЙ дитини — з предметами. Завдяки інтеріоризації (від лат. interior — внутрішній) — процесу закономірного переходу зовнішніх дій у внутріш­ні— ці операції стають власне інтелектуальними структурами. Вони харак­теризуються рухливістю, здатністю швидко переходити від одного змісту До протилежного, що забезпечує широкі можливості їх розвитку. Якщо початковим періодом розвитку інтелекту є сенсомоторний (від лат. sensus — відчуття і motor — рух), то наступні прямо пов'язані з логікою операцій. Першим з них є період конкретних операцій — припадає на молодший шкільний вік, становлення другого періоду — формальних операцій — завершується у підлітковому віці.

На перших етапах свого інтелектуального розвитку дитина виявляє реалізм: вважає довколишні об'єкти саме такими, якими їх подають орга-

54

Розділ І. Психологія як наука